— Та ти мені що? Будеш отут крик підіймати? — незадоволене вже сказав вартовий. Він стукнув у хвіртку, відчинив її і попхнув Альошу через поріг.
— Візьміть його до старшого!
Цього тільки й жадалось Альоші.
В першій же кімнаті він побачив Матроса.
— Альошко?! — шепнув Матрос. — Пувичка, дрянь, засипав... А я вже й гроші маю...
— Де ти взяв?
— Ц-ц.
— Що ж тепер буде?
— Не знаю...
Міліціонер, що сидів за столом, повернувся до них. Це був товстий і веселий чоловік. Пасок на ньому ледве сходився та й то не по животі, а під животом. Він примружив маленькі веселі очі, що сіріли десь за м'якими могилками, і став розглядати хлопців.
— Отряхи! Щось уже наброїли?
— А де старший? — спитав той, що привів Матроса. — Наброїли... Цей герой шпортнув ось цього ножем.
Альоша і Матрос глянули один на одного.
— Коли? — не витримав Альоша. Міліціонер раптом обернувся до нього. Він не чекав нічого подібного.
— Ти ж сам... — і зупинився. — Що за чорт? Це ж ти казав?
— Що казав? То Пувичка. Матрос сіпнув його за штани.
— А ти звідки взявся? — сердито крикнув міліціонер. — Де той, другий? Той хуліган десь там, — пояснив він тому, що сидів за столом, і хутко вийшов із кімнати.
Хлопці мовчали. Той, що сидів за столом, ще раз їх оглянув і весело засміявся.
— Ох же й отряхи! Та хто ж кого шпортнув? Тебе? — спитав він Альошу.
— Мене? Матрос? — Альоша мимоволі й сам посміхнувся, хоч йому було зовсім не весело. — Матрос мене ніколи не зобидить. Ми з ним на роботу їдемо.
— На роботу? От так робочі!
— А що ж, — презирливо сказав Матрос. — Канєшно, на роботу. А що той вуркаган на мене капає, так я скажу по правді: щастя його, що я в'їжджаю.
Увійшов міліціонер і розвів руками.
— Немає. Бігло ж чортеня, уже на хвіртці було... І десь зникло... Куди їх, цих героїв?
Товстий подивився на хлопців, подумав і сказав:
— Та хто його знає. Замкни в ту камеру, поки старший. Ну, хлопці, потрудіться. Робочі... Х-х-х-хо-хо!..
Коли вони залишились у кімнаті, де вже сиділо кілька чоловік в густих хмарах диму, Альоша схопив Матроса за груди і затремтів від плачу, що проривався йому крізь скупі слова:
— Пропало? Не поїдемо? Все тепер пропало...
Матрос сам почував себе не дуже добре. Проте він заспокоював Альошу.
— Чудак! Чого ти сомнівався? От ще... тряпка!
А що далі, то й Матрос не міг того сказати. Тихо сиділи, притиснувшись один до одного. В коридорі гупали чиїсь чоботи. Було тоскно. Болюче стискалося серце. Поволі стало смеркати. Хтось вилаявся і спробував почати якоїсь пісні.
Мабуть, старшого не було цілий час. У кімнаті блиснула електрика. Люди, що там сиділи, почали якусь жваву розмову, та ні Матрос, ні Альоша до неї не встрявали. Вони думали про свої плани, що їх так несподівано порушив Пувичка.
Так їх застукала ніч. У коридорі стихли кроки. Тільки глухе дрижання стін нагадувало, що місто за ними кипить нічним життям. У камері почали вкладатися спати.
Тільки Матрос цілу ніч не стуляв очей. Альоша знемігся — його побороло це нагле безглузде лихо, і він дрімав, зігнувшись у кутку. Матрос дивився на нього з новим, незнайомим досі почуттям. "Спить, — думалось йому. — Ех, тряпка. Ради нього засипався, а воно, лахудра, ні к чорту. Вже й злякався. А що б ти робив без мене? Зі мною то все одно не пропадеш, а от без мене?.. Коли б тільки вирватись, побачиш, що значить Матрос. Ти ще тільки рився в кізяках, а я вже хліб заробляв, казани чистив..." Він відчував свою зверхність над приятелем, і це сповнювало його новою силою, гордою, незламною, а разом і любов'ю до Альоші.
...Ранком, лиш тільки забринів день, хлопці вже сиділи, разом поглядаючи тривожними очима на двері.
Години тяглися неможливо довго. Здавалося, що пройшло вже найменше, як три дні. І ніхто не приходить, ніхто не кличе їх на розправу. Їм принесли їсти. Вони й не торкнулися до хліба. Тільки Матрос похмуро набив і ним свої кишені.
День проходив...
— Пропали... пропали... — шепотів Альоша. —Дивися, їх кличуть, а нас ні.
— Мовчи, хіба їх кличуть на волю?
— А куди ж?
— У допру, — кинув Матрос.
Після того знову мовчали майже до вечора.
Та ось загриміла щеколда. Товстий стояв на дверях, дожовував якийсь смачний шматок і шукав когось своїми веселими очима.
— Де ви тут, робочі? Х-х-хо-хо! Виспались? Ану-ка, потрудіться вийти.
Хлопці схопилися обидва разом і кинулися до дверей.
— Сюди потрудіться.
Вони ввійшли в ту саму кімнату, де були вчора. За столом сидів тепер той "старший".
— Ось вони, герої труда! — зареготав товстий. — Красота!.. Прямо, кажуть, їдемо на роботу.
Матрос поважно сказав:
— У натурі. Вже й у комітеті почти що договорився. А він у школу.
Старший кинув на них один пронизливий погляд, непомітно всміхнувся в підборіддя.
— Нащо ви їх привели? — тихо спитав він товстого.
— Та це не я. Це — Гаврилюк. Донощик утік, а з цими що робити?
— Виведіть їх за ворота... Ану, хлопці, щоб і духу вашого тут не було. Фіть! Мороки не мали...
Хлопці разом, не встигши сказати й слова, з копита рвонулись до дверей. Товстий зареготався їм услід.
Вони прибігли на Уютну, щоб гукнути Чорного і попрощатися з Хомою Петровичем. Хома Петрович подивився на Альошу, покректав, запалив свою люльку. Глянув на Матроса. Щетина йому настовбурчилася, брови зсунулись гострими кущиками, він одвернувся.
— Везеш, то вези, та гляди хлопця. Сам бандит добрий, та ще й його тягнеш.
Хлопці стояли, понуривши очі в землю. Потім Матрос покрутив головою і кинув до Хоми Петровича:
— Чого ви так? А може, я з рождєнія пролетарій.
— Та вже ж...
— От вам і та вже ж... Так що нема чого й агітірувать. Спасіба за квартиру і збирайсь, Альошко.
— А... де ж це Чорний? — спитав Альоша. —Чорний! Ня!
Але Чорного не було. Хлопці не могли його догукатися. Хома Петрович довго мовчав, та, бачачи, що хлопці готові й три дні його шукати по місту, відкрив їм сумну пропажу.
— Спіймали Чорного... Добігався, — вимовив він. — На цей раз не вирвався.
...Наче хто ножем провів Альоші по серцю. Він зблід і з жахом подивився на Матроса. Те, чого він давно боявся, сталося тепер, коли все готове, щоб їхати.
Матрос заскреготів зубами.
— Пропав! От чортові гицелі, — вилаявся і плюнув просто перед себе, ніби в вічі тим гицелям, а разом і в вічі своїй минувшині...
Товарний потяг ішов задумано, повагом, залишаючи позад себе зелені вогні. Роздоріжжя гриміли під колесами — відходили в безвість. А на платформі з пресованим сіном, зарившись між тугими пакунками, лежали Матрос і Альоша. Зігріті власним диханням, вони дивились на зорі, що не зникали з своїх високих чат, скільки не біг потяг.
Зорі кликали їх, намагнічували їм серця.
— Везу, вез-у-у-у! — гукав потяг.
— А на пінджаки таки маємо, — гордо промовив Матрос. — На, подивися.
Він вийняв з глибокої кишені білясту асигнацію і передав Альоші.
— Скільки ж це? — спитав Альоша, сумний від спогадів про Чорного.
— Десятка, — спокійно відповів Матрос. — Лікар не схотів віддати тих чортів, що ти наліпив. Значить, кажу, платіть десятку не менш, нам треба на пінджаки. Заплатив.
Матрос замовк.
Потяг проходив глухий півстанок.
Сяйво одинокого ліхтаря упало на Альошине обличчя. На ньому горіло двоє великих зеленкуватих очей, неймовірно розкритих. Здавалося, що вони дивляться в майбуття.
— Коли ми будемо там? — тихо спитав Альоша. Матрос відповів радісно, твердо:
— Завтра.
1927