Його підштовхнули, і Габр переступив поріг, пішов, сам не знаючи куди. Йшов він швидко і тому весь час натикався на кути поворотів, один раз навіть розбив собі руку. Коридору, здавалося, не було кінця. Він пройшов якесь вузьке місце і відразу ж наткнувся на незрозумілий предмет.
– Хто тут? – запитав переляканий жіночий голос.
– Пробачте, де тут вихід?
– Що вам тут треба?
– Я шукаю вихід на вулицю.
– Це зовсім в іншій стороні. Ви в третьому крилі.
– Даруйте.
Він вийшов і пішов назад. Хтось ішов назустріч.
– Пробачте, де тут вихід на вулицю?
– Ідіть прямо, – відповів чоловічий голос.
Хтось пройшов поруч.
Він пішов прямо, але незабаром зупинився біля повороту: прямо наліво чи прямо направо?
Йдучи руками по стіні, Габр намацав отвір і увійшов до чиєїсь квартири.
– Вибачте, я шукаю вихід на вулицю. Мені повертати направо чи наліво? Вибачте.
Чиїсь гарячі руки несподівано оповили його навколо шиї.
– Дурненький, ходи сюди, – почув він чийсь голос і відсахнувся.
– Дурненький, чого ти злякався?
Він кинувся бігти – в непроглядній темряві, розбиваючись об стіни, падаючи і знову підводячись, поки не розтягнувся в якомусь місці на підлозі. Ні, він не міг більше орієнтуватися в темряві. Як колись. Не міг більше.
Із збірки віршів Чиза Ділка "Близька далина"
Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КД-41215. Ящик №14421596. Один екземпляр. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.
Мій мужчина! Так, так. Я твій, твій.
Ні, не треба: що ти, що ти. Не треба належати нікому, ні, не треба. Навіщо? Бути твоїм хлопчиком: навіщо? Бачити себе твоїми очима: навіщо? навіщо?
Ось ти прийшла – ти прийшла, кажу, хвилею грудей, теплих грудей, кажу, прикрила мене: і що? Я все одно не твій. Я не хочу, не хочу.
Бо потім кинуть, адже потім знову кинуть, хіба не так? Ось я був тобою, весь собою з твоєю ногою, з твоєю рукою, зі своїми руками, відданими тобі. І ось ти пішла: пішла ж. І я розбився об двері, що зачинилися переді мною, розбився весь, подивися, подивися. Ось кров, ось: бачиш, бачиш? Ти навіщо пішла, я ж віддав тобі ці руки, це все – ти ж знала, гадючка. Ти навіщо пішла, навіщо, я питаю.
Ах, прости, тепер все одно: і любов, і свічки, це дерево в радіоактивному пилу, ці ноги незнайомої дівчини з-під спідниці. Ах, все одно. Що можна зрозуміти в цьому світі?
Віддавати себе комусь – яка дурість. Яке щастя – вмирати, жити.
Тихий Куточок (ІІ)
Шум морського прибою проникав до кімнати, навіть якщо були зачинені вікна. Море шуміло постійно, і особливо сильно короткими літніми ночами. Жити поруч із цим чудовиськом, яке присутнє у твоєму будинку завжди, завжди з тобою. Виходити до нього вранці – вже спокійного, яке вдає, що це не воно гризло всю ніч міцні скелі. Яке невинно кидається до ніг черговою хвилею, підлизується. Габр відчував, що краще б йому не жити тут, якщо вже він працює там, де працює. Краще б не дивитися щодня туди, де небо торкається води.
По стереовізору йшли "Новини з мегаполіса". Габр, не встаючи з дивана, перемкнув програму на якийсь фільм із життя тварин. Птахи мостили гніздо на дереві. Диктор розповідала про період відкладення яєць.
– Тобі принести попити?
– Ні, дякую.
– Добре, я не буду тобі заважати.
Наталі навшпиньки вийшла з кімнати. Було чутно, як вона тихо розмовляла з батьком, який вечеряв на кухні.
Габр знову перемкнув канал: діти з Тихого Куточка під керівництвом учительки співали пісні. Вчора показували інтерв’ю з ним, Габром ("А зараз перед вами виступить кандидат у члени Вищої Державної Наради, Міністр у справах зайнятості Габр Силк"). Він лежав точно так само, як зараз, – і дивився на самого себе. Ніхто не знав, що недавно він був у професора Мокра. Ніхто не знав, що він пережив – і не треба. І це на краще, що так мало знають про нього. А професор Мокр і в його особі весь сліпий світ нічого не знали про його інтерв’ю, про те, що він – у той час як мільйони були зайняті своїм близьким простором на всіх рівнях, у глибині залізобетону – він у цей самий час перебував у Тихому Куточку, біля моря, що плескалося біля вікна, на ось цьому дивані. Лежав і дивився на самого себе, який відповідав на питання. "Пане міністре, як ви почуваєтеся в новій ролі? Вибачте, чи не заважає вам ваше минуле?" – "Ні, звичайно. Я почуваю себе дуже добре. Як кажуть, у своїй тарілці". – "До того ж ви ж займаєтеся кадрами сліпих. Це не може не компенсувати вашої сьогоднішньої віддаленості від них?" – "О, так, ви абсолютно маєте рацію. Я беру участь у долях людей, з якими я пов’язаний міцними узами". – "Вибачте за, можливо, настирливу цікавість, але ваш випадок у своєму роді винятковий для життя Тихого Куточка, чи не так? Скажіть, у вас не виникає бажання повернути все назад? Де вам краще жилося? Я вам лише передаю питання наших візоглядачів". – "Будь ласка, я із задоволенням відповім. Життя сліпих по-своєму щасливе. Але, звичайно, Тихий Куточок щасливий насамперед тим, що володіє істиною. Істиною і дистанцією по відношенню до мегаполіса".
Він бачив, як подобалися ведучій його відповіді. Про що він говорив? Ні, він нічого не сказав про свої почуття. Занадто складно і основне – далеко від проблем візоглядачів. Їм не потрібні були його комплекси, вони хотіли почути, що він, людина з того світу, щасливий жити в їхньому вимірі, вони жадали почути нарешті з вуст самого сліпого (унікальний випадок!), що він віддає перевагу життю в Тихому Куточку порівняно з життям у мегаполісі. Але водночас, говорячи те, що від нього чекали, він постійно, а особливо тут, лежачи на дивані, відчував, хто він для ведучої, для візоглядачів. Чим викликана цікавість до нього. Звичайно, він був і залишиться сліпим. Сліпим, який тепер живе з ними і є одним із них. Але… але всі чекають подяки. Всі чекають його радості. Всім хочеться, щоб він, свідок того і цього життя, не просто вдавав, що він завжди жив із ними, а щоби він був "колишнім сліпим". Його місце тут, його відмітина – це "перший сліпий в Тихому Куточку". Так, зрячий, але сліпий.
Інтерв’ю скінчилося, пішла заставка, а Габр ніяк не міг зрозуміти, кого він бачив. У всякому разі, той, хто чемно всміхався у візокамеру, не був ним. І він раптом, в одну мить, зненавидів цю маску. Маску, в якій відтепер його хочуть бачити. Відтепер від нього чекатимуть цієї винуватої усмішки. І всі будуть розчулюватися від того, які вони всі гарні, добрі, що прийняли його в свою сім’ю. І так будуть любити це своє почуття, що смертельно образяться, коли побачать, що винувата усмішка зникла і він вважає себе "одним із". Що він забув про своє місце. Але в чому він насправді винен?
– Габре, я тобі не завадила?
– Ні, заходь.
– Слухай…
Наталі підійшла і сіла біля його дивана.
– Ні, я просто так, – вона ткнулася лобом в його груди. – Я така рада.
– Умгу, – він дивився повз стереовізор, у підфарбоване останніми променями вікно.
– Габре, адже все гаразд?
– Так.
– Тебе щось мучить? Скажи.
– Та ні.
Він не міг розповісти їй "про все", бо сам не до кінця розумів. Як він розповість їй про той коридор у професора Мокра? Як вона зрозуміє, що він відчував, коли професор не звернув уваги на його зізнання і залишив наодинці з істиною? Як він передасть свій відчай, що професор нічого не зрозумів. Він не здивувався істині, а отже істина – не істина.
– Про що ти думаєш?
– Сам не знаю.
– Бідненький, ти втомлюєшся на роботі, – вона погладила його по руці.
– Мабуть.
Відтоді як вони стали жити разом, вона змінила тактику. Перестала ним "керувати", а знаходила якусь особливу насолоду в тому, щоби по сто разів перепитувати: "Я тобі не заважатиму?", "Можна я піду?", "Ти не хочеш їсти? Я принесу тобі сюди?". Спочатку він дивувався, не розуміючи, що сталося. Він став центром, а вона почала кружляти навколо нього. Наталі. Зробилася раптом м’якою і до роздратування поступливою. І серце його тануло, тануло, він злився на себе за це, але нічого не міг зробити. Вона огортала його якимось димом, розслабляла. І хотілося заснути на її руках і проспати так усе життя. Провести все життя в приємному забутті – чому б ні? От тільки насправді рано-вранці треба було поспішати до гвинтоплана. До гвинтоплана, який ніс його в Квадрат Управлінських Структур. Неминуче. Чому? Про це ніхто не питав. Над цим ніхто не замислювався. Все йшло по рейках.
– До нас прийде Берта, добре?
– Добре. – Він спробував усміхнутися.
(Продовження на наступній сторінці)