Пріська мовчала, словом не обізвалася. Що їй казати? Вона зневірилася тим словом; і вони, як і люди, тільки одного лиха їй наносили, а утіхи ніякої. Єдина у неї тепер утіха — домовина, єдине бажання — скорішої смерті...
— Боже! Де смерть моя ходе? Пошли її скоріше! — здіймаючи руки до бога, одно голосила вона і не переставала.
Минуло три дні. Три дні сліз та лементу; три дні неутішного горя й плакучої скорботи... Пріська не пила, не їла, за ті три дні і світу білого не бачила. Що було учора — те й сьогодні, те і на завтра; ні сну, ні відпочинку — одні гіркі сльози... Устане ясне сонце, і зайде, і знову устане; а Прісьці і не в примітку. Як злізла на піл, послухавши Панька, як скорчилася після його розмови — так ні злазила, ні розправлялася!.. Від сліз світ ув очах померк, від лементу голос спав і уха заложило... Вона не баче нічого, не чує: не чує навіть свого охриплого нелюдського плачу. Зовсім у— домовині, глухій тісній ямі... От тільки — ще серце б'ється та думка, що жива вона, ще гвіздком стирчить у голові... І нащо? Коли б могла, вона б те серце своїми руками задавила, щоб воно навіки затихло... А думку? думку?.. Немає волі над нею!.. Хоч би ніж такий гострий, щоб тільки — чирк! — та й капут відразу... або диму, чаду страшного, щоб та думка сама в диму задавилась... Піт же!.. Скрипить дуплиняста деревина від вітру! зовсім, здається, зогнила: середина витрухла, випала, а не пада — скрипить. Так Пріська скрипіла, за ті три дні її і не узнати: запали очі, набрякли-розчервонілись; запалі щоки — ще дужче позападали; обличчя почорніло; губи порепалися; нечесане волосся у клоччя збилось і аж пожовкло, як гич у пшенички: зігнута постать — удвоє перегнулась-скарлючилась... То не людина лежала на голому полу, то сама смерть лякала людей своєю страшною машкарою!
"Господи! що сталося з нею?" — подумала Одарка, прийшовши через три дні провідати Пріську. Вона б, може, і не прийшла, та бачила, що у Пріськи кругом хати за ті три дні ніхто ні заманячив, ні пройшов; а сіни, як були першого дня одчинені, так і стояли... "Може, вмерла Пріська?" — подумала Одарка і, тремтячи від страху, пішла довідатися.
— Тіточко! Чи ще ви живі тута? — стиха спитала Одарка, підійшовши до Пріськи.
Чи від того, що Пріська уже три дні, як не чула людської мови, чи в Одарчиному голосі чулося щось рідне, привітне, — тільки Пріська струснулась, наче Зраділа, і розкрила запухлі очі. Вона поривалася щось говорити; шептала губами і, не скінчивши, безнадійно махнула рукою.
— А я оце насилу до вас зібралася. Так заніколилося, так заніколилося! Карпо у полі, поти упораєшся в господі, а тут пора і обід йому нести... — виправлялася Одарка перед Пріською.
Пріська мовчала.
— Як же вас тут бог милує? — знову почала Одарка. — Що це на вас за напасть така?
— Напасть? — прогула глухо Пріська. — Що це ти за слово таке сказала? Яка напасть? — і Пріська божевільне водила по хаті очима.
В Одарки мороз пішов поза спиною від того голосу і від того погляду... Вона переждала трохи, поки Пріська заспокоїться, потім спитала:
— Тітко! чи ви пізнаєте мене?
— Тебе? Як тебе не пізнати! — з страшною усмішкою одказала Пріська.
— Хто ж я така?
Пріська знову сама собі усміхнулася...
— Хто ти така? — тихо спиталася. — Людина! — придавила Пріська на сьому слові.
Одарка перехрестилася і, зітхнувши, мовила:
— Уже й не пізнає...
— А ти чого прийшла? — нешвидко спиталася Пріська.
— Як чого? Одвідати вас: як живете? Може б, їсти вам зварити?
— Їсти?.. Живемо? То-то й лихо, що живемо, — сказала, і лице її скривилося-затремтіло. Почувся якийсь писк, щось за глухий задавлений хрип — і сльози залили очі.
Одарці наче хто у жмені здавив серце, так воно заболіло-занило, побачивши Прісьчину муку.
— Тіточко! Я ж сусіда ваша... Одарка, — не знаючи, що їй казати, признавалася Одарка, припадаючи до старої. Та знову затихла і знову глянула на неї заплаканими очима. Тепер вони у неї наче кров'ю налиті, а на зрачки полуда насунула і закрила їх страшний палючий огонь.
— Я знаю, що ти Одарка, — заспокоївшись, почала стара. — Пізнаю тебе по голосу... Спасибі, що не забула.
— Може, вам чого треба, тіточко? — спитала рада Одарка.
— Що ж мені тепер треба? Смерті треба, так ти ж її не принесла і не принесеш.
— Бог з вами, тіточко! Що це ви одно зарядили: смерті та смерті... — Ну, а чого ж мені треба? Скажи — чого?
— Чого? Ви їли що-небудь?
— Їла?.. Авжеж, їла, бо, бач, живу... От тільки у мене щось у горлі пересохло, смага губи попалила...
— Що ж вам — води подати?
— Подай, коли твоя ласка.
Одарка кинулась до водянки, а з неї уже затхлим несе. Хутко вона вилила воду з кухля і ще хутче кинулась до себе у двір. Не забарилася швидка Одарка принести ціле відро холодної води, тільки що з колодязя, і піднесла повен кухоль старій. Пріська, хитаючись, підвелася, та як припала до кухля — неначе її уста до його прикипіли, та поти всього не випила — не пустилася.
— Ох! оце ти мене неначе на світ народила! — простогнавши, мовила вона й почала знову умощатися-лягати.
— Підождіть, я вам постелю, — похопилася Одарка і хутко помостила подушку до стіни, а піл заслала рядниною. Стара не перелізла — перекотилася на те лігво.
— Спасибі тобі, Одарко, — подякувала, умощуючись, Пріська. — Ти мене тією водою так і оживила... То в мене усе боліло, а то зразу захололо-заніміло... Отут тільки, — і вона вказала на серце, — не перестає.
— Може б, ви справді чого поїли? Скажіть, — я зварю або від себе принесу. Може б, борщу і каші?..
— Ні, не хочу... — і стара задумалася, заплющила очі.
Сон її розбирав чи неміч очі закривала?.. Одарка, побачивши, що стара дедалі почала забуватися, попрощалася й пішла.
"Хай засне трохи, спочине; може, і подужчає... Слаба, слаба стала! Не довго вже, видно, їй тут плутатись", — думала вона, вертаючись додому.
— А що? Що застала? — спитав її Карпо.
— Що?.. Багато, як ще хоч три дні протягне.
— Отаке! та нікому й попа покликати... І обоє замовкли.
— Напилася води, — нешвидко повідала знову Одарка, — перекинулась на другий бік... Я їй послала... та й почала забуватись... Хай трохи спочине, а надвечір піду довідаюсь.
Сонце заходило; в повітрі стояло його червоне зарево. Воно не вдаряло у Прісьчину хату, бо хата стояла вікнами на схід сонця. Одарка застала там якусь темну тінь, непривітні померки; у вікна тільки жовтим кольором одбивало, неначе підсліплий чоловік блимав своїми мутними очима. Пріська лежала па полу вся жовта, неначе воском полита, і тиха-тиха, здається, і не дихала. Одарка боязко підійшла до неї і нагнулася послухати — чи жива ще вона. Чи то такі очі у Одарки, чи чорна тінь, що упала від неї на Пріську, розбудила її?.. Пріська ворухнулася, розкрила очі.
— Спали?.. — спитала Одарка. — А я йду та й боюся, щоб не розбудити. Пріська глянула на неї.
— Ти, Одарко?.. Сядь... — стиха проказала, ткнувши пальцем біля себе. Одарка сіла.
— О-ох! — простогнавши, ще тихше почала Пріська. — Оце я лежала, закривши очі... І так мені любо, так тихо... супокійно... Усередині, чую, неначе їло холоне — мерзне... а любо... Не повіриш, Одарко, як мені обридло жити!.. Буде вже, всьому край є!.. Я скоро умру. Може 6, досі і вмерла, та тебе дожидала... Ти ще одна до мене прихильна зосталася... Ти такої мені цілющої води сьогодні дала, що в мене від неї усе зразу затихло... Спасибі тобі... О-ох! Всі проти мене, всі... тільки ти одна... Господь віддячить тобі.
Одарка похопилася щось казати.
— Постій... — перебила її Пріська. — Я хочу тобі усе сказати... усе... Бо вдруге, може, й не доведеться... Слухай... Я швидко умру... Коли... коли побачиш дочку... Христю... скажи їй... Скажи: я прощаю їй... Я не вірю... щоб вона таке зробила... Благо... А то що виглядає з-за тебе? — наче злякана, аж скрикнула Пріська і вся струснулася... По виду пробігли уразливі смуги, рот скривився, очі розкрилися...
Одарка бачила, як у їх послідня іскорка життя згасала... Вона кинулась була до старої, та так на одному місці й закам'яніла!.. Жовтий світ урвався в хату, освітив на хвилину почорніле лице старої з холодними померклими очима і згас... Темна невидюча тінь усе зразу покрила... Чи то, може, потемніло в очах у Одарки?..
Коли вона прийшла до пам'яті, бездиханна Пріська лежала перед нею, витріщивши свої мутні холодні очі.
Одарка мерщій скинула платок з плечей і закрила ним лице старої.
— А що? — знову спитався Карпо, як вона вернулась додому.
— Умерла... — понуро одказала Одарка. Карпо витріщився.
— Що ти кажеш? — гукнув він, думаючи — чи то вчулось так йому, чи справді Одарка те сказала.
— Умерла, кажу.
Карпо похнюпився, розвів руки.
— Умерла... — шептав він. — От тобі й знай! Умерла... Таки діждалась свого... Так ти кажеш — умерла?.. Хм... Що ж тепер робити?
— Що робити? За людьми іти та ховать... Оте и робити!
— За людьми? Хм... Хто ж піде?
(Продовження на наступній сторінці)