За годину підійшли до залізничної станції. Біля брудного перону стояв товарняк. Паровоз сичав парою і подавав сигнал. В порожніх вагонах і на площадках виднілися мовчазні фігури безплатних пасажирів — жінок і чоловіків, старих і малих. Війна, здається, підняла на ноги весь народ — кожному потрібно було кудись їхати.
Тут же, на пероні, сновигало кілька німецьких солдатів. Один з них, молодий, рудий, веснянкуватий, зганяв людей з поїзда, штурляючи кованим чоботом тих, хто чимось йому не сподобався. Та зігнані через хвилину мовчки стрибали на площадку з другого боку або залазили в інший вагон. Солдат лаявся і зганяв їх знову.
Ми переглянулись.
— Порожняк іде на Київ, — шепнув капітан. — Причепимося?
— А чому б ні? — відповів я. — Тільки ходімо звідси… Щоб цей рудий чорт і нас не зігнав…
Ми почекали, поки паровоз подав гудка і ешелон, заляскавши буферами, рушив з місця. А тоді швидко стрибнули в розчинені двері останнього вагона.
І тут раптом почулося:
— Вер іст да? Хто тут?
Ми заклякли, сторопіло вдивляючись у напівтемряву, бо ніяк не сподівалися, що в товарняку їде німець.
Тікати чи залишитись?
Тікати — небезпечно: здійметься тривога. Залишитися — хтозна, чим ця зустріч закінчиться.
Поки ми вагалися, поїзд набрав швидкості. А з кутка, куди майже не проникало світло, виступила наперед довготелеса постать у шинелі з синім коміром і хвацько загнутому доверху кашкеті зі срібним орлом. Це був есесівець. Він зупинився й похмуро втупився в нас важким поглядом якихось безбарвних, мовби білих очей.
Ми зі Смольниковим остовпіли: перед нами стояв Чума.
Він держав руку на важкій кобурі, що висіла на широкому ремені з лівого боку живота, і пильно дивився на нас.
Бліде аскетичне обличчя з запалими щоками, блискучі очі, надірвана ніздря, відстовбурчені вуха…
Чума!
— Хто такі? — пролунав знову його різкий голос.
Потрібно було щось відповідати. І відповідати швидко й правдоподібно.
— Ми з батьком повертаємося додому, — промовив я, кивнувши на Смольникова і надаючи своєму голосові жалісливого відтінку. — З окопів… Розумієте, копали окопи і протитанкові рови…
В очах Чуми промайнув усміх.
— Гм, протитанкові рови… Окопи… І ви справді вірили, що цим зупините танкові армади фюрера?
Я здвигнув плечима і промовчав.
— Куди ж ви їдете?
— До Києва.
— До Києва? Виходить, нам по дорозі. Я теж до Києва… Як же тебе звати?
— Володя.
— Володья? Ага, Володья, Володья… Тобто — Вольдемар? А твого батька?
— Іван.
— О! Іван, Іван! — він робив наголос на першому складі.— У росіян усі Івани, як у нас Ганси… Я, наприклад, Ганс. Шарфюрер військ СС Ганс Ціммерман… Ну що ж, будемо їхати разом. Правда, без комфорту, бо Росія — бідна країна. Асфальтованих доріг нема, пасажирських вагонів — теж нема. Одні телячі. І до всього — холодно, мов на полюсі!.. І як ви тут жили?
— Та якось уже жили, — відповів я, потрапляючи йому в тон. — От тільки не розумію, чого ви сюди прийшли і по що, коли ми такі бідні і коли тут так холодно?
Ганс Ціммерман гучно зареготав.
— Га-га-га! А ти, хлопче, кусючий! І добре по-німецькому говориш… Ти, часом, не німець? Не фольксдойч? Дуже вже скидаєшся — і очі голубі, і чуприна русява, і весь вигляд, як у справжнього арійця!
— Точно такий, як у вас, — серйозно сказав я, зиркнувши на його вуха і надірвану ніздрю.
Шарфюрер зареготав ще дужче.
— Га-га-га! Та ти ще й жартівник!.. Вид точно такий, як у мене! Га-га-га!.. Ну, та гаразд! Я не ображаюсь за те, що ти покепкував з мене. Я справді не красень, хай йому чорт! Та ще колись у бійці позбувся добрячого шматка ніздрі, за що й одержав прізвисько Рвана Ніздря. Увесь Гамбург звав мене так, тобто всі мої друзі, — і він хитро підморгнув при цьому, даючи зрозуміти, що друзі в нього були особливі.
— Я не хотів вас образити, повірте мені, — удав я зніяковіння.
— Ну, про що мова! Хіба можна розумного чоловіка образити такою дурницею! — замахав руками Ціммерман. Суворе обличчя його трохи розпогодилося. Видно, він любив погомоніти. — Ображатися на такі слова — це все одно, що ображатися на природу-матінку, яка втелющила тобі отакі недоладні вуха, хай їм біс, і вузьку, мов оселедець, пику, і незграбну постать… На кого б я мав ображатися, так це на батьків. Але, мабуть, і вони ні в чому не винні. Вірю, що їм хотілося бачити свого Гансика красенем.
— Безперечно. Для батьків ви були найкращим!
— Ну от, бачиш… І досить про це! Скажи ліпше, як порятуватися від цього клятого морозу?
— Це ще не мороз!
— Ти хочеш сказати, що буде більший?
— Аякже! Буде! І п’ятнадцять, і двадцять, і навіть тридцять градусів у нас буває нерідко.
— О! Тридцять градусів! — Ганс Ціммерман закотив очі під лоба. — Бр-р-р!
Поїзд набирав швидкості. Крізь відчинені двері було видно, як пропливають вдалині присніжені поля, смутні, принишклі села, далекі безлисті гаї. Ганс Ціммерман, наїжачившись від холоду, став у отворі дверей і, запаливши цигарку, глибоко затягнувся.
— Скучні краєвиди, — буркнув він, похитуючить на широко розставлених ногах. — Рівнина. Степ. Ні гори, ні лісу…
Я з відразою дивився на його великі сизі вуха, на довготелесу постать, і в моєму серці поволі закипала лють.
Хто він, цей Ганс Ціммерман? Прикидається добряком. А руки його в крові! Фашист із емблемою СС на петлицях. Садист, що без всякої причини знущався з наших людей у таборі. Замалим не вбив мене… Ворог, завойовник!
Моє тіло напружилося, готове до стрибка. Кулаки стиснулися. Сильний стусан у спину — і Чума полетить з вагона, як лантух, під колеса поїзда або під укіс.
Одним фашистом стане менше на світі!
Але в цю мить рука Смольникова важко лягла на моє плече.
— Ти що, хлопче? Здурів? — прошепотів капітан. — А раптом не пощастить зіпхнути? Він же при зброї! А якщо й зіпхнув би, то не виключена можливість, що залишиться живий, добереться за півгодини чи за годину до найближчої станції — і нас, мов зайців, злапають у цьому вагоні.
Я був вражений.
— Звідки ви дізналися, що я хотів зробити?
— Видно по тобі, — усміхнувся одними очима Смольников. — Але без мене, будь ласка, нічого поки що не затівай! Домовилися? Жертвувати життям варто заради чогось більшого, ніж цей глист. Зрозумів?
— Зрозумів.
— Ото ж бо! Не поспішай поперед батька в пекло! Радься зі старшими!
Ціммерман не звертав на нас ніякої уваги. Та, мабуть, і не чув нашого шепоту, бо у вагоні стояв шум від ляскання і грюкоту буферів та ритмічного перестуку коліс.
На першій же зупинці, коли товарняк загнали на запасну колію, щоб пропустити зустрічний поїзд, він прудко вискочив з вагона і незабаром повернувся з листом іржавої бляхи та кількома цеглинами. Вкинувши все це у двері, гукнув:
— Хлопче, ходи зі мною!
Я пішов слідом за ним.
Ціммерман завернув у найближчий провулок і почав трощити дощаний паркан. Сухі, посірілі від негоди штахетини з тріском відлітали від ворин, ламаючись навпіл під ударами кованого чобота.
— Збирай і неси до вагона! — командував шарфюрер. — Зараз розкладемо таке багаття, що й чортам стане жарко!
Ми принесли два великі оберемки дров.
Ціммерман, незважаючи на незграбність, виявився енергійною, рухливою людиною. Миттю поклав посеред вагона цеглини, на них — бляху, звів на ній пірамідку з дров, настругав ножем трісок і підпалив запальничкою.
Сухе дерево спалахнуло, мов солома. Від багаття відразу війнуло приємне тепло, прокотилося в найдальші закутки вагона. Дим потягнувся у напіввідчинені двері.
Ціммерман простягнув до вогню почервонілі руки, задоволено замуркотів:
— М-м-м, як хороше! Ось що значить німецька винахідливість! Ви б, руси, мерзли до самого Києва, а тепер, дякуючи мені, проїдете з комфортом, у теплі!.. Правда, дим трохи їсть очі, але то вже дурниця у порівнянні з морозом.
— Спасибі, — подякував я, теж простягаючи до вогню руки. — Це справді винахід, достойний похвали! Ми з батьком, безумовно, не додумалися б до такого, а головне, не посміли б. А вам, німцям, дозволяється все, і не тільки розводити вогонь посеред вагона…
Ціммерман не зрозумів іронії і бундючно зауважив:
— Нам, німцям, дозволяється все! Ми з фюрером перевернемо світ і встановимо на землі новий порядок! І хто буде з нами, той житиме, а хто проти нас, того ми знищимо! — і несподівано запитав: — А ти, хлопче, хотів би бути серед яких — живих чи мертвих?
Він знову засміявся.
— Звичайно, серед живих, — серйозно відповів я.
— Тоді ти повинен підтримувати наш новий порядок, повинен допомагати нам! І матимеш усе: життя, хліб, майбутнє… Тобі неважко це зробити: адже ти прекрасно говориш по-німецьки! Де вивчив?
— Мені пощастило в цьому: моїм учителем німецької мови був німець.
— Тим краще. Отже?
— Це так несподівано…
— Подумай, подумай… А хто твій старий?
(Продовження на наступній сторінці)