Поява Стугни в "Слові" була справжньою загадкою для дослідників. Тепер, як бачимо, нічого загадкового в цьому немає. Володимир читав запис у літопису про загибель Ростислава, сам бачив ту річку, в якій молодий князь-юнак утопився, і застосував у "Слові" антитезу, протипоставлення двох річок — гостинної та негостинної для посилення враження у слухачів. При цьому Володимир не знав, що справжньою причиною загибелі Ростислава була не Стугна, а половецька стріла. Про це дізналися лише в XX ст. українські археологи, які, відкривши саркофаг Ростислава в Софії Київській, знайшли в його черепі наконечник тієї стріли, що поранила Ростислава, коли він перепливав річку.
Так саме життя та вимушені мандри Володимира Галицького відкривають його авторство, звичайно дякуючи геніальності вченого, котрий застосував новий метод дослідження.
Між Святославом Всеволодовичем та Ярославом Галицьким зав’язалася тривала переписка з приводу втікачів, внаслідок чого Ольга Юр’ївна поїхала на північ до брата Всеволода, а син Володимир змушений був повернутися до батька.
Однак до згоди між ними не дійшло. Володимир утретє тікає з Галича — на цей раз у Мінськ.
Ця втеча і поїздка Л. Махновця по слідах Володимира Галицького розкрили ще одну таємницю "Слова". Йдеться про те, що полоцький князь — ворожбит Всеслав, прадід Марії Васильківни, "скочив вовком до Немиги з Дудуток", де відбувалася люта міжусобна битва князів. Раніше помилково думали, що Дудутки знаходяться під Новгородом Великим. По прямій — це 500 км!.. Л. Махновець, археолог, знайшов старе городище Дудутки на околиці с. Дудичі за 35 км на південь від Мінська. Саме з нього Всеслав помчав до р. Немиги, а не з-під Новгорода!
Одержавши грізне послання від Ярослава Галицького, мінський князь поспішив спровадити небезпечного гостя далі, в Смоленськ, правда забезпечивши його транспортом та припасами. Така ж історія (скільки їх було!) повторилася і в Смоленську. І звідти поїхав князь-ізгой до дядька Всеволода в дальній Володимир, де на той час померла його мати. Тепер по-новому ми розуміємо слова автора, звернуті до Ярослава Осмомисла: "Грози твої по землях течуть!".
Ось тут чекають нас ще два відкриття Л. Махновця, пов’язані зі "Словом". По-перше, ми дізнаємося, що навесні 1184 року у Володимирі трапилася пожежа, внаслідок якої вигоріло все дерев’яне місто. Мешканці розселилися по селах, князь з двором перебрався в невеликий тісний Суздаль. А що ж князь-галичанин? Він відчув, що зайвий тут у важку хвилину. Залишалася одна рідна душа, у котрої він міг попросити притулку, — сестра Євфросинія, Ярославна, як звикли звати її у Новгороді-Сіверському. І він вирушає на південь, хоча і побоюється, що не вживеться у запального славолюбця Ігоря.
Тоді, восени 1184 року, як записав літописець, і "прийшов Володимир у Путивль до Ігоря, зятя".
Всупереч побоюванням, Ігор прийняв шурина по-братньому і дав йому "на прокорм" Путивль, де щойно став князювати старший Ігорів син Володимир. Тут Володимир Ярославич прожив безбідно майже три роки, не раз зустрічався з сестрою та Ігорем, був свідком підготовки сіверських князів до походу на половців. Ідучи в похід, Ігор доручив йому оборону Путивля, що був укріплений не гірше Новгорода-Сіверського, і залишив тут Ярославну з дітьми. Отже, стало ясно, чому Ярославна, дізнавшись від утікачів про поразку війська, поранення Ігоря, полонення його та всіх воїв, плакала не в Новгороді-Сіверському, а в "Путивлі-граді, на валу".
А скільки було роздумів і гіпотез, чому княгиня Ярославна плакала в Путивлі, а не десь-інде, подалі від Половецького степу! Та тому, що Путивль був добре укріпленою фортецею, тут була чимала і добре вишколена залога та ополчення із навколишніх смердів. На чолі цієї залоги стояв досвідчений тридцятичотирьохлітній князь галицький, котрий, до речі, через тиждень-другий успішно відбив напад хана Кзи і врятував місто, сестру Ярославну та її дітей.
І тепер місцевість, де стояла фортеця, здається неприступною. Це височенна гора над голубим Сеймом, зі стрімкоспадними схилами та високими валами, на яких колись здіймалися дубові заборола. З північного боку, від материка, вона відділялась глибоким ровом та міцною брамою. Ось чому хан Кза не зумів узяти цю фортецю і полонити Ярославну з дітьми.
Так сміливе припущення про авторство Володимира Галицького легко розв’язує чимало запитань та загадок, що ставило "Слово" перед дослідниками.
Або ще одно: всі сходяться на тому, що "плач Ярославни", це найпоетичніше місце "Слова", безперечно, не авторський домисел, а реальний факт. Виникає запитання: хто ж міг, сторонній, чужий, бути присутній на валу, коли плакала Ярославна? Ніхто, крім брата Володимира! Лише він міг бути свідком великого горя княгині, її найінтимніших переживань та заклинань. Саме він міг точно запам’ятати і передати всі її слова. Про це свідчить епітет "т р и с в і т л е с о н ц е". Звідки цей дивний, н е н а ш епітет? По-українському ми сказали б — "пресвітле сонце", а тут раптом — "трисвітле". Виявляється, поліглот Л. Махновець дослідив і довів, що в грецькій поетичній мові вживається саме епітет "трисвітле". Отже, Ярославна таки знала цю мову, бо вжила його, а Володимир, без сумніву, теж знав, бо запам’ятав і вжив у "Слові".
Так крок за кроком накладаються життя і знання Володимира Галицького на "Слово" і пояснюють усі таємниці його.
У липні 1185 року до Путивля після багатоденної втечі з полону добирається князь Ігор, стомлений і вдруге поранений. На лісовій дорозі напереріз коневі раптом вибіг кабан-сікач, кінь шарахнувся вбік — і князь, упавши, пошкодив коліно. При допомозі Овлура він дістався до Путивля.
І ось він у колі сім’ї, рідних людей. Можна уявити загальну радість сіверян, а не тільки родини. Повернувся з полону князь! Утекти з полону — це вже героїчний вчинок. Але не тільки цьому раділи люди. Князь — це захист від чужоземних ворогів, своєю сміливою втечею він зберіг для князівства 2000 гривень, майже 900 кг срібла, за які Кончак погоджувався відпустити його з полону. Тому й звучить радісний благовіст-передзвін по всій Сіверській землі.
Заліковуючи коліно, Ігор багато розповідає — і про похід, і про битву, і про полон, і про втечу... А Володимир Галицький записує, записує... І вийшла з-під його пера "П о в і с т ь о п о л к у С в я т о с л а в и ч а І г о р я, в н у к а О л е г о в а", що з часом стала частиною Київського літопису...
До такого висновку прийшов Л.Махновець, а ще раніш — Д. Лихачов.
Як багато спільного між "Повістю" та "Словом"! Навіть у назві!
Після видужання Ігор з сім’єю та шурином повертається в Новгород-Сіверський. Головне його завдання — створити нову дружину. Люди були, а вся "многоцінна" зброя — у половців. Що робити? Купити ні за що! Поневолі доводилося приборкати гординю і йти на поклон до "братів".
На початку серпня Святослав Всеволодович запросив Ігоря з сім’єю та зятя Володимира до себе в Київ на князівський снем (з’їзд), приурочений до храмового свята Успіння Богородиці 15 серпня 1185 року.
В Києві було два храми Успіння Богородиці — один, пишний, відомий на всю Русь, у Печерській лаврі, а другий, скромніший, князівський, а не купецький, як думали раніш, — храм Богородиці Пирогощі, названий так на честь чудотворної ікони Богородиці Пирогощої (Баштової) на Подолі. Цю ікону було привезено на кошти князя Мстислава з Константинополя, де її було придбано у маленькій церковці, що містилася у башті (по-грецькому — Пирогоща) на міському валу. Вранці 15 серпня, на храмове свято, Ігор поїхав з Гори на Поділ до чудотворної ікони, щоб помолитися перед нею за сина, брата та все військо, що страждало в половецькому полоні, а також подякувати за свій порятунок.
Того ж дня, 15 серпня 1185 року, в золотоверхому теремі Святослава розпочався князівський снем. Головне його питання — як захиститися від половців та як допомогти Ігорю озброїти нову дружину.
Чи виступав на снемі Ігор? Невідомо. Можливо, виступав. Але тепер ми точно знаємо, що виступав Володимир Галицький, бо його яскрава політична, патріотична та високохудожня промова — "Слово о полку Ігоревім" — дійшла до нас через віки і тривожить, хвилює серця далеких нащадків.
Чому ж так палко виступав він?
Майже протягом року перед цим майбутній автор "Слова" жив у Новгород-Сіверській землі, на гостинних хлібах Ігоря та Ярославни, полюбив їх усім серцем, був щиро вдячний їм за цю гостинність, він захищав Путивль і написав там повість про Ігоря. Чим іще і як міг князь-ізгой віддячити за добро своїм благодійникам?
Тож у важку для Ігоря хвилину, коли потрібно було розповісти князям, їхнім жонам та чадам про нещасливий похід на половців, йому на підмогу поспішив Володимир і, притягуючи історичні паралелі, натискуючи на емоції слухачів, так яскраво змалював і похід, і битву, і втечу, що у них не вистачило б духу вимовити слова осуду в адресу буйного Святославича за його необдуманий сепаратний похід.
Промовлялося "Слово", швидше всього, експромтом. В усякім разі заключна частина — напевне, бо про це свідчить зображення в поемі поїздки Ігоря до Богородиці Пирогощої вранці того ж дня. Коли вже там було обдумувати цей епізод? Не виключено, однак, що вся промова була обдумана попередньо ще в Путивлі та Новгороді-Сіверському.
(Продовження на наступній сторінці)