— Це один старий. З ним я познайомився кілька років тому на риболовлі. Він працював бакенщиком на Дніпрі, мав непоганого човна, знав усі рибні місця, — тож ми провели з ним не один день і не одну ніч, тягаючи вудочками пліток, окунів та крутобоких сазанів… Якщо він у Києві, то, вірю, допоможе нам… Але на цей раз до хати зайду я! З тебе досить!
— Це далеко?
— Ні, недалеко. На Шулявці.
— А якщо його немає, що робитимемо?
— Тоді й поміркуємо, а поки що не будемо сушити собі цим голови…
8
На Борщагівській, поминувши місток, ми повернули праворуч у вузький тупик, забудований ще до революції непоказними дерев’яними будиночками та сараями. В кінці тупика, перед старою, сірою від негоди хвірткою, Смольников зупинився, пильно оглянув сад. Од хвіртки до ґанку вела акуратно прокидана в снігу стежка. Отже, Яків Петрович дома.
Смольников відімкнув защіпку і попрямував до хати, зробивши мені знак, щоб залишався біля хвіртки.
На стук двері відчинилися — на ганок вийшов сивоусий, лисий, але кремезний чолов’яга у сірій сорочці, що щільно облягала його міцну постать, і в окулярах у тоненькій металевій оправі. Побачивши Смольникова, він якусь мить здивовано розглядав його, а потім, ніби не довіряючи своїм очам, звичним рухом підняв окуляри на лоба.
— Іване Григоровичу, братику, невже це ти? — спитав збентежено.
Смольников усміхнувся.
— Як бачиш, Якове Петровичу, це справді я… Важко впізнати? — і він провів рукою по своєму схудлому, зарослому чорною щетиною обличчю.
— От не сподівався!.. Заходь, прошу… Моя стара зрадіє!
— Але я не сам, Якове Петровичу, а… з сином…
— Із сином?.. Мені пам’ятається, у тебе була одна донька…
— А тепер є ще й син…
— Ну то клич його сюди! Ото він за хвірткою?
Смольников подав знак, і я піднявся на високий ґанок з простенькими дерев’яними бильцями, привітався. Старий пильно оглянув мене.
— Та ви обидва як із хреста зняті! Чи не хворі ви бува?
— Ні, не хворі, — відповів Смольников. — Просто перемерзли, не спали, голодні… Розумієш?
— Ну, як не розуміти. Звичайно ж, розумію. Не ви ж перші повертаєтеся… з того світу…
— Сказано точно — з того світу, — серйозно підтвердив Смольников.
— То заходьте ж, будь ласка! Прошу до хати! — заметушився Яків Петрович і широко відчинив двері.
Ми поминули вузенький коридорчик і зайшли до кімнати. Нам назустріч підвелася з-за столу, від шиття, підстаркувата жінка в старомодному чепчику. Невеличка, повна, зі зморшкуватим, але рум’яним від тепла, що пашіло від натопленої грубки, обличчям, вона здивовано дивилася на прибулих.
— Іван Григорович! Ви? Ой лишенько! — сплеснула руками. — Звідки? Та ви на себе не схожі!
В її очах заблищали сльози. Вона витерла їх хустинкою.
Але тут втрутився Яків Петрович.
— Годі, Онисимівно! Твоїми слізьми люди ситі не будуть! Став самовар та подавай, що є готового! А потім купатися і спати… Адже бачиш — вони ледве на ногах тримаються…
Онисимівна, охкаючи й приказуючи, пішла до кухні, звідки незабаром почувся брязкіт посуду, а господар хати, допомігши прибулим роздягтися, посадив їх на саморобний дерев’яний диванчик під теплою грубкою. Сам сів на стільці насупроти.
Він мав років шістдесят, але був, як і дружина, рум’янощокий, з молодим блиском у сірих допитливих очах. Залишки чуба на голові, вуса і клинцювата борідка відливали чистим сріблом і ще більше відтіняли здоровий рум’янець щік. Його міцні робочі руки спокійно й твердо лежали на колінах, а сам він подався наперед, ніби хотів уважніше роздивитися своїх гостей.
— Ну, що, братику, товаришу Смольников, відвоювався? — раптом спитав холодно, вдивляючись суворо у вічі капітанові. — Чи як розуміти твоє повернення в Київ? Га?
Смольников був здивований.
— Чому про це питаєш, Якове Петровичу?
— А про що інше зараз питати можна? Іде ж війна! А тебе, братику, я бачу ось тут, у цивільному. Без зброї… І кого ж — кадрового військового!.. Здається, хто-хто, а ти мав би там бути! — І старий непевно махнув кудись рукою.
— Серцем я там, дорогий мій Якове Петровичу, — усміхнувся Смольников.
— Серцем, серцем! — сердито буркнув старий. — Тут не серцем треба, а кулаком або чим-небудь міцнішим… Ось так, братику!
Слівце "братику" у нього, видно, було звичною примовкою, бо без нього він не міг обійтися.
Смольников усміхнувся ще ширше і, нагнувшись наперед, поплескав господаря по плечі.
— Пізнаю своїх!.. Але не бурчи, старий буркотуне! Повір, не для того я прийшов до Києва, щоб вислуховувати твої дорікання! І я радий, що не помилився, звернувшись у важку хвилину по допомогу саме до тебе… Адже ти допоможеш нам? Чи не так? Будемо відверті, як старі друзі!
Яків Петрович розгладив сріблясті вуса, примружив очі, а потім беззвучно засміявся.
— Гм, ось ти як говориш, братику… А я, старе опудало, подумав було про тебе, що ти скис! А ти, бачу, залишився такий, як і був. Твердий!
— Безперечно! Як же можна інакше? Зараз ми собі не належимо.
Старий посерйознішав.
— Як же ви сюди прибилися? Звідки?
Йому, видно, не терпілося дізнатися про все. І Смольников розповів, де воював, як був контужений і потрапив у полон і як там, у страшній Хорольській ямі, придбав собі сина і втік з ним на волю. А в Київ прийшов тому, що, по-перше, хотів дізнатися, чи евакуювалася сім’я, а по-друге, це місто для нього рідне, велике і в ньому так само легко загубитися, як і в лісі… А потім і розвернутися.
Останнє слово не сподобалося Якову Петровичу. Він скривився.
— "Розвернутися"! Це тобі, братику, не на току, де можна із ціпом розвертатися, як тобі заманеться! Тут спробуй розвернутися— відразу потрапиш у Бабин яр!
— У Бабин яр?
— Атож. Там кожного дня розстрілюють… Кажуть, уже близько ста тисяч полягло. Киян і некиян. Хто туди потрапив — не вертається… Так що розвертатися треба обачливо!
— І я так думаю. Якщо продавати життя, то якомога дорожче… До речі, у місті, напевне, існує підпілля. Нам би зв’язатися…
Смольников запитливо глянув на старого, але той заперечливо похитав головою.
— Чого не знаю, того не знаю. Відомо тільки, що німці лютують. — Яків Петрович вийняв з комода аркуш. — Ось гляньте.
Це було чергове оголошення коменданта міста. В ньому писалося:
"Дедалі частіші в Києві випадки підпалів і саботажу примушують мене вдатися до найсуворіших заходів. Тому сьогодні розстріляно значно більшу кількість жителів. 2 листопада 1941 року. Ебергардт, генерал-майор, комендант міста".
— Звіряча жорстокість! — стиснув кулаки Смольников. — Ти, Якове Петровичу, збережи цей листок і всі інші подібні, які потраплять тобі до рук! Приховай!.. Наш народ ще пред’явить рахунок фашистським варварам, і йому пригодяться такі документи! А минеться лихоліття — хай діти наші й онуки пам’ятають, що таке фашизм!
— Приховаю! Все приховаю — аж до приходу наших, — відповів старий бакенщик, обережно складаючи папір і ховаючи в шухляду. — Такі документи не повинні щезнути безслідно!
До кімнати з каструлею вареної картоплі і мискою солоних огірків зайшла господиня, і розмова обірвалася.
— Прошу. Чим багаті — тим і раді… А тим часом і самовар закипить, — сказала стара.
9
Кілька днів я відпочивав, насолоджуючись теплом, спокоєм і почуттям ситості. А Смольников зникав уранці й приходив по темному, якраз перед комендантською годиною. Шукав знайомих і зв’язків. Однак повертався ні з чим, похмурий, пригнічений, злий.
— Ніде і нікого, — сповіщав коротко. — А що робиться в місті — просто жах! Сьогодні бачив, як повісили трьох молодих хлопців, а на груди кожному почепили фанерні дощечки з написом: "Саботажник". Люди шастають по вулицях, мов тіні, озираючись. Ніхто не впевнений, виходячи з дому, чи повернеться назад, чи його схоплять як заложника і пошлють на шибеницю.
— Що ж робити? — спитав я, коли ми залишилися наодинці.
— Передусім треба влаштуватися на роботу, щоб легалізувати своє проживання в місті. А по-друге, щоб не об’їдати наших гостинних господарів.
— Отже…
— Отже, треба йти до Ціммермана… Якщо тебе візьме на службу, а мені допоможе влаштуватися водієм автомашини, то це буде просто прекрасно. Транспорт у руках — велика сила!
— Але ж я не хочу бути перекладачем! — вигукнув я. — А саме таку службу він обіцяв мені.
Смольников замислено подивився на мене. Мабуть, як на мої роки, я виглядав не зовсім солідно: худий, аж синій, з темними колами під очима, з кучмою давно не стриженого волосся на голові.
Голос його прозвучав твердо:
— І все ж ти підеш на таку посаду, якщо тобі запропонують!
Я розгубився, бо не ждав такого.
— Щоб я, льотчик… А як же люди будуть дивитися на мене? Що наші скажуть, коли повернуться?
(Продовження на наступній сторінці)