Поволі думки повернули в інший бік. Що далі? Куди йти? До Чорного Вепра? Спочатку він мав такий намір. А тепер засумнівався. Що йому сказати? Що товариші загинули, а Цвітанка в руках Києвого брата? Гм… Князеві це, мабуть, не дуже сподобається… Добре, якщо тільки поб'є. А якщо накаже повісити на гілляку? Він гарячий і скорий на розправу…
Чим більше думав, тим більший брав сумнів. Врешті вирішив не показуватися Чорному Вепрові, а йти до бортника, діда Лисиці, пересидіти якийсь час у нього на пасіці, порадитися.
На пасіку прибув опівночі. На ледь чутний шурхіт ніг з двору озвався собака — загавкав, та одразу ж, упізнавши свого, заскавулів і притих. Дідова хижка тонула в непроглядній темряві ночі. Всюди — і на подвір'ї, і на галявині, і в лісі — панувала тиша, і Малк сміливо підійшов до дверей і загрюкав у них кулаком.
— Діду!
Зсередини долинув глухий голос:
— Хто там?
— Це я, Малк. Відчини, діду!
— Малк? Зараз.
Почулося шарудіння, грюкнув дерев'яний засув — і двері зі скрипом відчинилися. Малк ступив у ще густішу темряву, ніж надворі. І тут його зовсім несподівано схопили за плечі чиїсь міцкі руки, а над самим вухом прогув хрипкий голос:
— Малк! Слава богам, ти повернувся! А де ж Лют і Мислята? Ви привезли княгиню?
У переляканого на смерть Малка підігнулися ноги. Йому здалося, що то лісовик підслухав його думки і з'явився, щоб покарати за зраду Чорному Вепрові.
— Цур тобі й пек! — прошепотів помертвілими губами хлопець. — Хто ти?
У відповідь пролунав хрипкий сміх, від якого Малка обсипало морозом.
— Гагага! Та ти полохливий, мов теля, братику! Невже не впізнав мене?
— Ні.
Незнайомець засміявся ще дужче:
— Гагага! — і кинув у темряву: — Ти чуєш, Дубе? Мене, Сову, вже не впізнають друзі! Дожився!
У Малка трохи відлягло від серця. Сову і Дуба він знав — це були найближчі довірені люди Чорного Вепра, його боляри. Правда, друзями своїми ніколи їх не вважав.
— Так ти й справді Сова? А чого ж ви з Дубом тут?
— Князь послав зустріти вас і з княгинею негайно припровадити на Родень. Ось чого ми тут… А де ж княгиня? Де хлопці?
— Їх немає.
— Як немає? Що ти верзеш?
Тепер і Дуб схопився з постелі, притиснув Малка до стіни, заревів:
— Кажи! Де вони?
Малк відштовхнув його. Тепер, коли переконався, що перед ним живі люди, а не нечисті сили, він трохи заспокоївся. Страх поволі вивіювався з його серця.
— Люта і Мисляту забито… А княгиню, яку ми наздогнали…
— А княгиню?..
— її нападники забрали з собою…
— Хто ж ці нападники? Куди вони поділися разом з княгинею? Скільки їх було?
У цю мить бортник Лисиця викресав вогню і запалив свічку. В жовтавому світлі на Малка вирячилися витрішкуваті очі Сови, а до горла простягалася розчепірена п'ятірня Дуба. Князівські боляри розлютилися не на жарт. Видно, повернутися назад без Цвітанки було для них смерті подібно.
Лише тепер Малк зрозумів усю небезпечність свого становища, і страх знову скував його серце. Чого вони добиваються від нього, чого прискіпуються? В чому він винен? Що залишився живий? Але завдячувати життям має не собі, а великодушності Хорива, молодшого Києвого брата. І ось про нього, а разом з тим і про княжича Боривоя боляри не почують жодного слова. Бо хіба за добро можна платити злом? Малк — чесний отрок…
І він сказав:
— Хто напав на нас — не знаю… Цвітанку ми наздогнали на березі Дніпра, біля Вовчого яру. Та тут, коли вона вже була майже в наших руках, раптом з кущів просвистіли дві стріли. Лют і Мислята впали, мов підкошені… їхні трупи і зараз лежать там… Я не брешу!
— А ти? Як ти опинився тут?
— Мені пощастило втекти…
— Прокляття! — заревів Сова. — Йому, бач, пощастило втекти!.. Замість того, щоб вислідити ворога, дізнатися, хто він, звідки, куди повіз княгиню, ти дременув без оглядки в ліс, мов заєць! Боягуз нещасний! Та ти відаєш, що зробить з тобою князь!
Малк мовчав. Справді, тепер він зрозумів, що від Чорного Вепра пощади йому не буде.
В розмову втрутився бортник. Поставивши свічку, він кинувся до боляр, затряс перед ними кошлатою сивою бородою:
— Сово! Дубе! Не приставайте до хлопця! Не чіпайте його! Що можна було зробити супроти нападників, котрих він і не бачив?
— Заткнися, старий шкарбане! Тобі мало, що тебе князь відлупцював? То ми відлупцюємо — аби видихав! Іди геть звідси! — гримнув Дуб і, штурхонувши старого в груди так, що той засторцював у темний куток хижі, повернувся до Сови: — Що робитимемо?
— А що — в погоню! Зараз — на Родень, кинемо цього шмаркача в яму — хай посидить, поки прибуде князь, а ми візьмемо хлопців — і навздогін за княгинею! Поки сонце зійде, будемо біля Вовчого яру. Доженемо не доженемо, а погнатися треба! — сказав Сова.
Вони вивели Малка надвір, посадили на запасного коня, скрутили мотуззям руки й ноги і, не гаючись, рушили в путь.
* * *
Відпочивати після тяжкого переходу було ніколи, і вже наступного дня Кий розіслав гінців у всі кінці полянської землі. Грозу з двома десятками воїв — за Дніпро, щоб повідомив задніпрянські роди про обрання нового князя, якому відтепер вони мусять підкорятися, і щоб привів звідти рать. Коня — на Стугну, а Братана — на Ірпінь. Наказав їм теж повертатися якнайшвидше з військом і припасами для нього. Ясена ж з десятком воїв відправив до Родня на розшуки Цвітанки, Хорива та Боривоя.
Потім посадив свої роди в зручних для життя місцях — на лісових галявинах, на берегах довколишніх річок, струмків та озер, на недавніх погарах, вчинених рукою Перуна. Наказав, не гаючись, будувати для родовичів хижі, а для скоту, коней, овець, свиней та птиці — повіті.
Відразу закипіла робота. Плем'я русь віддавна було працьовите і дружне. Роди звикли допомагати один одному. Тепер теж працювали спільно і передусім почали зводити житла вдовам та сиротам загиблих воїв. Досвідчені дроворуби валили сосни, різали плахи, обкоровували їх і зводили зруби. Інші ставили дах і вкривали очеретом. Треті робили повіті, заплітаючи стіни хмизом та лозою, а жінки тут же обмазували їх глиною.
Бабусі готували для родів їжу, а всі інші, навіть діти, які щойно зіп'ялися на ноги, збирали ягоди та гриби, від яких ліс аж стогнав — так уродило.
Всім знайшлося заняття, ніхто не сидів склавши руки.
Собі Кий облюбував місце на горі, яку родовичі так і прозвали — Києвою горою. Вона панувала над довколишніми просторами. Звідси було видно далекі високі кручі, Поділ з Глибочицею і Почайною, селище стрия Межамира над тими невеликими річками, Дніпро, Задніпря, а в ясний день — гирло Десни… Гарне, зручне місце! Хто б куди не плив по Дніпру, не оминув би Гори — всі на виду. Та й до сусідніх племен — древлян, дреговичів, сіверян — добиратися недалеко, а, головне, просто, легко — водою. Від неспокійного степу ж, де, змінюючи одна одну, рискають у пошуках легкої здобичі орди кочовиків, це місце захищене темними пралісами, непрохідними борами.
Щек сів з родом своїм за Глибочицьким яром — теж на високій кручі. Та будуватися, як і старший брат, не починав, бо домовилися вони з Києм спочатку поставити хижу для Хорива та Малуші.
— Собі встигнемо зробити, — сказав Кий. — А Малушка тужить — не дівчина, не вдова… Добре, якщо Хорив повернеться. А якщо ні?.. Тож маємо подбати передусім про неї! Ось тут, на цьому шпилі, й закладемо для них гарну хатину. Прибуде Хорив — хай живе і розмножується його рід!
Гора, на якій зачали вони для них житло, знаходилася поряд з Києвою горою, була трохи нижча, але зручніша для захисту, бо зі всіх боків її оточували глибокі яри, а з материком сполучалася вузьким сідлоподібним перешийком. За кілька днів на ній виросла хатина, огороджена частоколом, а побіля неї — повіть.
— Ось тобі, Малушко, пристановище, — промовив Кий, вводячи невістку до хижки. — На перший початок непогане. А повернеться Хорив — збудуєте собі краще.
— Дякую.
Молодиця була рада. Але на її очах знову зблиснули сльози, бо згадка про Хорива гострим болем пронизувала серце. А помітивши на обличчі дівера важку зажуру, припала йому до грудей і заридала, мов дитина.
— Ну, чого ти, дівонько! — Кий погладив її по косах, намагаючись утішити. — Вірю я, живий твій Хорив! Живий!
— Знаю, і тобі не легше… І в тебе крається душа за Цвітанкою… А тут ще я зі своїми слізьми…
— Сльози — жіноче діло… Поплачеш — і легше стане… Але ти не плач — от чує моє серце, що Хорив живий і скоро повернеться…
— Якби ж то…
— Та й хлопців послав я на виручку… Допоможуть…
Поволі жінка заспокоїлася, витерла сльози і почала розводити в кабиці вогонь, щоб зготувати обід. Та брати того обіду не ждали — подалися на Щекову гору, де родовичі та вої молодшої дружини вже заготовили ліс для будівництва Щекового обійстя.
* * *
Не підозрюючи, які трагічні події завершилися на Росі, Хорив проїхав трохи понад Дніпром, а потім круто повернув ліворуч і помчав прямо до Кам'яного Острова. Хотів якнайшвидше привезти Києві Цвітанку, щоб порадувати брата.
(Продовження на наступній сторінці)