Він штовхнув його в кут комори, так що Габр упав на спину, боляче вдарившись об якийсь предмет.
– Чому ви так зі мною поводитеся?
– Мовчати! – Окс, високий, сивий, стояв у дверях, заступаючи світло. – Ти отримував наказ?
– Він безглуздий! Безглуздо пробиратися в ЦЕУ!
– Ах ти ж зміюко! Ти будеш виконувати накази чи сперечатися?
– Я не наймався до вас. Я…
– А вісім наших хлопців? Ті, кого угробили, коли тебе, сучого сина, врятували від осліплення? А ще двоє вчора? Їх підстрелили як куріпок. І які хлопці! І все через тебе, паршивця! Ти продався! Признавайся, ти продався їм.
– Кому?
– Пастухам. Пастухам, які женуть стадо баранів. Ти, зрячий, продався сліпцям, сам захотів стати бараном.
– Ні, ні! – закричав Габр. – Ви нічого не розумієте! Все не так! Вони зрячі. Вся Вища Державна Нарада – зрячі.
– Чорт забирай, за кого ти мене маєш, хлопче?! – Окс говорив, розмахуючи рукою. – Міг би вигадати розумнішу казку. По-твоєму, значить, усіма баранами управляють зрячі? Хо-хо! – він голосно засміявся. – Розсмішив ти мене, хлопче. Це залиш для фільмів жахів. А тепер слухай мене уважно: днями будеш доставлений у Головний Зал і заміниш блок. Тепер за тобою по п’ятах слідуватиме наша людина. Тобі не відкрутитися. Якщо спробуєш сачконути, будеш знищений разом із Електронним Управлінням, зрозумів?
– Ви не зможете його знищити.
– Ну, це ми подивимося, зможемо чи не зможемо. – Його бадьорий сміх знову пролунав у дверях.
– Навіщо тоді вам я?
– Тому що ми хочемо обійтися малою кров’ю, зрозумів?
– Ви не вірите, що ЦЕУ можна розбомбити!
– Учора не вірили, а сьогодні все готово. Ось так, хлопче. Проти таких бомбочок, як у нас, жодний метал не встоїть, хо-хо. Так що не дери носа, якщо треба, обійдемося і без тебе. Але ти, чорт візьми, таки виконаєш те, що від тебе вимагається, зрозумів? Світ, який побудований на брехні, зникне. Найближчими днями. Нашим людям набридло чекати. Все! Зрозумів? Порвалася ниточка.
Він повернувся, але вже за дверима, перш ніж зачинити їх, промовив:
– Дурень ти, хлопче. Зробиш справу – і чеши куди хочеш. І придумай новішу казочку.
Двері грюкнули, і в коморі стало темно.
Із збірки віршів Чиза Ділка "Близька далина"
Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КД-41215. Ящик №14421596. Один екземпляр. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.
Хто б ти не була, відкрий у собі це.
Якась тролейбусна мишка раптом промайне чимось подібним на русалку під прозорою, сповненою світла водою перед твоїми очима. І сам ти вигинаєшся тілом, йдучи все глибше, працюючи литками, назустріч дну. Забувши про краватку, про окуляри. Наче ти ніколи не був людиною.
О хто ж ти?
У якійсь потворці побачиш русалку, що пірнає опуклими грудьми, прогнуту, з випрямленим вгору хвостом двоніжжя. Пі-ішла, рідна! Хто б ти не була. Русалку, яка потім, винирюючи, переходить на брас. Так.
І на дві теплі кінцівки, що помчали під щільний купальник, що вистрілюють білим світлом у різні боки і вниз перед самими очима, ти будеш дивитися, вражений: хто це? Дивуючись життю. Ні про що не думає, як і риба, пливе і пірнає ось цим готовим народжувати тілом. Незрозуміла і хвилююча. Обтягнута суцільною шкіркою. Життя, яке я люблю.
Якась миршава потворка, кажу вам, стає русалкою, опускаючись під воду. Мрією, коли сідає на коня і мчить, притулившись до гриви.
Із щоденника Габра
3125 день 8-го сектора 17-го числення. Це доля. Я не хотів Наталі, не хотів того життя – і ось воно стало минулим. І мені страшно. Я нічого не відчуваю, крім страху. У мене знову немає жодної реальності. Я не хотів бути міністром – і ось я став знову ніким. Цього я хотів? Я став ніким – і все знову попливло, і – погано. Чого я насправді хочу? Що мені робити? Може, там, у Тихому Куточку, і було єдино можливе щастя? У спокої. Але я… в мені постійно щось бунтувало. Чого я хотів? Чого мені не вистачало? А тепер мені не вистачає Наталі – хіба не смішно? Я знову не в центрі, не в центрі чийогось життя, знову сам на сам із собою. Цього я хотів? Так, цього. Бути наодинці з собою, творити тільки своє життя, щоби можна було сказати: ось це моє життя, моє – і нічиє більше. Ну от і твори' – і не пихти, не шкодуй. Ти хотів цей тягар – і ти його маєш. І радій – де твоя радість? Звідки жаль?
Коло замкнулося. Я знову в тій точці, де був, і мені знову треба пройти тим самим шляхом у Головний Зал ЦЕУ. Прекрасно. Або – потрапити до рук спецслужб сліпих, навічно втратити світло. Знову все те саме. І там, у Головному Залі, знову зустріти зрячих. Знову віддати себе їм до рук. Як колись. Як вони візьмуть на цей раз? Так само? Чи вже по-іншому?
Та сама комора, і той самий шлях попереду, дивно. Чи був перший раз? Ніби щось сталося з часом: все здалося, наснилося ось тут, у коморі – Міністерство і Наталі, все. Тепер, цього разу, буде вже все насправді. Просто хтось дозволив програти те, що буде, і тепер я знаю. Тепер про все знаю і маю право вибрати. Чи хочу я такого життя? А якщо ні, то куди подітися? Знову в ту шпаринку? Скільки разів? Мене знову викраде генерал Окс. І я знову, втретє, піду міняти блок. І знову мене зустрінуть, і зроблять Міністром, і Наталі скаже: "О Габре, це ти. Ось ти". І так буде вічно, без кінця, ці переходи з одного світу в інший і назад. Вічно. Значить, усе це не по-справжньому, звичайно. І Наталі, і Окс – вони несправжні. І жодної різниці. Я втомився. Що мені робити?
Із газети "Новини Вищої Державної Наради"
Терористи знищені
Сьогодні вранці група з вісімнадцяти важких гвинтопланів на великій швидкості вторглася в зону безпеки Центрального Електронного Управління і була знищена системою аварійного захисту ЦЕУ. Жоден із терористів не врятувався. Подробиці будуть повідомлені пізніше.
Барк Сап
Нія (ІІІ)
Виглянуло звідкись сонце, освітило долину, нижні рівні далекої вже стіни, верхні ховалися в нависаючих хмарах.
– Давай перепочинемо, – сказала Нія, знімаючи рюкзак.
Вони сіли поряд, обличчям до мегаполіса і заливу.
– Там, – Нія кивнула собі за спину, – усе інше. Ти плачеш?
– Нічого, – сказав Габр.
– Я розумію. Там усе твоє життя.
Вершина гори була голою, і можна було бачити, як по обидва боки півколом височіли інші вершини гряди.
– Цей світ, – сказала Нія, – він замкнутий у собі. У собі і на собі.
Габр підняв суху гілку, покрутив у руках.
– Ви впевнені, що нас не впіймають?
– Нізащо, – засміялася Нія. – Я вже перевіряла ці штучки, – вона поплескала себе по видутій кишені. – Я ж була вже тут.
– Тут? – здивувався Габр.
– Так. Я перевіряла. Відразу, як вдалося вкрасти нейтралізатори. Он іще моя пляшка, біля куща. Я он там сиділа.
– Значить, ви давно задумали втекти?
– Я весь час про це думала.
– Скажіть, а тоді, біля озера…
– Так, – кивнула головою Нія. – У мене ці нейтралізатори давно.
– Чому ж ви…
– Чому я не запропонувала тобі тоді? А хіба я тебе знала?
– А тепер? – запитав Габр.
– Тепер я тебе краще знаю. Ти пройшов колами. Колами пекла.
Вона чомусь засміялася.
Габр перегнув гілку через коліно і з тріском зламав її.
– Як же ніхто в Прозорій Плямі не здогадався? – Він кинув зламану гілку далеко вниз.
– Що я зряча? А ти хіба здогадався?
– Ви тому покликали мене до озера тоді?
– Звичайно, тому, – кивнула Нія. – Ти бачив світ, як і я. І ще ти був такий молодий, набагато молодший за мене.
– Ну і що?
– Мені це подобалося. Ти був молодий, і ти відчував далекий простір, як і я.
– І тому ви відчинили комору?
– Я знала, що тебе мали доставити, і всюди ходила за Оксом слідом. Ніхто цього не бачив.
– Зараз нас шукають?
– А ти як думаєш? Адже ми йдемо цілий день. Вони обшукали всю Пляму і, напевно, зрозуміли, що ти втік.
– І що тепер вони будуть робити?
– Вони прокляті, Габре, я тобі вже говорила. Вони всі прокляті. Їм немає місця в цьому житті.
– Як і мені.
– Вище носа! – вона злегка вдарила його пальцем по носі. – Ти виграв. Ти це розумієш? Ти таки вирвався з кола. Один із мільйонів. Один із усіх. А вони, – вона витримала паузу, – вони – ні.
Пролетів якийсь птах над головою.
– Чому вони не підуть звідси, якщо в них є нейтралізатори? Їм би ніхто не завадив піти.
– Кишенькові нейтралізатори я вкрала з лабораторії, – сказала Нія. – Це контрольні зразки. Вже не знаю, навіщо вони їм знадобилися, адже вони постійно літають в гвинтопланах або сидять у Плямі. Але навіть не в цьому річ. Ти зрозумій: вони сліпі і їм нема куди йти. У них немає далекого простору, як у нас.
– Вам їх шкода? – запитав Габр.
– Я їх розумію. Я занадто багато прожила з ними. Давай перекусимо.
Вона розв’язала рюкзак і дістала звідти їжу.
– Їж. Нам доведеться довго йти.
– Скільки?
– Можливо, все життя.
– Усе життя?
– Ні, я жартую. А може, і не жартую, – мовила серйозно.
Габр взяв із її рук бутерброд, відкусив. Море вдалині було вкрите білими баранчиками. І спалахували в стіні, що йшла від моря в нескінченність, ледь помітні вогники на трасах магніт-блоків.
– Ви дивна, – сказав Габр.
– Я просто досвідчена. І набагато старша за тебе.
– Я потрібен вам, так? Зізнайтеся.
– Про що ти питаєш, дурнику? – Вона, сміючись, скуйовдила його волосся.
– Там, у Прозорій Плямі, ви вимріяли собі супутника, з яким можна піти в далекий простір…
– Правильно, вимріяла, – погодилася Нія. – А ти щось маєш проти?
– Ні, – сказав Габр. – Просто одна жінка… вона теж вимріяла собі супутника життя… А до неї… – він перестав жувати і задумався.
– Ну, що до неї? – запитала Нія.
– Ще інша жінка мріяла про ще іншого супутника і… Я просто вам потрібен.
– А це погано? – Очі її хитро мружилися.
– Не знаю. Ви використовуєте мене.
– Не комплексуй! – вона знову легко вдарила його по голові. – Ти ж хотів втекти, хотів вирватися звідси? Ну, чого ж ти мовчиш?
– Так, напевно.
– Ми підемо з тобою туди, куди ти хотів, куди прагнула твоя душа. Он там, дивись, – вона показала на ще одну гряду гір далеко, – за тими вершинами, там…
– Що там?
– Там… радість, так. І щастя.
– А якщо там теж мегаполіс? Якщо по всій землі одні мегаполіси?
– Не верзи дурниць. Там нічого немає. Якщо там і є люди, то зовсім інші, і життя там не схоже ні на що. Ми пізнаємо їх – і підемо далі. Нам із тобою нічого особливого не треба, хіба не так? Ти ж усе мав – і будинок, і ванну, і славу, і владу. Потрібно тобі це?
Він не відповів.
– А чому зрячі не прилетять, не виявлять Прозору Пляму? – запитав він раптом. – Нейтралізатори безсилі проти зору. Базу можна просто побачити.
– Навіщо їм потрібно літати і чогось шукати, – знизала плечима Нія. – У них і служб таких немає, пошукових.
– Звідки ви знаєте?
– Значить, знаю, якщо кажу. Інакше Прозора Пляма не існувала би стільки числень. Вищі влади не втручаються у справи сліпих, ти ж знаєш. Оксом і виловлюванням сліпих, які заблукали, займаються самі сліпі. Зрячі тільки правлять світом.
– І ви завжди знали про це? – не міг повірити Габр.
– Про що?
– Про те, що зрячі правлять світом.
– Я здогадувалася.
– Чому ж ви не пішли до них?
– А чому ти не пішов? Ще раз?
Габр промовчав.
– Ну, годі базікати, дурненький, на, попий, – вона простягнула йому пляшку. – Спочатку ти, потім я.
Він закинув голову, але не встиг навіть ковтнути, як вона, сміючись, повалила його в траву… Вода з пляшки повільно виливалася, зволожуючи землю.
– Ніє … – прошепотів Габр. – Я…
– Не говори нічого. Мовчи.
Вона майже лежала на ньому, і її обтягнуті кофтою тугі груди впиралися йому в бік, де серце. Він чув, як часто б’ється її пульс.
– Ми будемо щасливі з тобою. Як ніхто.
– Як ніхто, – прошепотів Габр.
Потім вони лежали поряд і Габр говорив:
– Ти не знаєш. Я тобі не розповідав. Я йшов по парку, не пам’ятаю вже, на якому рівні, дуже високо, тому що був туман. І там були майданчики для загорянь. Ну, ти знаєш. Як у Зонах Оздоровлень. І в різних місцях лежали сліпі, по двоє. Один на одному. І потім іще не раз бачив на вулицях у затишних місцях. Адже вони сліпі і почувають себе в безпеці. Не підозрюють ні про що. А я все бачив. Все. Вони думають, що вони весь час заховані, в темряві. Вони не знають про світло. Нічого не знають про світло.
– Я теж була сліпою, – сказала Нія. – Перестань. Ти якийсь закомплексований. Тобі потрібно відійти від усього, забути про все. Про все. Що тобі сліпі? Чому ти так часто говориш про них? Вони там, далеко, їхнє життя тепер – чуже. Чуже тобі. Ти вже зрячий, ти можеш це зрозуміти? Ось перейдемо наступну гряду – і все. Вони зникнуть назавжди. Нібито їх не було. Їх усіх. Ніколи.
– Я не хочу їх забути, – сказав Габр. – Я…
– Ну що?
– Я живу ними.
– Ти всіма живеш, – сказала невдоволено Нія. – А так не можна.
– Чому?
– Щоби відчувати далекий простір, жити ним, треба забути. Все забути, жити тільки ним. Він вимагає тебе всього. Усієї людини.
– Забути себе? – запитав Габр.
– Чому себе? Ти що, вважаєш, що Міністр – це був ти?
– Можливо…
– Ну і комплексун. – Вона знову вдарила його по голові, засміялася. – Такого ще не бачила. Ти мужчина чи ні? Ти знаєш толком, чого ти хочеш?
Замість відповіді Габр заворушився всім тілом, сів. Сонце вже сховалося за тією, другою грядою, й далека стіна мегаполіса на горизонті почорніла, стала менш помітною в деталях. Крихітні будиночки Тихого Куточка у підніжжя стіни взагалі зникли в імлі, що спадала.
– Ходімо. – Нія підвелася. – Треба встигнути до гаю.
– Якого гаю?
– Там, із того боку, – гай. Не будемо ж ми ночувати просто неба.
Вони зібрали рюкзаки, Габр допоміг їй і одягнув свій. Можна було йти.
Раптом далекий гуркіт примусив їх разом обернутися. І тієї ж миті якийсь яскравий спалах освітив в одному місці, майже під хмарами, мегаполіс. І знову долинув грім, і ще спалах.
– Що там? – Габр здивовано подивився на Нію.
– Не знаю, – відповіла та задумливо. – Мені здалося…
– Що?
І ще кілька різких розкотистих звуків.
– Можливо, це Окс… – Її голос став на диво глухим.
– Що Окс?
– Можливо, вони… Ходімо, Габре. Ходімо швидше. Вже ніч.
– Але що там? – він показав рукою в бік стіни, ніби і без того не було зрозуміло, про що йдеться.
– Ходімо, Габре. Спалахів більше немає. Ти ж бачиш.
І, не озираючись, вона мало не побігла вниз, по схилу, що занурювався в темряву.
На мить Габр іще затримався на вершині. Йому потрібна була ця мить, мить наодинці з собою. Лише з самим собою. Напружуючи зір, вдивлявся вдалину. Там залишалося його минуле. Мати – незрозуміла сіра істота в лахмітті, що плазувала біля ніг, десь там, загублена в незліченних лабіринтах стіни. Ліоз. І Наталі – он, у тому місці біля підніжжя, біля самого моря, в будиночку, що сховався в імлі. Що робить зараз кожна з них? Якщо б їх було не троє, а одна, можливо, він би кинувся бігти – так несподівано натяглися, так занили нитки рідності. Але він не міг прибігти до них усіх і жити з усіма відразу. І він знав, що минуле кричить у серці, лише поки воно минуле, здалеку. Він знав, що йому судилося зазнати і що насправді, яке життя – повне непорозумінь, нудьги, тупиків – почнеться, якби він став жити поруч із ними. Ось ті, хто колись любив його. Хто, мабуть, любить його і зараз! Кожна по-своєму, але любить. А більше… Більше не любить його ніхто на цій землі. Немає більше нікого. Ніде.
Наступної миті він розвернувся і побіг вниз по схилу в згуслу темінь, в якій розчинилася Нія.
Епілог
Дорога Берто! Минуло вже стільки часу після зникнення Габра. А ти знову, як колись, у Відновлювальному Центрі, і я знову пишу тобі.
Жаклін уже знає, що таке сонце. Коли питаєш: "Де сонечко?" – вона показує пальчиком вгору. І ще вона навчилася говорити дідусеві "Привіт!" кожного разу, коли дідусь повертається з роботи. Тільки не вимовляє всіх звуків.
Знаєш, вона все більше стає схожа на Габра. Якби не вона, Габр поступово став би мертвим болем і все. А так він живий – у Жаклін його очі і його губи. А пам’ятаєш, як я боялася, що вона народиться сліпою? Тепер вона, тільки прокинувшись, розплющує очі і каже: "Я плацюю". Я її питаю: як же ти працюєш? Що ти робиш? А вона відповідає: "Мамоцко, я з дифлюся".
Берто, дорога моя подружко, яка я рада за тебе, за твою сім’ю. Передай палкий привіт Майклу і маленькому Річарду. Жаклін смикає мене за руку і не дає писати. Буду кінчати. Повертайся швидше! Підемо з тобою до гори і розведемо там багаття!
Твоя Наталі
Із збірки віршів Чиза Ділка "Близька далина"
Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КД-41215. Ящик №14421596. Один екземпляр. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.
Вгадай хто-небудь у мені великого птаха – незграбного птаха з довгими крилами, що важко здіймається назустріч заходу сонця, хоче злетіти, підстрибує. О, вгадай хто-небудь у мені великого птаха, що б’ється в міське вікно на сьомому поверсі, безсило сповзає біля гарячої батареї на килимок у жовтій кімнаті-клітці, розтягнутій на одну самотність. Незграбного птаха, який сидить спиною до батареї, здивовано дивиться на два білі акорди власних людських ніг – о ні! ні! – і викручується тілом на прохолодній підлозі; який запускає в килимок нігті до побіління. Білого птаха з жіночими грудьми, з чоловічою радістю – о, не знаю. Який причовгав на своє сьоме небо з роботи, де його називали… зачекай, як же – Іваном Івановичем, Марією Петрівною, здається…
І цей місяць. Ти йди. Іди геть із очей. Що ти світиш над мертвим містом. Ніби я ще живий. Жива.
О, вгадай хто-небудь у мені великого птаха, який не хоче бути людиною.