Коли гомін трохи улігся, старійшина сказав:
— Підніміть князя на щит! Хай усі бачать його!
Молоді руси враз підняли Кия над головами, стали в колі, поряд з Вороном. Старійшина зняв у себе з-за спини торбину, яку мав кожен воїн, розв'язав її і щось дістав з неї. А коли розгорнув, усі побачили в його руках червоне корзно.
— Ось, братове, готував колись для себе… Бо хто ж із воїв не мріяв стати воєводою чи князем?.. А тепер з радістю вручаю нашому обранцю! — і накинув корзно Києві на плечі. — Хай наш князь носить це корзно з честю й достойністю і завжди пам'ятає, що дістав його з наших рук! Щоб не загордився! Щоб знав, що князь має владу над кожним із нас, а віче має владу над князем!
Кий приклонив коліно, вийняв з піхов меча і, поцілувавши його блискуче лезо, відповів:
— Дякую, друзі, за честь, за довір'я! І клянусь ніколи не забувати, з чиїх рук дістав це корзно! Дбатиму про плем'я, як про свій рід, а віче поважатиму, як поважаю звичаї і покон предків наших!
— Що ж нам тепер робити, князю, — кажи! — спитав Ворон. — Гунни втекли… Може, повернемося до своїх вогнищ?
Кий підвівся, окинув оком воїв.
— Ні, старійшино, — відповів твердо, — повертатися назад, до наших осель, зарано! Гуннів ми тільки зупинили, але не знищили. Вони сильні і не облишили наміру примучити нас…
— Отже, ідемо далі на північ?
— Так, ідемо на північ!.. Там теж наша земля!
— Коли ж вирушаємо?
— Зараз… Поки гунни отямляться, ми відірвемося від них на багато поприщ… Забирайте зброю, поранених, — і в путь! Прямо через болото!.. До вечора повинні бути біля Трьох Могил. Там переночуємо, а завтра — далі…
НА НОВІ ЗЕМЛІ
Не встигла холодна дніпровська хвиля прийняти в своє лона Цвітанку, як шелеснули кущі верболозу і одночасно свиснули дві стріли. Одна влучила Лютові в спину, і він упав сторчма до кореневища верби. А друга вп'ялася в бік Мисляті, від чого той спочатку завертівся на березі, мов укушений гадюкою, а потім шубовснув у воду.
Малк не став дожидатися третьої й кинувся ниць на землю, просячи пощади.
З кущів вискочило двоє — Хорив і Боривой. Хорив відразу, не роздумуючи, стрибнув у воду, де, захлинаючись, борсалася Цвітанка, а Боривой, наступивши Малкові ногою на спину, приставив йому до потилиці вістря меча.
— Не ворушись, а то обезголовлю!
Хорив виріс на Росі і плавав, як риба. Він миттю підхопив дівчину попідруки, підняв її голову над водою. Потім, сильно загрібаючи, підплив на мілке і зі своєю важкою ношею вийшов на берег.
— Жива? — кинувся Боривой.
— Жива, — відповів Хорив. — Та коли б запізнилися хоч на хвилину, сталося б непоправне…
Боривой штурхонув Малка під бік ногою.
— Мерзотнику, тебе варто прикінчити, мов собаку! Як і тих двох!
Малк заблагав:
— Я ні в чому не винен! Не вбивайте мене!
— Ти разом з ними викрав мою сестру, разом з ними запроторив на пасіку до старого бортника, а потім наздоганяв і замалим не став убивцею її!
— Я підневільна людина… То все Чорний Вепр… Не вбивайте мене!..
— Облиш його, Боривою! — сказав Хорив. — Відбери зброю, коня і — відпусти!..
— Як? Відпустити такого негідника? — вигукнув улицький княжич і люто блиснув очима. — Та він же відразу наведе на наш слід людей Чорного Вепра!
— Не наведу! Клянуся Перуном, клянуся Світовидом — не наведу! — знову заблагав Малк, підводячись на коліна. — Ви не знаєте мене… Я теж ненавиджу Чорного Вепра, як і ви! Я був вірний йому до того часу, поки він не відвернувся від наших воїв, які гинули під копитами гуннських коней, поки не переметнувся на бік Ернака… Я був вірний йому, поки він не побив мого дідусябортника, поки не познущався над ним, як над псом!.. Повірте мені!.. Хочете — піду з вами…
Здавалося, отрок не брехав — говорив щиро. Боривой завагався і вклав меча до піхов. А Хорив, пильно вдивляючись у широко розкриті очі Малка, сказав:
— Ну, що ж — повіримо тобі, хлопче, на слово. Може, й справді ти чесна людина… Іди собі на всі чотири сторони. Але з нами тобі поки що не по дорозі. Спочатку доведи свою відданість полянському племені — тоді приймемо тебе з охотою!
— А як я можу довести? — Малк підвівся і став насупроти Хорива.
— Цього не знаю. Сам зумій!
— Гаразд, постараюся… А за те, що подарували життя, дякую. Ніколи не забуду цієї хвилини! — і отрок прудко шуснув у прибережні кущі.
Тим часом Цвітанка розплющила очі.
— Де я? Що зі мною?
Впізнавши Боривоя і Хорива, злякалася.
— Ой, ви?
Боривой обняв сестру. На його очах виступили сльози.
— Не лякайся, сестронько… Це справді ми — Хорив і я.
— Як ви тут опинились?
— Ми йшли слідом за твоїми ворогами і врятували тебе…
— А Кий?..
— Кий весь час був з нами… Та коли напали гунни, він залишив нас тут, а сам помчав до Кам'яного Острова, щоб піднімати людей…
— З ним нічого лихого не станеться?
Боривоя вразило, що сестра турбується про Кия і ні словом не згадала батьків, про смерть яких і не здогадувалась. Та він стримано відповів:
— Ти ж знаєш — якщо боги не захочуть, то з його голови й волосинка не впаде…
Про батьків він вирішив сказати їй пізніше. Цвітанка вже зовсім отямилася від страшного потрясіння і підвелася на ноги. З її кіс і з одягу стікала вода.
— Що ж тепер?
Відповів Хорив, теж мокрий як хлющ:
— Тепер ми викрутимо одяг, заберемо зброю — і в путь… Часу в нас обмаль, а йти далеко і хтозна-куди. Тож гаятися не будемо…
* * *
У верхів'ях Росави лісів стало більше, та все ж простору для гуннської кінноти залишилося чимало. І гунни не примусили себе чекати. З'явилися вони опівдні, коли полянське військо, стомлене спекою і виснажливою дорогою, стало на спочинок на березі струмка.
Помітили його дозорці, що чатували на горбі. Примчали, перелякані.
— Князю, гунни!
Кий саме жував сухар, розмочений у струмковій воді, що текла між осокою і водоростями. Він був, як і всі, страшенно стомлений і хотів хоч трохи спочити після важкого переходу. Та, почувши таку новину, відразу схопився на ноги.
— Де вони?
— За три чи чотири поприща… Йдуть по наших слідах.
— Багато їх?
— Мабуть, уся орда… Клубочиться в степу, мов рій! Кий миттю подав знак тривоги.
— У путь, друзі! В путь! Наш порятунок — ліс! Встигнемо добратися до нього — добре! Не встигнемо — біда буде!
Всі вже встигли оцінити розум і досвідченість молодого князя і по битві на Широкому Березі, і по перемозі на лісовій галявині, і по тому, як він уміло відводив військо, плутаючи сліди і не поспішаючи, щоб дати змогу родам, переобтяженим дітьми, худобою та домашнім скарбом, відступити попереду на лісові окраїни полянської землі. Тому, хоча всі відчували себе вкрай стомленими, ніхто не заперечив жодним словом. Підвелися — й побігли.
Ліс маячів удалині темно-синьою смугою. До нього було не менше трьох поприщ. Кий біг і тривожно думав — що робити, якщо гунни наздоженуть їх у чистому полі? Вступати в бій? Але як? Вишикувати військо лавою?.. Нічого це не дасть, бо гунни одним ударом розтрощать її, прорвуть, потопчуть кіньми, посічуть шаблями!.. Стати в круг, щоб гунни зав'язли своїм клином у непробивній товщі полян?.. В цій думці щось є… Справді, ніякий клин неспроможний розколоти військо, вишикуване в такий спосіб. Він просто зав'язне, заборсається в гущі воїв, котрі зі всіх боків закидають нападників стрілами й списами. Почнеться січа. А в такому випадку, як кажуть, баба надвоє ворожила. Переможе той, чиїх воїв буде більше, хто міцніше стоятиме в бою, до кого милостивішими будуть боги… Та все ж найкраще — досягнути лісу й сховатися в ньому.
Як тільки поляни вискочили на пагорб, Кий наказав Щекові прокладати війську пряму дорогу до лісу і мчати до нього щодуху, а сам зупинився — глянув назад.
Гунни вже побачили полян і кинулися в погоню. Було видно, як вириваються наперед окремі вершники, як рвучко заколихалися, замайоріли на вітрі білі й чорні бунчуки на довгих тичках, як піднялася високо вгору, застуючи сонце, руда курява.
— Швидше! Швидше! — Кий підганяв тих, що відстали. — Хто не встигне вчасно сховатися в лісі, той загине! Швидше!
Він біг останній. Розумів — так треба. В бою — бути попереду, при відступі — позаду. А інакше — який же ти воєвода? Який же ти князь?
Далекий ліс, що перегороджував поле суцільною зеленою стіною, швидко наближався. Не видно в ньому ні галявин, ні найменших прогалин, куди могли б увірватися гунни.
На узліссі стояв розчахнутий Перуном старий могутній дуб, і прямо на нього мчало полянське військо.
Та ще швидше рухалася орда. Так, в усякому разі, здавалося Києві. Кожного разу, як тільки він оглядався, вона ніби збільшувалася, зростала на очах. І що найдивніше — попереду мчали вершники у білому вбранні. Невже Чорний Вепр зі своєю дружиною? Невже Ернак навмисне виставив його наперед?
(Продовження на наступній сторінці)