Тільки тепер, прочитавши список найпотрібніших речей, майбутні мандрівники зрозуміли, що навіть така невелика подорож вимагає ретельної підготовки.
Вирішили вирушити в путь через два дні ранком.
Тут же розподілили обов'язки: Іван Іванович мав пофарбувати човен, Юрко — дістати намет, а також купити хліб, сухарі, сіль, консерви, сірники. Сергій — олію, сало, акваланг, рибальські снасті. Марта — все для кухні. Кожен мав узяти з дому ковдру і лижний костюм.
Юні мандрівники ще довго обговорювали деталі майбутньої подорожі. Їх брала нетерплячка: коли б швидше минали ці дві доби, відведені на підготовку. Швидше б у путь, у манливі, незвідані далі!..
СЛОВО — НЕ ГОРОБЕЦЬ
Ідучи додому, Сергій напружено думав, як йому бути — попроситися у батьків чи поїхати у подорож потай, написавши записку.
Попроситься — чого доброго не відпустять.
Втекти, поїхати потай — теж не найкращий вихід із становища. І нечесно, і нагорить потім, коли повернешся. І мати плакатиме…
Не знайшовши відповіді на своє запитання і розміркувавши, що, мовляв, поживемо, потім видно буде, він раптом згадав про Галинку, і йому захотілося побачити її. Тому звернув ліворуч і швидко почимчикував Садовою на протилежний кінець міста.
Галинка виписалася із лікарні кілька днів тому. Її коліно вже перестало боліти, і лікарі зняли гіпс, наказавши ходити якомога більше, але обережно. Вона й ходила цілий день у садку, тренувала ногу. Тільки вряди-годи, коли дуже стомлювалась, лягала в гамак, підвішений між яблунею і грушею.
Сергій відчинив хвіртку, пройшов двором, завернув за ріг хати — і враз зупинився. Галинка була не одна. Біля неї на розкладному стільчику сидів Хвостенко і, держачи перед собою блокнотика, щось неголосно читав. Галинка сміялась. Іноді реготав і Хвостенко.
"І принесло ж його! Коли б знав, що ту Хвостенко, не прийшов би! — подумав Сергій, вагаючись. — Іти чи непомітно зникнути?"
Та його вже побачила Галинка. Її голубі очі блиснули радістю, вона привітно замахала рукою.
— Заходь, Сергійку! Заходь!
Сергій подав Галинці руку, а Хвостенкові кивнув головою.
— Здрастуй!
Той пробурмотів щось, бо йому, видно, так само була неприємна зустріч з Сергієм, як Сергієві з ним.
— Сергійку, послухай, які смішні вірші пише Владик, — сказала Галинка і повернулася до Хвостенка: — Владику, прочитай що-небудь!
Хвостенко почервонів і заховав блокнотика в кишеню.
— А-а, які там вірші! Так собі — забавка…
— Не кажи! Справжні вірші, цікаві… Гуморески… Прочитай, Владику! — наполягала Галинка.
Хвостенко похитав головою, хоча по ньому було видно, що похвала йому сподобалась.
Зачеплений за живе тим, що Галинка надміру уважно, як йому здалося, поставилася до писанини Хвостенка, Сергій сказав:
— Галинко, не проси його! Ти ж бачиш, як він задер носа? Ніби справжній поет! Хоче, щоб його викликали на "біс".
— На який там "біс"! Просто не хочу перед кожним читати! Ще чого не вистачало!..
— То й не треба. Не цікавлюсь,
— Ти нічим не цікавишся. А поезія для тебе — терра інкогніта!
— Що-о?
— Терра інкогніта. Тобто — невідома земля! Ці слова полюбляє Степан Бенедиктович, але ж ти його не слухаєш! — і Хвостенко якось зверхньо глянув на Сергія.
І поза, і тон Хвостенка розізлили Сергія.
— Поезія, може, й невідома для мене земля. А от справжні невідомі землі ми самі їдемо відкривати для себе.
Він зразу ж прикусив язика. "Ну, навіщо ляпнув таке при Хвостенкові? От базікало нещасне! — вилаяв себе подумки. — Тепер Хвіст рознесе цю звістку по всьому місту".
— Ти вирушаєш у мандри, Сергійку? — скрикнула Галинка. — Ой, як цікаво!
— Вирушаю, — неохоче відповів Сергій, не наважившись збрехати Галинці.
— Коли?
Сергій зам'явся, бачачи, як наставив вуха Хвостенко. Але Галинчині очі з такою ясністю дивилися на нього, що у хлопця не вистачило духу сказати неправду.
— Післязавтра.
— Далеко?
— Та… по затоці.
— На човні?
— На човні.
Сергій розумів, що вибовкав усе, і почував себе так, ніби спіймався на гарячому. Хвостенко, примруживши очі, хитро поглядав на нього і посміхався іронічно.
— З ким же ти їдеш? — допитувалась далі дівчинка. — З Мартою і Юрком?
— Атож.
— Я так і знала. Заздрю вам, — з жалем сказала Галинка. — На той рік, коли стану здорова, я теж поїду… Ви візьмете мене з собою? Згода?
— Звичайно, згода, — охоче відповів Сергій. — Ми тоді придумаємо щось таке… Ти тільки видужуй швидше! А тепер — до побачення! Зайду по приїзді — розповім…
— Коли ж це буде?
— Днів через п'ять. А може, через десять…
— Заходь неодмінно! — вона потиснула Сергійкову загорілу руку. — Ждатиму…
Сергій кивнув головою Хвостенку, крутнувся на одній нозі і швидко пішов із саду.
Він злився на себе. "Дурне базікало! Навіщо розпатякав про мандрівку! Хто тебе тягнув за язика? Адже слово — не горобець, вилетить — не спіймаєш! А тут…"
Розумів, що ні Юрко, ні Марта не похвалять, коли дізнаються про його патякання. І найгірше те, що вже нічого не зміниш: вилетіло і стало здобутком Хвостенка, якого Сергій не любить за гоноровитість, зазнайство і намагання завжди і всюди всунути свого носа.
Тьху! Він спересердя сплюнув, скуйовдив чорного чуба і швидко закрокував Садовою до центру міста.
ЗУСТРІЧ У МОРІ
Відпливали о сьомій ранку. Погода стояла чудова. З берега дув легенький попутний вітрець. Сонце вже підбилося височенько, поливаючи землю теплом і яскравим світлом, і перед юними мандрівниками розіслалася безмежна й блискуча, мов дзеркало, синя гладінь Дніпровського моря.
На невеличкій пристані, де стояв свіжопофарбований човен, зібралися проводжаючі — Юркова мати та Мартин батько. Сергієвих батьків не було.
— Я попрощався з ними дома, — пояснив Сергій. — Чого їм сюди йти? Сльозу пускати?
При цьому він злегка почервонів і відвів погляд. Не хотілося йому казати, що довелося втекти, залишивши записку.
Прощання не затягнулося. Останні поради, останні поцілунки — і "Альбатрос", піднявши біле косе вітрило, відчалив від дощаного помосту. Юрко сидів за стерном, Сергій умостився зручно на носі, вдивляючись у далечінь крізь скельця бінокля, а Марта стояла біля щогли, тримаючись за неї рукою, і її невеличка струнка постать з розмаяним чорним волоссям чітко окреслювалася на тлі білого вітрила. Берег віддалявся, розпливався в ледь помітній голубуватій імлі і незабаром зовсім розтанув.
Сергій невтомно закидав спінінг і натягав повну миску риби — окунів, підлящиків. Марта почистила її, щоб приготувати на примусі обід. Підв'язана синеньким фартушком, вона вправно орудувала ножем, і срібляста луска блискучим віялом летіла з-під її рук за борт і сотнями маленьких сонць гойдалася на темній воді.
Раптом дівчина скрикнула. Хлопці одночасно підвели голови.
З правого борту, трохи ззаду, прямо на них летів моторний човен. Здавалося, ще кілька секунд — і він вріжеться в правий бік "Альбатроса".
Юрко щосили наліг на стерно, щоб відвернути човен, уникнути зіткнення. "Альбатрос" слухняно повернув уліво. І в ту ж мить мимо них, збиваючи високу хвилю, промчав моторний човен, зробив велике коло, стишив хід і підплив до "Альбатроса".
— Ха-ха-ха! Гей, ви, мандрівники! Що? Налякалися? — на моторному човні сидів Хвостенко і потішався з переляканих і здивованих його несподіваною появою хлопців і Марти.
— Хвіст! — вигукнув Сергій. — Ти?
Хвостенко засміявся ще дужче.
— Авжеж це я! Власною персоною!
— Ось як наб'ємо пику тій персоні, то знатимеш, як жартувати на воді!
— Ха-ха-ха! Так і наб'єш! Спочатку спробуй наздогнати!.. Мій "Метеор" — це не ваш нещасний вітрильник! У моєму моторі знаєш скільки кінських сил?..
— Скільки кінських сил у твоєму "Вихрі", мені невідомо, — втрутилася в розмову Марта. — А ось що в твоїй голові один кінський розум — я щойно переконалася. Ти ж міг нас утопити! І звідки ти тільки тут узявся?
Хвостенко перестав сміятися. Ображено шморгнув носом. Мартині слова, очевидно, зачепили за живе. Однак відповів дівчині стримано.
— Не тільки ж вам мандрувати. Хочеться і нам, грішним! Тільки я вирішив подорожувати не на такому кориті, як у вас, а на модерному човні! Щоб не залежати від примх вітру. Побачимо, куди ви запливете на вашому вітрильникові!
— Все залежатиме знову ж таки від розуму, — відповів Юрко. — До того ж нам і на вітрильнику непогано.
— А я до вас у компанію не набиваюсь…
— То й пливи, Хвіст, своїм курсом! — випалив Сергій. — Чого прив'язався? Ми тебе сюди не запрошували. Та й не по дорозі нам з тобою!
— Хтозна, може, й по дорозі, — здвигнув плечима Хвостенко, ніяк не проявляючи своїх почуттів на різкі слова Сергія. — Я теж зібрався в подорож. Хіба не бачите?
(Продовження на наступній сторінці)