Отже, як бачимо, учений обрав суворий науковий шлях пошуку. Жодного домислу, жодної натяжки! Все має бути підтверджено і обґрунтовано фактами з літописів та інших джерел!
Відправною точкою пошуку було обрано визнаний майже всіма дослідниками постулат, що автором "Слова" міг бути т і л ь к и к н я з ь, оскільки лише князь мав право, звертаючись до інших князів, називати їх "братами", "братією". Саме таким звертанням і починається поема: "А чи не ліпше було б нам, братіє..." "Ніхто інший — ні боярин, ні дружинник, ні купець чи монах, а тим більше смерд — і помислити не міг назвати князів "братами".
А чи міг князь до князя звертатися словом "княже"? Бо в "Слові" є таке звертання: "Великий княже Всеволоде!" Л.Махновець передбачив і подібне запитання від опонентів і, переглянувши літописи, переконався, що у розмові поміж князями подібна форма звертання ("княже") зафіксована в джерелах.
Отже, автором "Слова" був князь!
Але князів у часи Ігоря Святославича було багато. І всі вони були "братами", Рюриковичами, бо їхнім спільним предком був Рюрик. Котрий же з них?
Щоб вийти на одного-єдиного претендента на автора "Слова", учений визначив головні передумови авторства:
1) автор повинен володіти всією інформацією, нагромадженою в "Слові";
2) він повинен мати якийсь дуже близький стосунок до Ігоря — дружній чи родинний, — а також і до Святослава київського, бо інакше не можна пояснити, чому він проявляє добрі почуття до них обох, особливо до Ігоря;
3) ці близькі стосунки потрібно підтвердити документально, і насамперед у 1185 році;
4) кандидат у автори повинен бути сучасником подій, змальованих у "Слові", але не дряхлим і не дуже молодим.
Треба визнати, що жоден дослідник не йшов подібним шляхом.
Визначивши всі ці передумови, а також ряд дрібніших, Л. Махновець склав родовідну таблицю всіх князів Рюриковичів. Відкинувши померлих до 1185 року і тих, що народилися пізніше, він вийшов на доволі вузьке коло князів — сучасників Ігоря. Потім із цього кола виключив малолітніх та дряхлих, а також тих, котрі в силу географічної віддаленості, як князі полоцькі, володимиро-суздальські чи рязанські, не мали ніякого відношення до походу сіверських князів. Були й деякі інші мотиви, що дозволили скоротити список.
Із тих, що залишилися, потрібно було вибрати одного, який:
1) був другом чи родичем Ігоря;
2) одночасно був другом чи родичем Святослава київського;
3) знав подробиці підготовки до походу, перебіг битви та втечі Ігоря;
4) і, звичайно ж, володів усією інформацією, закладеною в "Слові".
Перебравши всіх князів, що залишилися в списку, Л.Махновець зупинився на одному імені — імені князя Володимира Галицького.
Володимир Галицький!
Доволі відоме ім’я! І ще відоміша складна доля цього князя! Чому ж ніхто із дослідників за двісті років пошуків автора "Слова" не запропонував його кандидатуру?
Л.Махновець пояснює це тим, що літописи часто писалися та переписувалися тенденційно — одних вихваляли незаслужено, а інших гудили незаслужено. Щось подібне трапилося і з Володимиром Ярославичем. Недруги, особливо з галицького боярства, постаралися змалювати його образ у літописах чорними фарбами, він і п’яниця, і гульвіса, і з батьком сварився, і чужу жінку відбив від живого чоловіка. Через багато століть ці несправедливі характеристики по волі лібретиста В. Стасова, який повірив їм, перекочували в чудову оперу О.П. Бородіна "Князь Ігор" і, безперечно, негативно подіяли на дослідників "Слова".
Яким же був насправді Володимир Галицький? Давайте коротенько познайомимось з його життям, зокрема з тим періодом, що нас цікавить.
Володимир Галицький був сином галицького князя Ярослава Осмомисла, одного з героїв "Слова". До речі, в жодному документі того часу, окрім "Слова", ми не знайдемо прізвиська Осмомисл. Отже, воно, мабуть, вживалося в дуже вузькому придворному колі галичан, котрі знали, що князь володіє вісьмома мовами. Знав це, безперечно, і син Володимир і увіковічив це батькове прізвисько в "Слові". Більше того, давно було помічено, що характеристика Ярослава Осмомисла у "Слові" така широка і детальна, як ні в кого іншого з князів. Чому так? Чи не тому, що Володимир знав батька краще, ніж будь-кого іншого?
Матір’ю його була дочка великого князя київського Юрія Довгорукого Ольга, напівгрекиня, бо її матір’ю була друга жона Юрія Довгорукого, візантійська принцеса із династії Комниних. Вихована в грецькому оточенні матері, Ольга, безумовно, знала грецьку мову. Треба думати, що її первісток володів нею, як і чоловік Ярослав.
Окрім Володимира, в сім’ї було ще три дочки. Нас особливо цікавить середульша (точне ім’я її невідоме, здогадно — Євфросинія) — знаменита Ярославна, жона князя Ігоря. Таким чином, Ігор був зятем Володимира, а Володимир Ігорю — шурином.
Доволі близька рідня!
Вона підтверджується записом у літопису восени 1184 року: "Володимир прийшов у Путивль до Ігоря, зятя".
Коли б не цей запис, ми ніколи б не дізналися, що Ярославна — дочка Ярослава Осмомисла і рідна сестра Володимира, оскільки в той час було декілька князів, що носили таке ім’я і мали дочок.
Чому Володимир прийшов у Путивль, дізнаємося пізніше. Народився він 1151 року, як і Ігор Святославич. Дитячі та юнацькі роки його минули у сприятливих умовах для навчання. Він отримує блискучу домашню освіту: вивчає мови, в тім числі і класичні — грецьку та латинську, військову справу, історію рідної землі та суміжних країн. Батько Ярослав, як і дід Володимир та прадід Володар, були освіченими людьми, великими книжниками і зібрали багату бібліотеку, якою користувався молодий княжич.
На п’ятнадцятому році батьки одружують його з дочкою чернігівського князя Святослава, котрий згодом стане великим князем київським, та княгині Марії Васильківни — Болеславою. З невідомих причин Болеслава незабаром померла, але, оскільки Володимир ніколи вже ні з ким не вступив у законний шлюб, тесть і теща і далі вважають його своїм зятем, хоча він не був монахом і від коханої жінки-попаді пізніше мав двох синів — Василька та Володимира.
Таким чином, був знайдений ключ до загадки, яку досі ніхто з дослідників не міг розгадати, — чому автор одночасно проявляв доброзичливість до обох двоюрідних братів — Ігоря та Святослава, котрі нерідко ворогували поміж собою. Він був зв’язаний з ними обома родинними зв’язками, а з Ігорем ще й вдячністю за допомогу в скрутну хвилину, про що нижче.
Наступні роки життя княжича Володимира ускладнилися сімейними сварками, що доходили до справжньої війни між батьком та матір’ю.
Династичний шлюб Ярослава Осмомисла з Ольгою Юр’ївною не приніс їм ні палкого кохання, ні сімейного щастя. Ярослав закохався в красуню — бояришню Анастасію (Настаську), дочку галицького боярина Чагра, і прижив з нею сина Олега. Особливої гостроти набули ці незгоди тоді, коли Ярослав привів Настаську на Гору, на т. з. Золотий тік, у княжі хороми, і об’явив Олега своїм спадкоємцем.
На захист матері і своїх законних прав став Володимир.
У критичний момент їм зі своїми однодумцями-боярами довелося тікати і шукати притулку в інших князів, що сиділи на пограниччі з Польщею. Та Ярослав пригрозив тим князям всілякими карами, і вони вирядили від себе втікачів у Польщу, де була замужем за польським князем наймолодша дочка Ольги Юр’ївни.
Через півроку надійшла до них звістка, що галицькі бояри повстали. Настаську спалили посеред Галича на вогнищі, Чагрів перебили, Олега вислали у віддалене місто, а князя Ярослава примусили цілувати хрест, що мирно житиме з княгинею.
Мати з сином повернулися. Та миру не було: Ярослав наполягав, щоб після нього наслідником став Олег. Ольга та Володимир перечили цьому. І знову довелося їм тікати — на цей раз у Білгород на Ірпені, де була замужем старша дочка. Але й сюди долетіли батькові погрози — і втікачі шукають притулку в м. Торцьку на Росі, де князював наймолодший брат матері Михалко. Торцьк і все Поросся в той час були населені половецькими племенами торків та чорних клобуків, що служили київським князям. Тут Володимир познайомився з їхніми звичаями та мовою. От звідки половецький вплив на "Слово".
Однак після погрозливих листів Ярослава Михалко виряджає їх далі — до Святослава Всеволодовича, який саме боровся за київський престол.
По дорозі до Києва вони переїздять річку Стугну, відому Володимирові з літописів тим, що в ній багато десятиліть тому, тікаючи після поразки від половців, втопився молодший брат Володимира Мономаха князь Ростислав.
Торф’янисті, порослі чорноліссям, переважно вільшаником, береги Стугни здалися Володимирові темними та непривітними. Пізніше, проголошуючи своє "Слово", він згадає їх і протипоставить світлим та гостинним берегам Дінця, що "леліяв на своїх хвилях" іншого втікача від половців — князя Ігоря.
(Продовження на наступній сторінці)