– Обережно, гарячий, – мовив жіночий голос.
– Зіє, залиш нас, будь ласка. Нам треба поговорити.
– Так-так, я піду готувати.
Хтось пішов.
– Я весь увага.
– Коротше… – зібрався з думками Габр. – Ви тоді мали рацію, щодо книжок із порожніми сторінками.
– Існують спеціальні органи сприйняття?
– Так, – видихнув Габр.
– Я так і знав. Звідки у тебе інформація?
– У мене ці органи.
– Ти хочеш сказати…
– Так, я став "бачити". На ваших книгах, там… Там просто значки. Вони зчитуються і все. Очима.
Ковток гарячого оргнапою – і неначе минуле дихнуло в обличчя, опанувало його. Він пив цей напій протягом усього колишнього життя. У світі зрячих пили інше, там усе було іншим. Тепер… тепер він знов у тієї самої людини, в тому самому місці, п’є той самий напій. На глибині довгих ходів, у пеклі непроглядної темряви. І там, далеко-далеко, там є інший світ: є світло і море, і безкінечність… Раптом до нього прийшла радість – що і той, інший світ, є в нього. Тут, у глибині темряви, до нього прийшла ця радість. І навіть обличчя Наталі, добре і владне, світле волосся і світлі брови, згадалися як щось тепле, близьке. Як ніби йому вже було важливо відчувати, що він хтось для когось не тільки тут, але й там, з того боку безодні.
– Стривай. – Він почув, як професор поставив на стіл чашку. – Ти, значить, чіпав ці книги?
– Я їх бачив, – сказав Габр. – Очима.
– Очима?
– Так, очима. Органи нового почуття – в очах.
– Це дуже цікаво. Вибач, будь ласка. Зіє!
– Так!
– Подзвони, будь ласка, до дитприймальника. Вже пора.
– Зараз!
– Ну-ну. І що ж ти? Як практично ти це використовуєш?
– По-різному.
– Міністерство контролю від тебе відчепилося?
– Начебто так.
– І не зв’язуйся з ними ніколи. Слухай, а як взагалі це все сталося?
– Не знаю, – сказав Габр. – Раптом з’явилася ця здатність і все.
– Я чув. Так. Зрідка це трапляється. Але це не дуже заважає жити? Ти ще працюєш над своєю темою?
– Ні, професоре. Я… Ви чули про призначення нового Міністра зайнятості?
– Ну так, – відповів голос, – про це передавали в радіоновинах, і в газетах писали. Зараз у нього наші нові призначення. А в чому, власне, справа?
– Я… – він ковтнув слину. – Загалом, я не вчасно до вас.
– Та ні, все нормально. Ти продовжуй. Мені корисно зараз відволіктися. То що міністр?
– Це… Коротше, це я.
– У якому сенсі?
– Міністр Габр Силк. Це я.
– Жартуєш?
– Ні, професоре. Це довга історія.
– Ну-ну, розкажи. – Він присунувся ближче. – Ти насправді не жартуєш?
– Та ні. Всі, хто бачить, ну, хто має ці органи нових почуттів, вони… – Габр перевів подих: як нерозумно. Як все по-дурному. – Вони обіймають найвищі посади.
– Ну-ну. Вибач. Зіє! Ти щось говорила?
– Кажу, не набирається!
– Спробуй іще!
– Добре!
– Ну-ну. Я слухаю.
Габр очікував усього, тільки не такої реакції. Професор, було чути, попивав напій.
– Я слухаю. Чому ти замовк?
– Коротше… Вони прийняли мене за свого, призначили міністром.
– Хто?
– Зрячі. Вони управляють мегаполісом.
– Зрячі?
– Так, професоре. Чиї очі бачать.
– Бачать…
Хтось поставив чашку на стіл.
– Це дуже цікаво, те, що ти розповідаєш.
– А вас не дивує, що я міністр?
– Чесно кажучи, дивує. Але знаєш… Я ж не лізу в ці сфери. Я більше в межах університету.
Хтось тихо засміявся.
– А що мегаполісом управляють зрячі? Ви про це знали?
– Яка різниця, Габре?
– Що "різниця"?
– Яка різниця, хто управляє мегаполісом?
– Але ви ж не знали, що зрячі управляють.
– Зрячі… Що таке зрячі? Якщо я правильно зрозумів, у них є додаткові органи сприйняття.
– Так, – відповів Габр.
– Хлопчику мій. Це для мене не новина. У нас в університеті викладає людина, яка сприймає ультразвукові хвилі, чесне слово. Я сам, якщо хочеш знати, маю певні здібності. А ти знаєш, що десять числень тому люди не сприймали дельта-випромінювань? Ми не знаємо, на що здатна людська природа. Ми загадка для самих себе.
– Але ж… Адже ніхто не знає, що Державним Об’єднанням управляють зрячі. Каста зрячих.
– Ну яка різниця? Вища влада завжди кастова. А "особливі властивості"… Вони такі самі люди, як і ми, ні? Ходять, мають по дві руки, дві ноги, говорять…
– Так, але…
– Ну, і що ти хочеш? – не дав йому договорити професор. – Якщо у їхніх руках життя всього мегаполіса, у них повинні бути якісь особливі властивості. Тут немає нічого дивного.
– Ви… Ви просто не уявляєте, як це жахливо. – Голос його зірвався.
– Та що ж жахливого, хлопчику мій? Я прожив удвічі більше, ніж ти, і добре знаю, що навіть для того, щоби керувати групою лобурів, потрібні особливі властивості і, якщо хочеш, відчуття "своєї висоти", так. Бо як інакше? Думаєш, ми, викладачі університету, не відчуваємо себе "кастою", "кастою викладачів"?
– Але вони ж усі ставляться до вас як до сліпих.
– Що таке "сліпий"?
– Всі, у кого немає цієї здатності, цих органів чуття…
– Мені здається, ти надаєш занадто багато значення таким дрібницям. – Він підвівся, відсунувши стілець. – Яка різниця, як ти читаєш книжку – пальцями або, як ти кажеш, очима? Життя одне – ми всі люди: всі живемо, всі дихаємо, народжуємо собі подібних. Порівняно з тим, що хтось там зможе додатково сприймати ультразвук або електромагнітні хвилі, від цього нашої спільності не убуде.
– А якби… – Габр перевів подих. – Якби всі знали?
– Про що?
– Що ними керують зрячі?
– Це таємниця?
– Так, – відповів Габр.
– Не бачу сенсу приховувати. Яка кому різниця, хто допомагає нашому життю здійснюватися. Якщо для такої мети необхідні якісь особливі властивості, то ради бога. У кращому випадку можна відчувати лише подяку. А взагалі-то, хлопчику мій, кожен зайнятий своїм життям, ти це зрозумій. Мені здається, ти цього досі ще не збагнув. Кожного в кращому випадку цікавить, хто його найближчий начальник. А найвища влада… Хто до неї доторкався?
– Але люди ж повинні якось припускати, хто і як туди пробирається.
– У кого є час, вільний від особистого життя, той собі щось припускає, згоден. Але що? От візьми мене – я думаю, що люди, які займаються управлінням, можуть поступово просуватися по щаблях влади. А комусь вдається на самий верх пробратися. Я ж і мільйони мені подібних – ми за владою не женемося, для нас вертикалі не існує, все наше життя горизонтальне, розумієш? І тому воно, до речі, багате. Тому життя.
– Ви так говорите… – сказав Габр. – Ви просто не уявляєте, що таке бачити.
– Звичайно, я не уявляю.
– Ви не уявляєте, що таке бути "сліпим", відчувати себе "сліпим".
– Але це все слова – "сліпий", "зрячий"… Усі ми люди. І там, на самому верху, сидять не істоти з рогами, так? І крил у них немає. Хтось там має сидіти? Ось що я тобі скажу, тримайся подалі від Міністерства контролю. Це я по старій дружбі та досвіду.
– Тепер воно мене не зможе дістати, – сказав Габр.
– Вибач, вона щось говорить.
Кроки і чиїсь гучні голоси здалеку. Навіщо було приходити сюди? Навіщо знову і знову тикатися обличчям у стіну, намагатися влізти туди, де тобі місця немає?
– Ну, Габре, вибач. Нам треба їхати. Почалися пологи.
– Так-так, звичайно. – Він підвівся.
– Ти сам знайдеш дорогу? Нам іще потрібно переодягтися.
– Так.
– Ну тримайся. – З мороку до нього дотяглася чиясь пухка важка рука. – Успіхів тобі на новому терені. І дзвони, чуєш?
– Добре. Вам також усіх благ.
Чіпляючись руками за стіни, він вийшов у двері і наткнувся на чиєсь тіло.
– Ой, вам не сюди, – почув він жіночий голос. – Ви заблукали? Вихід он там.
Хтось підштовхнув його в плечі, спрямував в інший бік. Габр зробив кілька кроків, пройшов отвір і знову на когось наштовхнувся.
– Це ти, Габре? – почув він голос професора Мокра.
– Де я?
– Ти потрапив до мене в кабінет. Давай я тебе проведу. Ти вже вибач, що не вдалося толком поговорити.
– Та ні, все добре.
– Ось сюди. Бувай!
(Продовження на наступній сторінці)