— Шкода. Тоді поснідаємо в їдальні. Зажди на мене хвилинку — я одягнуся, — і він зник за дощаними дверима каюти.
Відвідувачів у чайній було мало, і їм швидко подали сніданок. Батько майже не їв, — розповідав про себе, розпитував Юрка. Його цікавило все: як Юрко навчається, в якому класі, чи є в нього книжки, зошити, одяг. Де вони жили з мамою? Де мама зараз працює?
Почувши, що вони вже живуть не на острові Довгому, а в новій квартирі, зрадів і запитав адресу.
— Ти мені дозволиш коли-небудь зайти до тебе?
— А як же мама? — почервонів Юрко.
— А я тоді, коли вона буде на роботі. Мені кожного дня доводиться бувати в місті, бо я працюю водієм вантажної автомашини, і під час обідньої перерви міг би на кілька хвилин заглянути.
Юрко подумав, що нічого не буде поганого, якщо батько зайде до нього на півгодини.
— Заходь, — погодився він. — Але так, щоб мама не бачила…
— Дякую, Юрчику, — сказав схвильовано батько. — Ми будемо з тобою щирими друзями? Правда?
— Будемо. А чому ж?
Розмовляючи з батьком, Юрко уважно приглядався до нього. Він запам'ятав його міцні натруджені руки, порослі рудуватими волосинками, густий, злегка хвилястий і теж рудуватий чуб, у якому пробивалася сивизна, дві зморшки, що залягли на лобі, і такі ж, як у нього, сірі очі. Ой, як би було хороше бачити його кожен день, ходити з ним по вулицях міста, як це робить Марта з своїм батьком, чи по березі моря, сидіти поряд за столом — і не в їдальні, а дома! Вони й справді могли б стати добрими друзями.
Годинник на стіні пробив одинадцяту. Юрко схопився.
— Мені пора… Ти проведеш мене до автостанції?
У МАРТИ
Сергій ждав його біля будинку сумний, набасурманений, ніби наковтався гіркого. Побачивши Юрка, відразу накинувся:
— І де можна вештатися стільки! Вже цілу годину отут виглядаю тебе! А ти ніби крізь землю провалився!
— Марту бачив?
— Та ні ж!
— Чому? Не було дома?
Сергій з досадою махнув рукою.
— Бачиш, я просто не ходив до неї.. Побоявся сам…
— Щось на тебе не схоже!
— Ти мене не так зрозумів… Я не Марти боюсь! Ще б чого! Боюсь невдачі: або Марта закомизиться, або Іван Іванович відмовить. Що тоді ми зробимо без човна?.. То ж я, ідучи, розміркував і вирішив діждатися тебе.
— Ну що ж, ходімо разом, якщо ти такий боягуз!
Сергій розплився в радісній усмішці і, штурхонувши по-дружньому Юрка межи плечі, підскоком рушив перший.
Вони ішли швидко, на ходу обмінюючись думками. Та, власне, й розуміли один одного з півслова, бо їх об'єднувала міцна юнацька дружба.
Гарні, прекрасні почуття стоять за цим хорошим дзвінким словом.
Дружба!
Хто не звідав цього почуття, хто не мав у житті хоч одного товариша-друга, якому б розкривав свої думки і таємниці, якому безкорисливо допомагав би в тяжкі хвилини і від якого ждав би такої ж допомоги в скрутний час, той навіки обікрав себе, збіднив своє серце, той не може вважати себе щасливим…
Щасливий той, хто має відданого друга, котрий поділяє і твою радість, і твоє горе. Бо здавна відомо: поділена радість — то дві радості, а поділене горе — тільки півгоря…
Дружба звеличує людину, подвоює її сили, окрилює душу. Справжня дружба завжди чиста, благородна і не ревнива. Вона не терпить неправди, нерівності, приниження і самоприниження. У неї високі і ясні, мов сонце, девізи — любов, довір'я і справедливість…Найщиріша дружба зав'язується в юності, коли серце тягнеться до серця, як залізо до магніта. І залишає слід на все життя!
Умій дружити!
І найміцніша дружба вимагає жертв: тактовності, щирості, уміння давати більше, ніж береш сам, а ще — готовності піти заради друга на все!
Така дружба — то велике щастя!..
Ось і знайома хата на горбку. Круг неї — молодий яблуневий садок, біля ґанку, на грядці, різнобарвні жоржини.
Марта саме прала білизну. Стояла по коліна у воді, засмагла, бронзовотіла, струнка, а навколо її ніг пузирилося біле шумовиння мила. Побачивши хлопців, вийшла на берег, струснула блискучими кучериками.
— Ну, що у вас стряслося? — глянула на їхні схвильовані обличчя.
— Ти знаєш, у Юрка є геніальна ідея, — почав було Сергій, але Юрко глянув на нього так, що він закліпав очима і замовк.
— Що ж це за ідея? — веселі Мартині очі лукаво усміхнулися.
— Ну, яка там ідея… Сергій завжди вигадає хтозна-що та ще й свою ідею припише комусь, — промовив Юрко. — Просто ми хочемо зробити подорож на човні. По морю… На острови…
— Ого! — Марта враз перестала усміхатися. — Уявляю, як це буде цікаво! А мене візьмете?
— Чого ж ми й прийшли! — буркнув Сергій. — Човен же твій.
Марта засміялася з простуватої безпосередності Сергія.
— Човен не мій, а батьків.
— Ну, а ти — батькова…
— Батько у тебе добрий, дозволить, — додав Юрко. — Та ось і він…
До них, розставивши пишні чорні вуса, шкандибав на своїй дерев'янці Іван Іванович.
— О-о, зібралася компанія! Здоровенькі були, хлопці! — привітався він, простягаючи руку. — Чого це ти, Сергію, вовком зиркаєш? Чи, може, накоїв що?
— Ні, — насторожено блимнув оком Сергій, знаючи, що від Івана Івановича можна ждати якої завгодно витівки.
— Як не накоїв?
— Та ні ж, кажу!..
— А ми зараз побачимо… Ану, чого це в тебе кишеня відстовбурчилася? Що там приховав? — І Іван Іванович ухопив однією рукою Сергія за чуба, а другою — поліз до нього в кишеню. — Дивись, якого добра напхав сюди!
І він витягнув із Сергієвої кишені жабу. Невеличка сіра жаба сумирно сиділа на широкій долоні Івана Івановича. Сергій сторопів.
— Е-е, та тут іще щось є! — вигукнув Іван Іванович і, випустивши жабу в траву, знову заліз до кишені. — Так я й думав! Годинник! Той, що зник у мене сьогодні вранці! А я вже нарікав на сороку-білобоку, бо, треба вам знати, сороки люблять поцупити що-небудь блискуче і затягнути до свого гнізда… Аж ось виявляється, що даремно нарікав… Тут така сорока!..
Він відпустив Сергіїв чуб, підняв угору старого кишенькового годинника, що висів на блискучому ланцюжку, і потряс ним над головою.
Сергій почервонів і не знав, що казати.
— Дядьку Іване, їй-богу, я і в вічі не бачив!.. Провалитися мені на цьому місці!
Юрко і Марта реготали. А Сергій стояв, мов облитий водою. Нарешті, Марта, витерши з очей сльози, сказала:
— Тату, не жартуй! Заховай свого годинника! Адже ти спритно засунув його до Сергійкової кишені…
— А жабу? — Іван Іванович розреготався так, що понад водою далеко-далеко покотився його веселий сміх.
— І жабу теж… Не сам же Сергій посадив її туди… Ти ось краще послухай, що ми надумали…
— Ну що ж, кажіть!
— Надумали таке, що потрібен твій дозвіл… Тож спочатку скажи, що дозволиш!
— Ще б чого!
— Ні, скажи, татусю! Скажи! — в голосі Марти вчувалася вимогливість вередливої дитини. Видно, вона знала, що батько не відмовить їй, але їй хотілося перед хлопцями похизуватися своєю владою над батьком, цією сильною, веселою і доброю людиною.
— Та вже де тебе дінеш, — дозволю… Тільки скажи швидше, що ж ви надумали, пуцьвірінки! Бо згораю з нетерплячки!
Марта посерйознішала, подивилася уважно на хлопців, потім на батька.
— Дозволь нам на човні зробити подорож на острови.
Іван Іванович перестав усміхатися.
— Куди?.. Та чи ви знаєте, скільки це кілометрів? Та ще й морем!
— Тим краще! Поживемо кілька днів робінзонами…
— Робінзонами!.. Зустріне міліція — зразу відправить додому!
— Та ми тільки по затоці… Ну, таточку, дозволь!
— Гм, ну, й підвела ти мене під монастир, дочко. Коли б знав… Та нічого не зробиш: дав слово — дотримуй!.. Човна беріть… Але ж човен — це тільки півділа.
— А що ж іще треба? — спитав Юрко, полегшено зітхнувши.
— Якщо вже так, то треба добре підготуватися! Зважте, що це не просто прогулянка. Це робиться не на ходу. Ходімо ближче до хати — складемо список усього необхідного…
Вони піднялися на горб, до хати, пройшли в садок і сіли до столу під деревами. Марта винесла зошит і ручку, розкреслила першу сторінку, а на палітурці написала: "Вахтовий журнал".
— На правах старшого, — почав Іван Іванович, — передусім назначу капітана. Ним буде Юрко! Тож усі повинні безвідмовно виконувати його накази і розпорядження! Зрозуміли?
— Зрозуміли, — з готовністю відповів Сергій.
— А тепер подумаємо, що вам треба взяти з собою, — сказав Іван Іванович.
— Передусім — гроші! — випалив Сергій.
— Звичайно, гроші теж потрібна річ… Гадаю, що десять карбованців на брата досить…
Після гарячої дискусії вирішили брати тільки найпотрібніше, те, без чого справді ніяк не обійтися.
(Продовження на наступній сторінці)