Матрос дихнув кілька разів тими дражливими пахощами, плямкнув губами і здивовано відкрив очі.
— Пху! Хто це смердить?
Альоша реготався, соваючи йому ковбасу. Султан, оскаливши рота, хекав, знеможений цим випробуванням його собачого терпіння. Затуманене пристрастю око стежило за ковбасою, немов приковане до неї невидимим ланцюгом. Матрос задоволене посміхнувся.
— Диви. Я, здається, добре спав.
— Ну да, трохи не до обіду, — засміявся Альоша. — Вставай, будемо снідать.
— Ковбаса? Давай хоч ковбасу.
Вони зареготалися, переповнені радістю.
— А де це ти її дістав? — спитав Матрос.
— У грека.
— Що ж то за грек такий?
— Грек Валіаді. Нічого, хороший грек. Я його виліпив, а він каже, що це його батько. Дав фунт ковбаси й три фунти хліба.
— Обдурив.
— Я?
— Чудак! Він тебе обдурив. Ну, та наплювать. Тепер поїдемо і вже годі. Ти вже в художественій.
Альоша не міг вірити. Ніколи ще він не був такий щасливий, як нині. Матросові слова звучали йому в серці. Він прокидався вночі, обмацував свого вірного друга, щоб переконатися, що це не сон, що це є насправді:
Матрос тут, це він прибув учора з далекого невідомого міста й привіз цю радість...
— А я думав, хто й зна, чи й живий ти. Васька Глухий сказав, що тебе витягли з-під потяга. Саме як ти втік... Пувичка ще був у лікарні. Так зі мною тоді щось як зробилося — таке, що я й сам не знаю. Потім Пувичка прийшов з лікарні, так ми з ним побилися, і мене аж до божевільні одвезли. Там я перезимував, от комедія там!.. Брат, самий тобі божевільний!.. Та приставляють: той каже, що він — бог, а той — цар, а той — купець... Я спочатку боявся, а тоді вже й нічого. Потім глини дістав, ліпив там усякі штуки. Ну, якби мені хоч знаття, де ти пробуваєш, то б хоч не так журився.
— Чого ж ти журився?
— Як шкода...
Альоша одвернувся, На очах йому блиснули сльози.
— Брось, дурак, — тихо сказав Матрос. — Що ж ти думаєш, що я не журився? — І Матрос теж одвернувся й засопів носом.
— Так, значить, Пувичка викачався? — спитав він згодом.
— Викачався, тільки він ніколи цього не простить. Він утік, а хлопців десь розташували. Так я оце хотів ночувати на базарі, як вийшов з лікарні: лізу туди з Чорним, а там, чую, Пувичка...
— Ну? Невже Пувичка?
— Я назад. Вискочив — і ходу з Чорним.
— З яким Чорним?
Собака підвів голову. Він уже з'їв свій шматок і тепер здивувався, навіщо його кличуть знову.
— Чорний? А ось.
— Так це ж Султан! Мій Султан. Як мене були приділили в будинок, він десь пропав, аж оце на вокзалі мене знайшов...
Тоді Альоша розповів, як він зустрів Чорного на вулиці біля будинку, як він приходив туди щодня смутний і голодний. Там він давав йому шкуринок, а потім Чорний десь знову пропав, потім знову зустрілись.
Цей старий бродяга умів цінувати дружбу...
— А в мене він був щось років із шість, — сказав Матрос. — Ще до революції.
Собака ніяково моргав оком, добре розуміючи, що розмова йде саме про нього.
— Отож він учора подався шукати собі десь на вечерю... Жду, жду, а його немає. Коли дивлюся... біжить. Підбіг, гавкає, лащиться... Коли дивлюся — ти. От! Ну, як це воно? — Альоша знову захвилювався і відчув, що до горла підступає щось пекуче й вогке. Матрос помітив це і поспішив перебити:
— Значить, Альошко, збираємось. Сьогодні, а хоч завтра і їдемо.
— А як же ми поїдемо?
— Та так і поїдемо. В ящику.
— А Чорний?
— Да, Чорний. То що? І він в ящику.
— А як же це?
— Та вже там побачиш. Ех, якби це хоч трохи грошей. Приїхали б і зразу пінджаки. А то у комітет неприємно йти. Ну, де б його взяти? А продать нема чого?
Обидва засміялися. Що б то вони могли продати?
— Якби тут побути з два тижні та щоб наліпити на продаж попів абощо. Тільки ж не можна. Треба їхать, а то ще того Харитона потім не знайдеш. А що ти ліпив у лікарні?
— Там отакі дві здорові штуки, одна, знаєш, що ото на бульварі гадюки лазять по людях. Ота, і потім другого чорта я зліпив. От поганий! Там був один Роман, так він намалював, а я тоді зліпив. Тільки ж і не чорт ніби. Грає на дудку, сам із бородою, дві пари крил, а на голові така шапка рогата, як наче старий корч. Потім ще маленькі штучки. Лікар усе поховав потім. От книг у нього!.. А лістрічеська машина...
Приятелі ще довго розповідали один одному за своє життя і мріяли про майбутнє, забувши за все на світі. Але Матрос іноді зсовував брови і починав неспокійно длубати ще вогку глину Альошиного житла.
— Чого ти, Матросе? — спитав Альоша.
— Та за гроші... Без пінджаків, понімаєш, невдобно йти... Ну, де його взять?
Цього вже Альоша не знав.
— Слухай, — сказав Матрос, приховуючи щось на думці. — Це та лікарня, що на Слободі? Ота в саду? От мені інтересно подивитись. А й лікаря можна побачити? Чи не пускають?
— Навіщо тобі?
— Хіба що? Не маю права?
— А скажи нащо?
Матрос вагався. Він побоювався, що його непрактичний друг зіпсує йому план. А від цього плану, коли його вдасться виконати, залежить, може, їхнє майбутнє. Інакше доведеться залишитися в своїй "робі", чого так гостро не хотів тепер Матрос.
— Я б тобі сказав, якби ти був розумний...
— Тоді скажи. Ти вже, мабуть, щось надумав?
— Нехай оддасть ті твої штучки, їх можна буде продати.
— Які штучки?
— Ну, той... дохтор. Що ж він зафармазонив? Хай оддасть і все. Він їх робив? Значить, нічого замикать у шахву, що не твоє.
— Матросе! — скрикнув Альоша. — Ти мене вбий, а я не піду. Хай вони згорять.
— Не підеш?
— Не піду.
— И-и, мамалига. Не треба! Я й не просю. Обійдемось без тебе.
Він устав і, не сказавши більше ні слова, швидко пішов із двору. На воротях затримався і кинув:
— Підожди мене тут. — Потому переступив хвіртку і зник.
Альоша чекав його добрих дві години, що здалися йому довшими, ніж ціла їхня розлука.
Він проклинав себе за те, що не пішов разом із Матросом. Тепер він навіть не знає, куди той подався. Було б краще йому самому послухатися Матроса, піти до лікаря й випросити ті штучки, ніж тепер він кинувся невідомо й куди — мабуть, добувати грошей. Та й хіба ж за них можна було щось уторгувати? От біда! Він же не знав, що таке вийде...
Доки ж його ждати?
Давно вже звернуло за обід, а Матрос не приходив.
Нарешті Альоша зовсім загубив спокій. Щось ніби кликало його на вулицю. Він відчув потребу вибігти з двору, наче назустріч якійсь неминучій біді.
Одного разу, ще там, в економії, — він ледве пам'ятає це, — йому захотілося бігти до села, що стояло під горою за панським двором. Щось ніби підкинуло його. Він біг і з жахом відчував, як шалено стукало в грудях, як на голові підіймалося волосся. Добігши до першої хати, він побачив, як троє солдатів тягли якогось чоловіка й били його рушницями. Чоловік пручався в їхніх руках. І в одну мить, двигнувши ногою одного солдата, вдарив другого навідліг кулаком і кинувся тікати. Тоді вдарений приклав до плеча рушницю і, крикнувши "стой", випалив. Чоловік зарив головою об дорогу, заливаючи її кров'ю.
Юрба стовпилась поодаль і, похнюпившись, хрестилася й бликала очима на солдатів. Потому (все це наче вві сні) прибігла його мати, бліда й розтерзана, і кинулась на солдатів з прокляттями. Вона хотіла їм повидирати очі, взивала їх скаженими собаками, билась об дорогу над трупом чоловіка. Розлютований солдат штовхнув її чоботом під серце. Далі він нічого не пам'ятає. Здається, тоді вперше з ним сталося щось подібне до того, що було в будинку. Більше він не бачив своєї матері, її поховали... Хто був той чоловік, він не знав, але, побачивши його вперше на житті, не забуде до смерті. Конаючи, він глянув на Альошу широкими очима, і в них йому блиснув останній вогонь. Це було так давно, на ранішній зорі дитинства, що тільки тепер, коли знов захотілося бігти невідомо куди, Альоші пригадалося те забуте почуття.
Він схопився з землі. Кинувся стрімголов за ворота. Зупинившись на мить, коротку, як сама тривога, він раптом повернув ліворуч і подався довгою вулицею.
Біг він не пам'ятає скільки. І ось перед зеленими воротами району він раптом зупинився. Від того, що він побачив, йому стислося й захололо серце: міліціонер вів Матроса, міцно тримаючи його за плечі, а збоку скакав Пувичка.
— Ведіть його, ведіть! А що, попався, вбивця!.. Будеш ножем різати? Тоді не вловили, то тепер узнаєш.
Перед ними прочинилася тяжка хвіртка з маленьким загратованим віконцем.
— Стійте! — хотів скрикнути Альоша.
Але крик той застряв у горлі. Він кинувся за ними. Та в ту хвилину хвіртка за Матросом зачинилася, а Пувичка в'юном вислизнув поміж вартових і подався в завулок. Другий міліціонер, що стояв біля воріт, посміхнувся, похитав головою. Тоді Альоша підбіг до хвіртки і вдарив у неї кулаками.
— Пустіть! Пустіть до Матроса! Пустіть! Я свідок. Вартовий одвів його рукою і посварився на нього.
— Ану, забирайся звідси.
— Пустіть! Дядьку! Пустіть! Матрос не винний, — знову рвонувся Альоша.
(Продовження на наступній сторінці)