«Слід веде до моря» Володимир Малик — сторінка 22

Читати онлайн повість Володимира Малика «Слід веде до моря»

A

    Юрко швидко схопився — взяв сумку. Йому впало в око, що мама чимось заклопотана, стомлена. У її гарних чорних очах стояв сум, а обличчя було блідіше, ніж завжди. Невже причиною цьому — лист? Йому стало шкода матері.

    — У тебе неприємності на роботі?

    — З чого ти взяв?

    — Видно…

    — Ні, неприємностей на роботі немає. Стомилася.

    Вона швидко приготувала обід — смачний суп з молодою картоплею та укропом, і вони пообідали.

    — Я прочитав листа, — сказав Юрко тихо, але з притиском.

    На якусь мить мама завмерла, рука її з чашкою застигла в повітрі. Потім кинула бистрий погляд на сина.

    — Ти прочитав листа?

    — Так…

    — Ну, і…

    — Ти відповіла… йому? — замість відповіді, знову запитав Юрко.

    — Ні.

    — Чому?

    Мати довго мовчала. Юрко бачив, як раптом закам'яніло її обличчя, стиснулися і зблідли вуста, а між бровами різко окреслилася невеличка зморшка, якої він раніш не помічав. Він пожалів, що затіяв цю розмову.

    Однак відступати вже не хотів та й нікуди було.

    — Він мене тяжко образив… Ти не зрозумієш цього, сину. Та й рано ще тобі вникати в життя дорослих…

    — Чому ж не зрозумію?.. Я вже не маленький.

    Мати сумно усміхнулася і погладила рукою по шорсткій рудуватій чуприні, що в лікарні відросла і стала красивою хвилястою шевелюрою.

    "Справді, не маленький… Он як витягнуло його за цю весну!" — подумала, а вголос сказала:

    — Ти не знав його, і він тобі не потрібен!

    — Але ж він мій батько! Як же не потрібен?.. І усвідомив свою помилку!

    — Добра помилка! Поламав життя мені! Осиротив тебе! Для нього, мабуть, так просто — піти, повернутися…

    — Ти не зрозуміла його листа… Або не хочеш зрозуміти… Адже він шкодує, що так сталось!

    — Тепер шкодує, а тоді не думав, що образив мене, болю завдав!.. Як же я зараз можу його прийняти? — в голосі матері забриніла ображена гордість.

    — Ніхто не каже приймати, — заперечив Юрко. — Але відписати йому ти можеш? До того ж — він не тільки твій колишній чоловік, а й мій батько! Який уже є, а батько!..

    Юркові здавалося, що говорить він переконливо, але мати заперечливо похитала головою.

    — І писати не хочу, він для мене чужа людина!.. Якщо я й любила його колись, то від цього почуття залишився один гіркий спомин… Я не можу простити його!.. І давай припинимо цю розмову!

    Юрко почервонів. Ще ніколи мати не відкривала тайни своєї душі.

    Після обіду Юрко знову довго сидів біля вікна над розгорнутою книжкою, але читати не міг.

    Думки все тісніше і тісніше обступали його, мов чорні хмари.

    Що робити? З ким порадитись? Із Сергієм або з Мартою? Це єдині близькі друзі… Та що вони можуть порадити? І як він їм відкриється, як розповість про такі важкі й малозрозумілі стосунки між батьками?.. Ні, вони нічого не повинні знати! Їм — жодного слова про це!

    Тоді — кому ж? Хто підкаже, як бути?

    Він перебирав у пам'яті знайомих, але ні на кому не міг зупинитися, — ні тьотя Леся, мати Сергія, ні Мартин батько не підходили для цього, бо від них і Марта і Сергій могли коли-небудь дізнатися про цю історію…

    Стій! А що коли піти до Степана Бенедиктовича?

    Перед очима сплив образ старого сивого вчителя. Ось кому все можна сказати, від кого можна почути розумну пораду!.. Безперечно, тільки до нього! І як він раніше не подумав?

    Зірвався з місця і кинувся до дверей,

    — Ти куди? — спитала з кухні мати.

    Але Юрко вже не чув її слів. Як вихор, вилетів з квартири і швидко помчав по сходах униз…

    ДВІ ЗУСТРІЧІ

    І треба ж таке: на майдані Жовтневому, коли з-за універмагу повертав праворуч, ніс до носа зіткнувся з Сергієм. Іншим разом зрадів би, а тепер — досадно руйнуються всі плани. Від нього так легко не відкараскаєшся!

    — Юрко? Ти до мене? Салют! — Сергій тріпнув розпатланим чубом і простягнув свою засмаглу п'ятірню і таємниче сповістив: — Є геніальна ідея!

    Юрко іронічно усміхнувся.

    — Ну, вже й геніальна!

    Сергій ображено шморгнув носом.

    — Та ти спершу вислухай, а потім критикуватимеш!

    Вони відійшли вбік і стали під газетним кіоском.

    — Ну, слухаю… Кажи!

    Сергій по-змовницькому нахилився до Юркового вуха.

    — А чому б нам не гайнути в плавання?.. Узяли б Марту, її човен — і в путь!.. Як ти на це дивишся? Га?

    — Чекай! Чекай! У яке плавання? Куди?

    — Ну, як — куди? По морю, звичайно…

    — І в той же день тебе заверне з моря міліція, щоб ти знав! — остудив його запал Юрко.

    — Не заверне! Я все обдумав! Ми ж не попливемо на фарватер, де ходять кораблі, а зробимо мандрівку по затоці, порибалимо біля безлюдних островів… Юшку зваримо… Ти уявляєш?

    Юрко уявив намальоване Сергієм морське привілля, сонячні піщані береги островів, намет під верболозом, казанок над багаттям… А що? Справді, Сергій непогано придумав!

    — А якщо Марта не захоче?

    — Ну, сказав! Я Марту знаю!..

    — А якщо батько не дасть човна?

    Сергій засопів носом.

    — Дасть! Будь певен!.. Якщо Марта захоче, то дасть! Або сам попливе з нами!

    — Гм, ти все передбачив… Ну, що ж — ідея приваблива! — погодився Юрко. — Вважай, що я твій компаньйон!

    — Тоді ходімо до Марти на переговори!

    — Так відразу?

    — А чого ж відкладати?

    — Я зараз не маю часу… Мабуть, іди до Марти поки що без мене. Якщо ж сам не зможеш, тоді візьмеш мене на допомогу.

    Сергій трохи подумав. Потім погодився.

    — Гаразд. Тільки не довго швендяй і заходь до неї — поговоримо… Може, й справді потрібна буде твоя допомога. Згода?

    — Ну, тоді домовились… Бувай! — Сергій тріпнув чубом і зник за рогом.

    Юрко трохи постояв, а потім швидко почимчикував далі.

    Степан Бенедиктович, у синьому фартусі, з запорошеними тирсою вусиками, нахилився під навісом біля циркулярки і щось випилював із пахучої соснової шалівки. Побачивши Юрка, вимкнув струм.

    — Заходь, заходь, Юрію! Як твоє здоров'я?

    — Дякую, добре, — Юрко зніяковів.

    Виручив Степан Бенедиктович. Струснувши з одягу тирсу, взяв хлопця під руку — повів у сад до столу.

    — Сідай… Розповідай, як живеш, чим займався після того, як виписався з лікарні… Голова не болить?

    — Ні.

    — Це добре. На море ходиш? Купаєшся? Рибу ловиш?

    — Тільки збираємося з Сергієм, — відповів Юрко і, набравшись рішучості, додав: — Я прийшов до вас, Степане Бенедиктовичу, щоб розповісти…

    Він завагався і замовк. Учитель враз посерйознішав.

    — Кажи — чого? Я слухаю.

    Юрко почервонів, не знаючи, як почати.

    — Порадитись прийшов.

    — Ну, ну, розповідай, Юрію! — підбадьорив учитель.

    — Але це секрет.

    — Ясна річ! Я розумію. Можеш не сумніватися, — таємницю буде збережено.

    Юрко глянув прямо в очі Степанові Бенедиктовичу. Тихо сказав:

    — Бачите, знайшовся мій батько. Не було, не було, а це раптом…

    — Ну, й що? — так же тихо спитав класний керівник, нічим не виявляючи своїх почуттів.

    — Я його ні разу в житті не бачив, не уявляю, який він… Хотів би зустрітися, поговорити, та мати і слухати про нього не хоче. — І Юрко розповів про батьків лист і про свою розмову з матір'ю.

    Степан Бенедиктович слухав уважно, не перебиваючи, і тільки вряди-годи поглядав пильно на хлопця з-під густих острішкуватих брів.

    Закінчуючи свою розповідь, Юрко знічено опустив плечі.

    — Не знаю, що мені робити. І матір жалко, і батька хочеться побачити…

    Степан Бенедиктович помовчав. Глибока зморшка пересікла його крутий лоб.

    — А мама не заборонила тобі зустрічатися з батьком?

    — Про це не було мови.

    — Де батько живе?

    — У порту Новому. Вулиця Полтавська…

    — Ти знаєш, де це?

    — Ні.

    — До порту Нового по морю кілометрів десять-дванадцять… Можна катером… Ось так — через затоку, — вчитель махнув рукою на північний захід. — А якщо автобусом, по асфальту, то і всі двадцять п'ять…

    — То ви мені радите поїхати до нього?

    Степан Бенедиктович поклав руку на Юркове плече, цим самим даючи зрозуміти, що він з довір'ям ставиться до свого вихованця.

    — А чому б і ні?.. Адже ти хочеш цього! Ти повинен знати, що життя — штука досить складна. Іноді не підозріваєш, яким боком воно повернеться до тебе. Ось саме зараз такі складнощі в житті твоїх батьків. І коли б їм допомогти, то вони, може, знайшли б спільну мову…

    — А як їм допомогти?

    — Простягнути батькові руку! Судячи з того, що ти розповів, він хоче з тобою зустрітися. Отже, поїдь до нього! Така моя порада.

    — А мама?

    — Бачиш, мама не має права заборонити тобі зустрітися з батьком. Та й не малюк ти уже!..

    (Продовження на наступній сторінці)