ріки каламутно течуть,
пил поля покриває...
Стяги глаголять —
половці йдуть!
Від Дону,
і від моря,
і з усіх сторін
руські полки обступили.
Діти бісові
галасом поля перегородили,
а хоробрі русичі
перегородили черленими щитами!
*
Яр-туре Всеволоде!
Стоїш ти в обороні,
прискаєш на ворогів стрілами,
гримиш об шоломи
мечами харалужними!
Куди тур поскаче,
своїм золотим шоломом
поблискуючи,
там лежать поганські
голови половецькі!
Порубані шаблями гартованими
шоломи оварські
тобою, яр-туре Всеволоде!
Що йому рани, дорогі братове,
коли забув він
і почесті, і пожитки,
і города Чернігова
отчий золотий стіл,
і своєї милої жони,
красної Глібівни,
звичаї та обичаї!
*
Були віки Троянові,
минули літа Ярославові,
були походи Олегові,
Олега Святославича.
Той-бо Олег
мечем крамолу кував
і стріли по землі розсівав.
Лиш вступає він
у золоте стремено
в городі Тмуторокані,
а вже той дзвін чув
давній великий Всеволод,
син Ярославів,
а Володимир (Мономах) щоранку
вуха (воріт) закладав у Чернігові.
Бориса ж В’ячеславича
погроза на суд привела
і на Канині
зелену паполому постелила
за образу Олегову,
хороброго і молодого князя.
Із тієї ж Канини
повіз Ярополк вітця свойого
між угорськими інохідцями
до Святої Софії, до Києва.
*
Тоді, за Олега Гориславича,
сіялися і росли усобиці,
гинуло добро Дажбожого внука,
в княжих крамолах
вік людський скорочувався.
Тоді по Руській землі
рідко ратаї погукували,
зате часто ворони граяли,
трупи собі ділячи,
а галки і свою мову заводили,
поспішаючи на покорм...
*
То було в ті раті і в ті походи,
а такої раті — і не чувано!
*
Від досвіту
до вечора,
від вечора
до розсвіту
летять стріли гартовані,
гримлять шаблі об шоломи,
тріщать списи харалужні
у тім полі незнаному,
серед землі Половецької...
Чорна земля
під копитьми кістьми
була засіяна,
а кровію сполощена...
Тугою зійшли вони
по Руській землі!
*
Що мі шумить,
що мі дзвенить
вдалині —
рано перед зорями?
Ігор полки завертає:
жаль-бо йому
милого брата Всеволода!
Билися день,
билися другий,
а на третій, під полудень,
упали стяги Ігореві.
Тут брати розлучилися
на березі бистрої Каяли,
тут кривавого вина не стачило,
тут пир докінчили
хоробрі русичі: сватів напоїли,
а самі полягли
за землю Руську...
Никне трава від жалоби,
а дерево з тугою
до землі нахилилося.
*
Уже-бо, братіє,
невесела година настала:
уже ковила-трава
загиблих прикрила.
Постала обида
у війську Дажбожого внука,
ступила Дівою
на землю Троянову,
сплеснула крильми лебединими
на синьому морі, близ Дону,
тим плескотом прогнавши
щасливі часи...
*
Князівські усобиці
припинили походи на поганих.
Сказав-бо брат брату:
"Се моє, а те — моє теж!"
І почали князі про мале
"се велике" мовити
і самі на себе
крамолу кувати.
А погани з усіх сторін
приходять з перемогами
на землю Руську.
*
О, далеко залетів сокіл,
птиць б’ючи, — до моря!
А Ігоревого хороброго полку
не воскресити!
*
І гукнули по нім Карна і Жля,
поскакали по Руській землі,
смерть людям несучи
в полум’янім розі.
І заплакали жони руські,
примовляючи:
"Та вже ж нам
своїх милих лад
ні мислю змислити,
ні думою здумати,
ні очима зглянути,
а золота і срібла того
не мало потратити!"
*
І застогнав-бо, братіє,
Київ тугою,
а Чернігів — напастьми.
Тоска розлилася
по Руській землі,
печаль велика тече
серед землі Руської.
А князі самі на себе
крамолу кували,
а поганії самі,
переможно набігаючи
на Руську землю,
брали данину —
по білці з двору.
*
Тії-бо два хоробрі Святославичі —
Ігор та Всеволод —
уже чвари розбудили,
які приспав був
Святослав грізний великий київський
силою:
придушив своїми могутніми полками
і харалужними мечами,
наступив на землю Половецьку,
притоптав горби та яруги,
скаламутив ріки й озера,
висушив потоки й болота,
А поганина Коб’яка
із Лукомор’я,
від залізних великих
полків половецьких,
ніби вихор, вирвав!
І впав Коб’як
в городі Києві,
у гридниці Святославовій.
Тут німці і венеційці,
тут греки і морава
прославляють Святослава,
жаліють князя Ігоря,
що потопив добро-багатство
на дні Каяли, ріки половецької,
руського золота насипавши.
Тут Ігор-князь
пересів із сідла золотого
в сідло невольницьке.
Посмутніли-бо городські заборола
і веселощі зникли...
*
А Святослав мутен сон бачив
У Києві на горах...
"Сю ніч з вечора
одягали мене, — рече, —
чорною паполомою
на ліжку тисовім,
черпали мені синє вино,
з трутом змішане,
сипали мені
з порожніх тулів
язичників-толковинів
крупний жемчуг на лоно
і ніжили мене...
Уже дошки без кніса
в моїм теремі золотоверхім...
Всю ніч з вечора
сіре вороння
граяло біля Плісенська,
на оболоні, де дебрі Кисані,
і неслося до синього моря..."
*
І сказали бояри князю:
"Уже, княже, туга ум полонила.
Се-бо два соколи злетіли
з отчого стола золотого
пошукати города Тмутороканя
або напитися шоломом з Дону.
Уже соколам крильця підрізано
шаблями поганськими,
а самих заковано в пута залізні!"
*
Темно-бо було на третій день:
два сонця померкли,
оба багряні стовпи погасли
і з ними молоді місяці —
Володимир та Святослав —
тьмою заволоклися
і в морі погрузли
на буйну радість хиновцям.
На ріці на Каялі
тьма світ покрила:
по Руській землі
розпростерлися половці,
як виводок барсів.
Уже піднялася ганьба над славою,
уже вдарило насилля на волю,
вже кинувся див на землю...
Се-бо готськії красні діви
заспівали на березі синього моря:
подзвонюючи руським золотом,
прославляють часи Бусові,
радіють з помсти за Шарукана...
*
А нам, дружино, не до веселощів!
*
Тоді великий Святослав
ізронив золоте слово,
зі слізьми змішане,
і сказав:
"О мої синовці,
Ігорю та Всеволоде!
Рано почали ви
Половецьку землю
мечами вражати,
а собі слави шукати!
Та безславно ви перемогли,
безславно-бо кров поганську пролили.
Ваші хоробрі серця
з твердого харалугу сковані,
а в одвазі загартовані!
Що ж ви заподіяли
моїй срібреній сивині?
А вже ж не бачу я
влади сильного
і багатого, і многовойого
брата мого Ярослава
з чернігівськими боярами
та богатирями,
і з татранами,
і з шельбірами,
і з топчаками,
і з ревугами,
і з ольберами...
Вони ж бо без щитів,
з ножами захалявними,
криком ворогів перемагають,
дзвонячи в прадідівську славу!
Та сказали ви: "Мужаймося самі!
Колишню славу собі присвоїмо
і майбутньою самі поділимося!"
Та чи диво се, братіє,
старому помолодіти?
Коли сокіл у линьці буває,
то високо птиць побиває:
не дасть гнізда свого в обиду!
Та ось де зло —
княже мені непособництво!
Нінащо ся година обернулася!
Се ж у Римові кричить люд
під шаблями половецькими,
а Володимир — під ранами.
Туга і тоска сину Глібовому!"
*
Великий княже Всеволоде!
Не думкою б тобі перелетіти здалеку
отчий золотий стіл постерегти!
Ти-бо можеш Волгу веслами розкропити
а Дон шоломами вилляти!
Коли б ти був тут,
то була б рабиня по ногаті,
а невільник — по різані.
(Продовження на наступній сторінці)