Христя кинулася в кімнату. Хазяйка металася на постелі, кидалась, страшно водила очима. На її шиї, на руках, неначе жаби, порозпинались чорні плями: набряклі жили кидалися — бились; корчі гнули руки, ноги; боляща стогнала... Дячиха мерщій схопила з себе платок і кинула на неї. Ще хвилину вона забилася під платком... почулося наче шептання, скрип зубів — і зразу все затихло...
Трохи згодом зняла дячиха платок... Під ним лежала вже не Олена Іванівна, а бездиханний труп з страшно витріщеними очима...
Загнибіда підійшов до нього, подивився і, затрусившись, промовив: "Ти мене покинула... покинула... Як же мені самому тут бути без тебе?"
Дячиха взяла його за руку і вивела з кімнати в кухню.
— А ти біжи до сусід. Скликай — хай ідуть обмивати. Та забіжи і до старого — хай бере псалтирю читати, — наказувала дячиха Христі. Та стояла як укопана.
— Чого стоїш? Біжи! — гукнула дячиха.
Христя, не знать куди і чого, побігла.
Через годину найшло жінок, бабів... Підтопили в печі, гріли окропи. Христя робила, що їй не казали: носила воду, таскала дрова, хоч і не пам'ятала того нічого. Вона тільки й запримітила, коли обмивали помершу, що дячиха усе чогось тикала пальцями на сині плями та тихо шептала: "Оце та смерть, оце! Вона таки не втекла його рук!" Жінки мовчки хитали головами.
Трохи не опівночі знарядили покійну й положили на столі. Старий дяк став у головах коло ставника і охриплим голосом вичитував псалми. Люди, хрестячись, увіходили, дивилися на покійну і тихо виходили знову, мов боялися розбудити її. Всім не вірилося, що вона померла.
— Молода така, — жити б та бога хвалити — ніт же... — шептали знайомі й незнайомі.
На Христю — як найшло що: безпам'ятна, наче з-за угла прибита, вона вешталася поміж людьми, поки на неї дячиха не крикнула:
— Чого ти тут тупцюєшся? Ішла б собі куди-небудь!
Мов п'яна, Христя вийшла надвір і сіла на рундуці. Повз неї входили в хату і виходили люди; часто об неї черкалися; а вона не чула, наче окаменіла. Схиливши голову, сиділа вона і слухала, як там у неї серце, замираючи, стука...
— Це ти сидиш? — почувся над головою знайомий голос. Христя глянула — перед нею стояв Загнибіда.
— Чуєш: тільки слово кому — не животітимеш! — прошептав він і пішов З двору.
Христя мерщій втекла під комору.
Ніч була хоч і зоряна, та темна, як бувають весняні ночі. У густому мороці, вздрівається, снують по двору щось за тіні; чутно гомін людський; а хто гомоне — не видно. У причільне вікно світе світ. Боляче він урізується у вічі, наче важким каменем навертає на душу; а одвести очей, одірватися від того світу — вона не зможе. Оце й похнюпиться, а світ стане над головою і пече-пече... То воскова свічка горить у головах покійниці; там лежить вона, схрестивши руки, закривши очі: не чує, не бачить... А чи давно виряджала вона її в село? Чи давно сиділи вони рядком, згадуючи, як хороше жити у селі, серед лугів, на широкім просторі...
Ще вертаючись у місто, Христя запам'ятала ту місцину під липою, звідки так усюди видно, щоб розказати про те хазяйці. А прийшла — що застала?..
Холодний страх пройняв її наскрізь, наче хто льоду приложив до серця. їй пригадався її недавній прихід. Ось вона у двір ввіходе... Пусто; сінешні двері Зачинені. Вона йде у кухню... Тихо, сумно; сірі померки окривають хату... Де ж люди? Пішла в світлицю — немає, далі — в кімнату... Там на ліжку щось чорніє... Христя підходе. То ж — хазяйка... Бліда та біла, мов з крейди вистругана; одні очі горять — тліють, мов роздута жарина... "Що це з вами? недужі?" Вона тільки хитає головою та щось шепче губами... Так шелестить суха трава восени... "Не було... не було... Ох, смерть моя!" — тільки Христя і розібрала з того шепоту. Потім вона підняла руки, темні, у смугах, і зразу опустила; повернулася, зітхнула — і закрила очі... Далі Христя нічого не пригадає... Чує гомін людський; баче базар; знову чує чиюсь лайку... Дячиха ходе; дячиха криє платком болящу... Земля під ногами у Христі захиталася-посунулась, наче попливла куди...
Блідий вранішній світ стояв уже над землею, коли Христя прокинулась-опам'яталась. Кругом нікого не видно, тільки сизий туман хитається у повітрі. Крізь його курище миготить іскорка світу: то жовта пляма від свічки гойдається по шибці. Христя зразу розібрала — що то за світ і звідки... Що ж їй тепер робити? Куди ткнутися? Де пересидіти сю лиху годину? Та й пересидівши — що далі? Іти у село до матері? А тута ж як кинуть? Загнибіда ж її і з-під землі видере!.. їй тепер — як тому чоловікові, що в степу заблудився: і туди ткнися — пусто, і туди никни — голо: кричи, гукай — тільки твій голос розходиться по німій пустині!
Христя задумалась. Поза спиною у неї мороз ходе, голова горить-палає; в очі — наче хто піску понасипав. Вона підвелася устати, та зразу й сіла: ноги мов хто косою підкосив. Сумна, похнюпившись, сиділа вона і слухала, як у вухах гуло-дзвонило, як непокійно билося серце.
— А ти тут спала? — роздалось коло неї. То питався Загнибіда.
— Знаєш що? — почав він далі. — За те, що ти вірно служила, добре робила, — на тобі та йди собі з богом! — і ткнув їй у руки якусь бумажку.
Христя глянула на бумажку — сіра та нова, вона ще такої зроду не бачила; пом'яла в руках — лопоче... "Чи гроші це, чи так — шматок паперу?.." Довго вона дивилася на неї, довго перебирала руками. "Треба показати... розпитатись..." І вона сховала бумажку за пазуху. Глянула — біля неї ні духу... Вона сиділа і думала, мов чуманіла...
Сонце почало викочуватись з-за гори; перші іскорки його застрибали понад землею; туман рідшав, осідав на траву густою росою; з улиці доносився гомін та гук... То люди поспішали на базар.
"Справді: чого я тут сидітиму? — подумала Христя. — Розщот дано... піду в базар, може, кого з своїх селян побачу — упрошуся, щоб підвезли додому".
І, підвівшись, вона тихо вийшла з двору. На улиці чогось її страх напав. А що, як кинеться Загнибіда та верне її знову? Мерщій, мерщій утікай, Христе, додому!
І глухими улицями, обминаючи базар, вона подалася з міста.
VII
Уже цілий тиждень живе Христя в селі і ніяк не позбудеться свого неспокою. Смерть хазяйки марою стоїть перед її очима... її жовте тіло з чорними синяками, її мучене лице з страшенно витріщеними очима повсякчас привиджується їй, коли вона одна зостанеться у хаті. Христя боялася сама зоставатись. Іде мати куди — і вона за нею, а настане вечір — вона і з матір'ю боїться. На улицю, до дівчат — і не кажи! Уже Горпина з подругами з усіх боків забігала — не йде. По селу пішла чутка, що воно щось та значить. До того Пріська якось раз понуждалася в грошах і попрохала Карпа розміняти їй ту бумажку, що принесла Христя.
— Та се аж півсотні рублів! — скрикнув Карпо.
— Півсотні? — здивувалася Пріська. — Півсотні! Се — великі гроші. Де такі гроші Христі взяти? — І важкі думки обняли її серце.
— Де се ти взяла ці гроші? — прикро дивлячись на дочку, спитала вона Христі.
— Хазяїн дав. — І Христя розказала, як то було. Пріська держала бумажку, пильно дивлячись на дочку, і не примічала, як та бумажка тріпалась у її руках.
— Ти — брешеш! — суворо гримнула вона і ще прикріше подивилася дочці у вічі, неначе хотіла подивитися їй у душу.
Христя змінилася у лиці. Що ж це — і мати не вірить?!
— Це знаєш скільки? — пита Пріська.
— А почім я знаю! — відказує неспокійно Христя.
— П'ятдесят рублів... Де ти взяла? — пристає мати. Христя заплакала.
— Боже! І ви не вірите мені! — скрикнула вона. — Недаром ті гаспидські гроші наче огнем пекли мене, недаром я не хотіла їх брати... І сама не знаю, як вони опинилися в моїх руках... ,
— Та я... вірю... Я — вірю... тільки... дитино моя! — з плачем уже почала Пріська. — Такі гроші дурно не достаються... Уп'ять же — і смерть та... Не занапасти ти своєї і моєї голови! — заплакала мати.
Христя не знала, що казати матері, про що це вона натякає їй.
— Хай мене бог поб'є, коли я крала! — тільки й одказала Христя.
Прісьці жаль стало дочки. "Ні, вона не така, — думалося їй... — І забреде таке в голову? Дитина ж, зовсім дитина, — дивлячись, як плакала Христя, жаліла Пріська. — Скоріше всього — хазяїн помилився. Хіба йому мало було клопоту біля помершої? Певно — помилився. Не буду я міняти сих грошей; заховаю. Може, він, як прийде до помки, кинеться, тоді віддам йому. Нащо нам такі гроші? Чоловік помилився, а ми затаїмо... Господь з ним, з його грошима! І то гаразд, що Христю одпустив до строку".
І Пріська, хоч їй і нужда була в грошах, не пішла міняти їх, а заховала глибше в скрині.
Здається, кому б знати про ті гроші?
Отже Карпо не витерпів і в шинку похвалився, які то добрі заробітки в городі. Люди зразу підхопили ту чутку — і полетіла вона стрілою від хати до хати, з одного краю села до другого.
(Продовження на наступній сторінці)