Селищ на дорозі не траплялося, і вони, голодні й стомлені, першу ніч переночували в степу, на березі невеличкого струмка, а зі сходом сонця знову рушили в путь. Недалеко мало бути поселення росавичів, і Хорив сподівався там підкріпитися і перемінити стомлених коней. Але коли спустилися з гори в долину, де над річкою розкинулося велике село, то з подивом і страхом побачили, що в ньому немає жодної людини. Повіті теж порожні. Ні коня, ні корови, ні вівці, ні селезня, ні півня, — лише коти та кілька бездомних собак никали від хижі до хижі в пошуках їжі.
— Де ж люди? — спитала злякано Цвітанка.
— Втекли… Не захотіли покоритися гуннам, — з роздумом, ніби сам до себе, промовив Хорив. — Всі пішли на північ, у ліси… Отже, нам немає потреби пробиратися до Кам'яного Острова, бо і там, напевне, нікого не застанемо.
— А куди ж? Де шукати Кия?
Цвітанка була знесилена голодом і тим, що їй довелося пережити за останні дні. До того ж її страшенно вразила звістка про смерть батьків. Вона зчорніла на лиці, очі погасли, голос захрип і звучав глухо, мовби говорила не молода дівчина, а літня жінка. Хорив бачив, що їй потрібен спочинок. Без їжі і без спочинку вона не довго протримається в сідлі.
— Спочатку заглянемо в хатини. Не може бути, щоб там не залишилося нічого їстівного… А потім рушимо на північ, у ліси. Поїдемо до мого стрия Межамира — він добрий старий, дасть нам притулок. Та, може, й про Кия що-небудь дізнаємося…
Цвітанка на знак згоди слабко хитнула головою.
Вони обійшли кілька хиж. І недаремно. В одній знайшли добрий окраєць черствого хліба, в другій — шмат солонини в дерев'яній ковганці, а в третій — півмірки пшона.
— Ого, тепер заживемо! — вигукнув Хорив, намагаючись підбадьорити своїх стомлених супутників. — Трохи спочинемо тут — розведемо в кабиці вогонь, зваримо куліш, а вже потім — знову в дорогу…
Він був меткий і все умів. Нарубав сухих дровець, викресав вогню, приладнав над ним бронзовий казанок, який всюди возив з собою притороченим до сідла, налив у нього води, насипав пшона — і за якийсь час над багаттям весело забулькав засмажений салом куліш. Поки варилася страва, Хорив метнувся по селищу і незабаром повернувся зі здобиччю — торбиною сухого овечого сиру та міхом пшеничних сухарів.
— Тепер не пропадемо! — підморгнув Боривоєві, прив'язуючи до сідел міх із сухарями і торбинки з пшоном та сиром.
Добре пообідавши і відпочивши, втікачі знову повернули до Дніпра, тримаючись цього разу напрямку на північ, їхали поволі, не поспішаючи, бо шлях попереду був не близький і потрібно було берегти сили, особливо Цвітанчині, та й коней не загнати.
Коли б знав Хорив, чим обернеться для них ця забарливість! Та хто ж відає свою долю наперед?
Поминаючи спустілі селища і веськи, надвечір добралися вони до Дніпра, але вже значно вище по течії, переночували тут, знову наварили кулешу, на цей раз із ситою дрохвою, яку встрілив Хорив, і лише тоді, коли сонечко підбилося ген-ген над землею, рушили в путь. І тут раптом, піднявшись на горб, помітили за кілька гін позад себе загін вершників, що швидко їх наздоганяв.
— Хто це? — злякано скрикнув Боривой. — Невже гунни?
Хорив пильно поглянув на незнайомців, котрі не знати звідки взялися, і враз посуворішав на виду.
— Ні, це не гунни, — одяг не той… Це люди з Родня!.. Бачиш, які в них баскі коні — з князівської стайні… І збруя однакова… І щити червоні, полянські… Це, напевне, люди Чорного Вепра! Погоня!.. Даремно я наполіг відпустити Малка. Він, клятий, веде переслідувачів, гнів Перуна на його голову!
— Що ж нам робити? — сполотніла Цвітанка.
— Тікати! Не гаючись тікати!.. Вперед!
Не роздумуючи, вони кинулися до гаю, що синів на видноколі. Спочилі, нагодовані коні прудко понеслися рівним степом, залишаючи позад себе в ковилі та густому різнотрав'ї помітний слід. Щоб полегшити їм біг, Хорив дістав ножа і перерізав мотузки, якими було прив'язано до сідел торбини з пшоном та сиром, а також мішок із сухарями. Відчувши полегкість, понукувані окриками та стусанами під боки, коні полетіли ще швидше, — аж завихрився за ними стовп куряви.
Але й переслідувачі не відставали. Розтяглися один за одним на цілу гону і, виставивши наперед списи, щодуху мчали навздогін. Тепер сумніву не було — це люди Чорного Вепра. І полюють вони, безперечно, на Цвітанку.
Хорив картав себе за легковажність, якої допустився вчора ввечері і сьогодні ранком, докоряв собі за те, що розслабився, дозволив тривалий перепочинок, не передбачив небезпеки. Та докори сумління були запізнілі і нічого вже не могли змінити. Залишалося одне — тікати! Тікати якомога швидше і далі!
Спересердя він оперіщив списом коня, хоч той і так біг щодуху.
Ось і гай. Попід ним в'юниться ледь помітна доріжка. Куди ж звернути? Ліворуч — безмежний степ, праворуч — придніпровські кручі… Хорив узяв праворуч і, тримаючись поряд з Цвітанкою, щоб допомогти їй в разі потреби, вихором помчав широкою улоговиною до Дніпра.
Перегони ці тривали довго. Описавши по небу майже чверть кола, сонце почало опускатися на захід. Стомилися коні, заморилися вкриті пилюкою їздці. Вся надія була на рятівну ніч, але ж до вечора ще ой як далеко! І відчай потроху охоплював Хорива, холодною безнадією заповзав у серце.
Вузька, малопомітна доріжка весь час петляла, в'юнилася по горбах та долинах, обминала густі гаї та глибокі яруги, аж поки нарешті не обірвалася на березі Дніпра, в невеличкому, покинутому мешканцями селищі. Далі їхати було нікуди: всюди понад берегом понависали стрімкі кручі, під якими, аж до води, шуміли непролазні хащі молодого вільшняка, верболозу та очеретів. Тут не продерешся й пішки! І біля берега — жодного човна!
Спраглі коні кинулися до води, і ніяка сила вже не могла відірвати їх від неї. А на горбі тим часом показалися переслідувачі…
Троє втікачів, мов зацьковані звірі, безпорадно оглядалися довкола.
— Живцем вони мене не візьмуть! — прошепотіла Цвітанка.
І Хорив ні на мить не засумнівався в тому, що дівчина накладе на себе руки, бо біля Вовчого яру бачив, як вона стрибнула в Дніпро на вірну смерть.
— Ми маємо зброю — будемо відбиватися! — скрикнув запальний Боривой, затискуючи в руці списа.
Та Хорив розумів, що від десятка нападників їм не відбитися.
В найкращому випадку пощастить знищити чи поранити кількох із них.
Що ж робити?
Він з тугою поглядав то на широку сріблясту гладінь ріки, то на ворожий загін, що швидко наближався. Залишився єдиний для них вихід — перепливати Дніпро. Але чи витримають стомлені коні? Чи зуміє Цвітанка з допомогою свого огиря подолати цю безмежну водяну просторінь, яка не кожному воїнові під силу?
Ех, коли б човен! Та човна ніде не видно, а переслідувачі вже зовсім близько.
І тоді Хорив зважився — що буде, те й буде!
— Вперед, друзі мої! Єдиний у нас шлях — на той бік! Хай допоможуть нам Світовид і Водяник! — вигукнув голосно і нахилився до Цвітанки: — Тримайся міцно коневі за гриву — він винесе! А я буду поруч з тобою — допоможу! І не бійся!.. Ну, попливли! У воду! Швидше!
Вони кинулися на глибину — і течія вмить підхопила їх, понесла на бистрінь.
У ту ж мить на берег примчали переслідувачі. Передній, старший, випнув наперед дзьобатого носа, обабіч якого сиділи круглі жовті очиська, підвівся на стременах, закричав:
— Куди ви, шалені! Потопитеся! Повертайте назад! Не бійтеся нас — ми ж поляни, свої люди!.. Ай, дурні! — і раптом благаючим голосом звернувся до Цвітанки: — Княгине, вертайся! Не бійся мене — я Сова, болярин князя Чорного Вепра! Я захищатиму тебе і твоїх супутників, як самого себе! Я допроваджу тебе до князя!
Бачачи, що втікачі не звертають на його слова ніякої уваги, а пливуть далі, Сова вилаявся і спрямував коня в ріку.
— За мною, хлопці!
Хлопці завагалися. Великий Перуне, але ж то вірна смерть! Болярин, мабуть, з глузду з'їхав! Та Сова гримнув люто:
— За мною! Хто хоче носити голову на плечах — вперед!
Ті нехотя рушили і в'їхали у воду. А тут усі змушені були зупинитися і виждати, поки коні не нап'ються, і лише після того пустилися вплав навздогін за втікачами.
Хорив оглянувся і полегшено зітхнув: здається, погоня трохи відстала. Тепер би тільки добратися до берега! Цвітанка міцно тримається за гриву свого Буланого, а Боривой пливе теж упевнено, спокійно. Здається, все йде як слід… А що течія дуже зносить, то не біда — аби лиш до того берега!
Важко було на середині ріки. Стомлені коні вибилися із сил і з великими труднощами долали бистрінь. Хорив із жахом поглядав на Цвітанку і Боривоя, потерпав за них: Цвітанка зовсім не вміла плавати, а її брат тримався на воді не зовсім упевнено. Досить коням потонути, як і вони підуть за ними.
Та їм пощастило: натрапили на підводну піщану косу, яка простягалася майже на третину русла. І хоча вода досягала коням до загривків, під копитами у них уже було тверде дно.
Хорив з радістю простягнув до неба мокрі руки:
— Дякую, Світовиде, що порятував нас! Дякую, Водянику, що не затягнув у свої холодні вертепища! Тепер ми врятовані! — і звернувся до супутників: — Швидше, Цвітанко! Швидше, Боривою!
(Продовження на наступній сторінці)