Промінь ковзнув по піщаному схилу й освітив на ньому широку темну воронку, що залишилася з літа, коли німці бомбили міст через Дніпро. Потім, не зупиняючись, перемахнув на піщану дюну, порослу кущами верболозу, на якусь хвилину зупинився на вербі, примусивши нас майже втиснутися в її холодний дуплистий стовбур, осипав світлом старі прибережні будиночки, а потім загасав по далеких пустирях, що тягнулися понад залізницею.
— Володько, гайда у воронку! Там безпечніше — ніхто не помітить! Та й затишніше — вітер не продуватиме! — промовив Смольников.
Ми пригинці перебігли піщані дюни і стрибнули у круглу темну яму. Скотилися по крутому засніженому схилові й опинилися на дні глибокої вирви, власне, не на дні, а на рівненькому, теж приметеному снігом льоду, бо ще з літа воронка майже до половини була затоплена ґрунтовими водами.
Підвелися. Обтрусили з одягу сніг. Виглянули зі своєї крижаної і не зовсім надійної схованки.
Над головами ряхтіло дрібними зорями морозяне небо, а за Дніпром темніли, мов примари, київські кручі з високим і гострим шпилем лаврської дзвіниці. Якісь похмурі, непривітні, чужі. Тільки один вогник сиротливо блимав з тих круч холодним оком. Звідки він? Хто біля нього — свій чи чужинець?
Зате поряд, біля мосту, було гамірно: цюкали сокири, вищали пилки, лаялися наглядачі, підганяючи знесилених полонених, гавкали вівчарки…
— Гарну хату маємо, — гірко пожартував Смольников. — І теплу, і затишну, і спокійну,
— До ранку задубіємо, — відгукнувся я, натягуючи глибше на вуха шапку.
— Не задубіємо! Всьому є кінець, а ніч, коли подумати, не така вже й довга. Вище голову, хлопче!
Я промовчав. Засунув закоцюблі руки в рукава, втягнув шию глибше в комір старенького пальта і почав пританцьовувати, щоб зігріти ноги. Намагався ні про що не думати — ні про мороз, ні про те, що ніч тільки почалася, ні про мовчазний, причаєний Київ, ні про минуле й майбутнє… Але не думати не міг.
Час тягнувся нестерпно довго. Я визначав його по сузір’ях — Великому Возові і Малому Возові, що, мов стрілки годинника, рухалися навколо Полярної зірки. Але сузір’я мов прикипіли до одного місця! Хоч убий — не хотіли здвинутися!
7
Це була неймовірно довга і страшна ніч. Іншої такої не траплялося в моєму житті. Навіть жорстокі дні й ночі в Хорольській ямі здавалися легшими, — можливо, тому, що не так люто дошкуляв холод.
Ми силоміць примушували себе стрибати, ворушити руками й ногами, танцювати. Цим "танцям", здавалося, не буде кінця.
Так дожили до ранку.
Було ще зовсім темно, коли почувся гомін голосів і заскрипів дощаний настил через Дніпро.
Отже, скінчився комендантський час!
Задубілі, ледь живі, ми видерлися з ями і, спотикаючись, перебралися по льоду на правий берег. Набережною дійшли до Подолу. Тут нас застав справжній ранок: бризнули перші скупі промені сонця. Поодинокі перехожі, згорбившись, поспішали кудись. Позаду задзеленчав трамвай.
Це нас здивувало: у Києві ще ходять трамваї?
Ми оглянулись. Наближався вагон. Той самий тринадцятий номер, що перед війною сполучав Поділ з вокзалом.
Вскочили на ходу.
Смольникову не терпілося дізнатися про долю сім’ї. Тому зійшли на розі Дмитрівської та Полтавської, безлюдною вулицею піднялися вгору, звернули праворуч і зупинилися під старим безлистим кленом насупроти пофарбованого жовтою охрою будинку.
— Володько, мені не варт заходити, бо прожив я тут кілька років, і мене можуть впізнати сусіди… Піди ти… Третій поверх, квартира номер чотирнадцять, спитай Смольникову Марію Іванівну. Якщо дома, нехай вийде. Якщо немає, відразу ж повертайся назад. Зрозумів?
— Так.
— Ну, тоді йди…
Я піднявся на третій поверх, знайшов чотирнадцяту квартиру. Постукав.
Ніхто не відгукнувся.
Постукав сильніше. Теж ніякої відповіді.
Я вирішив постукати втрете і, коли не відчинять, спускатися вниз, але тут почув, як позаду скрипнули двері. Швидко оглянувся — і завмер. На порозі сусідньої квартири стояв огрядний чолов’яга років сорока, в чорному драповому пальті, у хромовій шапці-вушанці і начищених до блиску чоботях. На лівому рукаві біліла широка пов’язка з написом "поліція".
Я завмер. Мов загіпнотизований, розгублено дивився поліцаєві в холодні допитливі очі, гарячково думав: от попався!
Що ж робити? Тікати?
Але тікати було ніяк: поліцай, ніби відгадавши мої думки, ступив кілька кроків наперед і відрізав шлях до втечі.
— Ти, молодий чоловіче, до кого?
Я збрехав:
— Прошу милостиню… Хочу їсти…
Але, видно, ці слова не переконали поліцая.
— Гм… Хочеш їсти! — передражнив він. — Подумати тільки — він хоче їсти, а тому добивається в порожню квартиру! Хіба ти, шибенику, не знаєш, що капітана Смольникова тут немає? Га? Не проживає вже такий! От!
Я внутрішньо здригнувся. У словах поліцая дзвеніла люта ненависть.
— Я не знаю ніякого капітана Смольникова.
— Брешеш! Чому ж тоді проминув мою квартиру і постукав саме сюди? Мабуть, родич якийсь? Чи знайомий?
— Ніякий я не родич! Мені однаково, хто дасть кусень хліба…
— Знайшов, де просити хліба! У Києві! Це ж не село. І не намагайся обдурити мене! Паршивець! Бачу — прийшов до капітана Смольникова!.. А то була птиця неабияка! В особому отдєлі служив, у військовому училищі. Енкаведист! Комуніст!.. Ось ти до кого прийшов! Або до його сім’ї… Тільки ж ти не знав, що його дружина з донькою дременули аж на Урал. Або й далі… А з тобою ми поговоримо де слід! Може, ти не таке ягнятко, як прикидаєшся? Га? Ану, ходи зі мною!
Я кинувся у вузький прохід між поліцаєм і стіною, але міцна рука схопила за комір, притиснула до одвірка. Під самим моїм носом блиснула сталь нагана.
— Ах ти, мерзотнику! Щеня паскудне! — загримів голос поліцая. — Тікати? Адзуськи!.. Від Хомки Підмогильного не втечеш! Не на такого натрапив!.. Ану, йди попереду і не озирайся! Та не здумай тікати! Бо вжену кулю в спину! Рушай!
Поліцай Хомка Підмогильний, як він назвав себе, не жартував. Злі колючі очі дивилися суворо, мов хотіли пропекти наскрізь, а ліва рука поки що не відпускала комір мого пальта.
У дверях з’явилася худа, невеличка жіночка з виплаканим обличчям. Вона злякано дивилася на чоловіка.
— Хомко, ти куди? Адже ж тільки з нічного чергування!
Підмогильний грубо відповів:
— Не твоє діло! Замкнися — і сиди! Я скоро повернуся… Піймав тут одного типа. Вештається побіля нас. Відведу в поліцію — і назад… Ну!
Жіночка зачинила двері. Глухо клацнув замок.
Поліцай штурхонув мене в спину.
— Йди!
Ми поволі спустилися по сходах вниз. Вийшли на вулицю, і Підмогильний наказав повернути праворуч. Саме тоді я побачив Смольникова, який на протилежному боці виглянув з-за дерева і миттю заховався, щоб поліцай не помітив.
— Швидше, стерво! Огинаєшся! — гарикнув Підмогильний.
Я, однак, не поспішав. Гарячково думав: що робити? Тікати?.. Але ж розумів, що досить одного необережного поруху — і куля прониже мене наскрізь. Оглянутися, щоб дізнатися, де Смольников? Теж небезпечно…
Коли опинилися на перехресті, Підмогильний наказав:
— Праворуч! Нагору!
В ту ж мить поліцай голосно скрикнув і засичав від болю.
Я оглянувся і побачив, що капітан лівою рукою здушив його за горло, а праву його руку з наганом рвучко завернув назад. Наган брязнув на асфальт.
Я схопив його і щосили рукояткою вдарив Підмогильного по голові. Той упав.
— Тікаймо! Швидше! За мною! — гукнув капітан.
Ми кинулися вниз, до Дмитрівської. Кілька перехожих, що стали мимовільними свідками цієї сцени, миттю розбіглися. Вулиця опустіла.
Біля Дмитрівської стишили біг. Я непомітно передав наган капітанові, шепнув:
— Ваших немає… Виїхали. Квартира зачинена… А цей, Підмогильний, що живе насупроти…
— Знаю… Бачив… Потім усе розповіси, — перебив мене Смольников. — А зараз — у трамвай!
Ми вскочили у вагон, що рухався до вокзалу, і незабаром зійшли біля Галицького базару. Тут можна було зникнути, заховатися в натовпі, загубитися серед людської круговерті. Тут ми відчули себе спокійніше. Нам здалося, що потонули в гомоні голосів, іржанні коней та пронизливих вигуків хлопчаків, котрі перепродували цигарки: "Гунія" — пара п’ять, "Рама" — пара три!.."
Смольников, розштовхуючи натовп, провів мене через весь базар, а потім поволі, щоб не привертати нічиєї уваги, попростував бульваром у напрямку Святошина. Він Київ знав добре, я — гірше.
— Ну от, замалим не потрапили в халепу, — сказав капітан неголосно. — Тепер нам треба знайти хоча б тимчасовий притулок, щоб відпочити, бо спати хочеться смертельно… Та й їсти теж… У мене було кілька добрих знайомих, однак усі жили в центрі, а центр міста поки що для нас протипоказаний. Та й невідомо, чи хто з них залишився з Києві. Швидше ні… Вся надія на Якова Петровича…
— Хто це? — спитав я, здригаючись від морозу, що, здавалося, ставав усе лютіший.
(Продовження на наступній сторінці)