— Я прийду, тільки щоб із Альошкою встроїть діло. Якби я був у комітеті, я б зразу. А то біда, що я не в комітеті, та й роба в мене... Куди ж... А вам, то вже зовсім не той табак. Приказав: "Отдать у художествене" — і зразу.
— Еге, приказав...
— А що ж? Я ж чув, як ви сьогодні про буржуїв говорили. Вам наплювать. Отдав у художествене і все. Він і Леніна вміє зробить, тільки не хоче з рудої глини. Якби йому гіпса, вона біла і засихає підходяще... З рудої, — каже, — чорта можу, попа, можу й другі штучки. А вже на Леніна, каже, треба гіпси. Ну, тут тільки вам треба розпорядитись.
— А хіба той будинок не може?
Матрос спинився і презирливо сплюнув.
— Будинок?
— Ну да. Там же доглядають і дають якийсь лад. То вже ж вони знають, куди його.
— Нічого ви не понімаєте. Будинок! Тут піддержки треба...
— Та я розумію. Словом, приходь, я ще пораджуся з товаришами. Зробимо! Приходь! — говорив уже з захопленням Харитон. Матрос піддавав йому жару:
— От! Ви там у комітет!.. Комітет ізразу: отдать у художествене — і амба. Потім я ще й Черв'якові знайду роботу. О, і Метеликові! Всім...
Так дійшли вони до центральних вулиць і впірнули в розмаїту юрбу, що пливла пішоходами в електричному сяйві ліхтарів та вітрин. Матрос гаряче сповідався перед тим, хто, на його думку, міг зробити все, щоб полагодити справу. Він вийняв із кишень свої чорні порепані руки і розмахував ними перед Харитоном, штовхаючи в той самий час перехожих своїм гострим плечем. Перехожі здивовано поглядали на цих гарячих співбесідників. Одному з них горіла на грудях зірка, а другий трусив чубом, що мав однаковий колір з його чудною одежею. Та вони ні на кого не звертали уваги.
Затримавшись на розі, Харитон кивнув головою на кав'ярню:
— Знаєш що? Мабуть, давай зайдем попоїсти.
Матрос уважно подивився на велику вітрину, звідки кричали смачні пиріжки, ковбаси та інші принадні речі. Поволі одвернувся й промовив байдуже:
— Другим разом.
— Чого?
— Саме немає грошей.
— Нічого, за мої. Позичу.
— Ні, там у нас вечеря. Хлопці дожидають. Так що бувайте здорові.
Харитон відчув: це — останнє Матросове слово. Він не піде їсти нізащо, хоч йому блиснув у очах голодний ентузіазм.
— Ну, то бувай, — сказав Харитон, простягаючи руку.
Матрос потис її рішуче, але не кваплячись, навіть не зразу подавши свою.
— Значить, у шляпі? — Він раптом повернувся і зник у юрбі, тільки мелькнув край його мішка. Харитон постояв хвилину, встромив пальці під кашкет і замислено пошкрябав собі голову.
— Хм. От справа! Що ж його робити?
І він замість кав'ярні посунув униз вулицею, до майдану, де ще лунали пісні товаришів і стомлено гриміли оркестри.
XI
Альоші було однаково, куди йти. Чорний поважно ступав поруч. Вогкі горби передмістя парували сонячним туманом, і від них ставало тепло й сумно. Всипана кремінням дорога спускалася між двох вигонів, зритих колись снарядами, а нині зелених від першої трави. Земля вигрівала свої рани, що вже не боліли їй, лиш сходили весняною млостю.
Далі сірим узвишшям підіймалося місто. Готичний шпиль німецької кирхи суворо червонів у недосяжній височині небес. Альоша не знав цієї частини міста. Він спинився перед величним видовищем. За вежами й хрестами кирхи десь далеко блищали бані кафедрального собору. Роздуті й обляпані золотом, вони оправляли прикре вражіння на тлі цієї високомайстерної мережі з блакиті й шпилів, що були на першому плані. А над усім — і над тяжкими поверхами будинків, і над граційними вежами — нечутно гримів сонячний гімн, розриваючись у глибинах неба.
Альоша подрався нагору вузькими вулицями, де вже ганяли школярі, заживаючи під час перерви сонця й повітря. Вони свистіли на собаку й спробували посміятися з Альоші, але він ішов замислений, не звертаючи на них уваги, і тому вони швидко облишили його в спокої.
Так він дійшов до базару. Спинився, пізнав знайомі місця. Тут недалеко десь мусять бути рундуки, де колись вони вдвох із Матросом натрапили на свою пропажу. Чорний затривожився від густих пахощів риби, що насували з дальшого кутка базару. Альошу ж занепокоїли спогади. Він сердито гукнув на собаку і швидко перейшов вулицю, віддаляючись від цього місця. Чорний неохоче пошкутильгав за ним, гублячи на брук голодну слину.
Коли проходили повз магазини букіністів, жерстяників і барахольників, Альоша мимохіть кинув оком на розбите залізо широких запон, що за ними темніла порожнеча ще й досі вільних спустошених ніш. Їх було, мабуть, із п'ять по ряду, поміж тих, що в них уже торгували букіністи й жерстяники. Але роздертий вигляд їх лягав тавром на цілий той ряд.
Біля однієї з ніш стояла купка ракленят.
Вилізши на світ із тієї темної нори, де вони щоразу ночують, ракленята сперечалися за копійки, збираючись купувати щось на сніданок. Все те промайнуло Альоші перед очима, немов у тумані. Може, десь ворухнулася тривожна думка за свій нічліг... Та він швидко йшов, спускаючись тією вулицею, що з неї можна буде потрапити в порт.
Цілий день бродив він над синім, ще холодним берегом моря, дивуючися з пароплавів і сотень білокрилих човнів, що вже вкривали горбату спину велетня.
Нарешті голод почав гарчати йому в шлунку, підступив до грудей і здавив йому голову якимись легкими, але марудними лещатами. "Куди йти? — запитав він сам себе. — Треба буде десь приткнутись на ніч, а там завтра видно буде".
Але де приткнутись, коли здавалося, що звідусіль проженуть, що мільтон може спіймати тебе й ще кудись відпровадити? Тим часом починало смеркати. Треба вибратися з порту, де стає так порожньо, страшно й холодно.
— Куди ж ми підемо тепер, га, Чорний?
Але Чорного мало обходила проблема ночі. Йому більше хотілося їсти. Він помахав хвостом і то ледве, через силу. Мовляв, як хочеш, куди ходім, то ходім. Тоді мимохіть випливла перед очима жерстяна запона. Напівтемна порожнеча ніші починала вабити, як щось дуже спокійне й затишне. Здається, там було ще й трохи соломи. Отже, там зовсім непогано було б переспати.
З цією думкою Альоша пішов вечірніми вулицями шукати базару. Він трохи позабував їхні прикмети і не зразу міг дістатися.
Та за годину він уже опинявся перед замкненими запонами букіністів. Пройшовши понад рядом, він швидко знайшов і те, що шукав.
Але звідти, з чорної нори, чутно було сперечання.
Там хтось був. Альоша послухав хвилинку. Так і є, там повно ракленят. Від цигарки блищать чиїсь зуби. Здається, за цигарку вони всі й сперечаються.
Тоді Альоша підійшов до другої, до третьої і до четвертої нори. Але скрізь було те саме. Ці принадні помешкання не гуляли дурно. В них було повно мешканців, набито, мов насіння в соняшнику. Та не залишатися ж просто на тротуарі. Треба спробувати влізти в якесь із цих помешкань. Хоча в них свої компанії, та одного, може, приймуть. Він підійшов до першої-ліпшої і, відхиливши клапоть заліза, що гойдався вже на одній стьожці, поліз туди, в гущу. Чорний пошкрябався за ним.
— Хто? — почувся чийсь сердитий голос. Альоша на мить зупинився. Щось ніби знайоме почув він у цьому голосі. Та ні, це йому здалося... Треба лізти далі.
— Хто, питаю? Куди лізеш?
— Та свої, — прошепотів Альоша.
— Хто свої? Луна чи сонце?
— Сонце.
— Лев чи собака?
— Лев...
— Що? Хто такий?
— Собака, собака...
—А, собака! Скєда?
— Та пускай, свої, не чуєш, — забубоніли ракленята. — Лізь швидше, зануда, не вихолоняй кватєри.
Альоша вліз, за ним просунувся і Чорний. Повітря в "кватєрі" не було, був тісний, як гній, дух. Альоші закрутилася голова, залоскотало в горлянці. Але він не тому затримав дихання. Йому здалось, що він десь чув цей голос. Він шкрябнув його за серце. Хто це? Спитати? Ні, краще облежатись, — може, він говоритиме ще.
— І от, шпана, стою я в лоте, — почав знову голос. — Дєніх маса...
— В тібє? — тихо засміялись хлопці.
— Дурак. У тібє... Мовчи, бо ногою як дзвизну. Думаю, ну як би його позичить? А один поклав на вокнє партаманєт, а сам з мадамочкою крутить.
— Ну? І... і що?
— Ну, я тоді хап — і ваших нєту. А тут раклюга стояв. "Держи", — кричить. Жалко йому, заразі. Так я вже аж надворі, в саду, а його як злапали, мабуть, і кишку одбили. Потом мільтон прибіг іще і в чулан забрали.
Хлопці закашлялися з реготу. Хтось бризнув Альоші слиною в лице. Альоша відчув, як поза шкірою йому пішов мороз. Останні сумніви зникли... Це був Пувичка. Його голос, і навіть чутно, як він у темряві цвіркає крізь зуби слиною.
Альоша найменше бажав цієї зустрічі. Він просунувся до завіси, свиснув тихенько в вухо Чорному і, залишивши на гострій жерсті шматок своєї сорочки, вихопився на вулицю.
Він біг просто перед себе, не здаючи собі справи, куди ведуть ці вулиці. Тільки б утекти якомога далі від тої компанії, від Пувички, а куди? Хіба не однаково?
— Ня, Чорний! Ня... Біжім... Ну його к свиням, того Пувичку...
І вони обидва бігли з висунутими язиками, підтягши животи і спотикаючись на вибоїнах тротуарів.
(Продовження на наступній сторінці)