Христя, наче п'яна, захиталась; ступнула раз, удруге і — зникла в темних сінях. А за нею й Панько, в одній руці держачи пояс, а другою поспішаючи покрити голову шапкою.
Хата спустіла. Каганець, стоячи на столі, блищить, кидає жовті плями на долівку. Одна з плям освічує страшну Прісьчину голову. У розчинені двері, з сіней, з печі, з кутків уривається темнота, неначе хоче погасити і без того неясне світло. У сінях чутно шелест: то в темноті Кирило шукає водянки. А знадвору доносяться заводи собачі... Страшно, страшно! У Кирила аж волосся подралося вгору. Отже він все-таки знайшов водянку, набрав повен кухоль води і, увійшовши в хату, линув прямо на Пріську... Та — хоч би ворухнулась!.. Тільки світ э каганця заграв у невеличких водяних бризках, що задержались на виду у Пріськи. Сказать би: наче хто огненними іскрами обсипав її помертвіле обличчя.
— Отаке наше життя! — мовив сам до себе Кирило, похнюпившись над Пріською.
Пройшла хвилина, друга... Прісьчине обличчя ворухнулося; із зціплених уст вирвалось глухе зітхання. Кирило, як опечений, кинувся знову в сіни, знову набрав повен кухоль води і линув на Пріську. Та розкрила очі.
— Матусю! матусю! — припадаючи до неї, мовив Кирило. У його карих добрих очах світився жаль; у ласкавому голосі почувалися жалощі.
— Матусю! — окликнув він удруге, торкнувши злегка за руку.
— О-ох! — простогнала Пріська. По її мертвому виду пробігла ураза життя; у її померклих очах засвітилася іскорка горя.
— Нема її?.. — глухо спитала Пріська, підводячись. — Де ж смерть моя? Де вона ходить? — скрикнула стара, обхопивши голову руками, — і заголосила...
Кирило почав утішати:
— Та не плачте, матусю, не вбивайтеся. То лихі люди набрехали!.. Чого не виплетуть злі язики?
Пріська не слухала — голосила. Її страшний уразливий лемент гірким плачем розливався по хаті, важкою тугою бився об стіни...
— Ну, що ти їй скажеш? Чим утішиш? — підводячись, промовив Кирило і, махнувши рукою, опустився на лаву.
Пріська тужила. Собака, підійшовши під вікно, почала підвивати. Страшні собачі заводи зливалися з охриплим лементом матері. У Кирила серце розривалося.
— О-о, служба гаспидська! — скрикнув він і, як несамовитий, вибіг з хати.
— Вон! вон! — гукнув він на собаку знадвору. — Хоч би тобі, проклятій, заціпило! — Щось важке гепнулось в темноті... То Кирило пошпурив на собаку грудку. Собака, кинувшись од вікна, почала гавкати.
— Краще гавкай, ніж виєш, проклята! — облаяв її Кирило і знову вернувся у хату. Пріська, припавши головою до долівки, одно — голосила.
Кирилові сумно, аж страшно... То він засуне двері, ляже на лаві, закриє голову свиткою, щоб не чуть було того уразливого плачу; то з нестямки скоче, вибіжить надвір, побіжить аж до воріт довідатися — чи не йде хто, і, не діждавшися, знову вертає у хату.
Аж ось, одного разу вискочивши, він зобачив, що з темній темноті чиясь постать маячить, простуючи у двір.
— Хто то? — обізвавсь Кирило.
— я.
— Ти, Паньку?
— Я. Оце йду до тебе. Що тут — спокійно?
— Спокійно — і в хаті не всидиш.
— Так, брате, й там. Думав — здурію. Оце мов і затихне на хвилину, та Знову як почне — аж у зуби заходить!
— Там хоч, кажеш, затихає; а тут безперестанку, як: у-у-у! та й у-у!.. Ось послухай.
До їх уха донеслося глухе охрипле лементування.
— От тобі й усюночна! — прислухавшись, мовив Панько.
— І піп такої не вміє... Та що це тебе прислано, хіба не було кого другого?
— Казали другому, та я перебив. Думаю — хоч проходжуся.
— А я думав: другого, свіжішого, пришлють. Хай би він посидів у хаті, а я хоч би під ворітьми прикорхнув трохи.
— Ні, цур йому — спати. Удвох все-таки охвітніше.
— Так спати ж — аж гілля гне! — і Кирило на весь рот позіхнув.
— В солому! — гукнув Панько.
— Е-е... добро оце в соломі!
— А воно вже з півночі є? — спитався, помовчавши, Панько.
— Та, мабуть. Віз був серед неба, а тепер — он як низько опустився, — зирнувши на небо, одказав Кирило.
Замовкли. Чулося тільки тяжке Прісьчине лементування.
— Чого ж ми тут стоїмо? Ходімо до хати, бо щоб чого там не трапилося, — мовив Панько, пориваючись іти.
— Ходімо. Послухаєш ще й ти! — нехотя одказав Кирило.
— Добривечір вам! — привітався Панько, переступаючи поріг. Пріська, почувши чужий голос, замовкла.
— Здорова, тітко! А чого се ти валяєшся на долівці? Хіба на полу немає місця?
— О-ох! нема... — зітхнула Пріська і заплакала.
— Отак! Так ти се і плачеш? А дочка тобі кланяється. "Перекажіть, — каже, — матері: хай не журиться, не побивається. То все, — каже, — наговори людські!"
— Хіба ти бачив її? — підвівшись, спитала Пріська.
— Тільки що з волості.
— Де ж вона, моя дитина?
— Там — у волості,
— Не плаче, не вбивається?.. О-ох! — і незнарошне стара схлипнула. — Господи! хоч би мені ще хоч раз побачити її, спитати — за що се напасть на нас така?
— За що напасть? Хіба вона розбирає? Напасть не по дереву ходе, а по людях, — утіша Панько.
— О-ох, правда твоя, чоловіче. Сам бог милосердний наніс, видно, тебе... Я вже думала — і не почую за неї нічого...
— Кланяється, кланяється... Казала, щоб не вбивалися...
— Що ж се воно таке? Чи не чув ти хоч стороною, чоловіче добрий, за що се нас господь карає?
— Стороною?.. Різно кажуть. Чого люди не набрешуть!
— Ох, брешуть, мій голубе, брешуть!.. Та хіба від того нам легше?
— Я, бач, чув, — почав Панько, — станового писар розказував нашому-таки чоловікові, що Загнибіду хтось бачив, як він жінку давив. Його, либонь, і в тюрму вже засаджено. Так він, — звісно, така вже каверза, — недаром писарем був: почав ото крутити. "Я, — каже, — не давив, а може, хто другий. Може, наймичка, бо тих грошей, що я дав їй за день перед смертю до схову, не стало". Ну, звісно, кинулись грошей шукати...
— Христя ж божилася, що він сам дав їй ті гроші, — перебила Пріська.
— Може, й сам; а тепер он, бач, куди верне!
— Боже, боже! — хитаючись, почала Пріська. — Ти ж усе бачиш, усе знанні... Чому ж ти не обізвешся, не оглянешся на нас, нещасних? — і Пріська знову заголосила.
— Ось перестань, тітко, та послухай, що я тобі скажу. Годі тобі плакати та побиватися, — нічого слізьми не запоможеш! Ти вставай з долівки, лізь на піч, лягай та краще засни. Може, бог тобі у сні пошле розум, що зробити, як повернути.
І — диво! Пріська подумала-подумала, утерла сльози, підвелася і подибала до полу.
— Отак буде краще! — мовив Кирило не то до Пріськи, не то сам до себе, умощуючись собі на лаві.
— А мені ж де? Хіба до порога головою... А що ти думаєш? Саме буде добре! — каже Панько, простягаючись посеред хати.
Усі троє полягали і помовкли, мовби поснули. Важке тільки Прісьчине Зітхання з години на годину давало ознаку, що вона ще не спала. Оже й воно затихло: коли-не-коли почується та й стихне, поки й зовсім не затихло.
— Заснула? — спитався Кирило, підвівши голову.
— Мабуть... бо щось не чутно.
— Ти таки утішив.
— Та пошептав, бач...
— А справді: ти не чув, що це воно за оказія? Невже це за смерть Загнибідихи? Я не вірю, щоб Христя на таке пустилася.
— Та воно, бач, і я не вірю. Тільки... де тим гемонським грошам узятись?! Немало, бач, — п'ятдесят рублів! — одказав Панько.
— Так він же, либонь, дав. Сам дав...
— Та хто його знає? Ми ж там не були? Може, й сам дав... Тільки за віщо його таку силу давати?
Кирило мав був щось одказати, та несамовитий крик гіркого плачу зупинив його... Дивуючись, зирнув він на Панька. Панько собі глянув на його і поскромадив потилицю. А Пріська як почала — та вже до самого світу...
VIII
"Де смерть моя ходе? де вона поділася?" — одно голосила Пріська, молячи у бога довічного одпочинку. Їй уже тепер усе зневірилося, спротивилося. Одна була надія, одна утіха, що держала її на світі, красила злиденне життя, — тепер і та надія її одурила, наробила такого клопоту, такої слави... її кров, рідна кров, на таке пустилася... чужу душу загубила!.. Так кажуть люди; того допитувався у неї й становий, перекидаючи та перериваючи усе у хаті, щоб знайти яку-небудь ознаку. Хоч у неї більше нічого не знайшли, окрім тих проклятих грошей... Та де тим і грошам узятись? Певно, воно щось тут є... Христя каже: хазяїн дав. Коли б же не заборонили їй з нею бачитись, вона б допиталася, що воно за гроші, де взялися? Вона б крізь очі у саму душу продивилася дочці, у саме серце... А то?..
Христю на другий день погнали в місто, а з неї тільки дозор зняли, бо не знайшли нічого такого, що б і її до того діла в'язало, хоч Грицько і гукав:
— Та й стара не без гріха! Певно, сама і підсунула дочці такого зілля, та мовчить, запекла!
(Продовження на наступній сторінці)