Історична наука, очевидно, ставиться критично до нашого старокиївського Літопису, не в усім йому довіряючи. Справді, є там елементи, які не можна брати з певністю на історіографічні терези. Але є там речі безсумнівні, підтвердження яких можемо знайти в чужих історіографіях (як договори Олега — першого вповні історичного володаря Київської Держави — з Візантією і багато інших фактів). Цікаво прослідити, наприклад, вплив нашої землі, підсоння, основного населення і його культури на Рюриковичів, на їх норманську психіку, на процес, що його можна б назвати "українізацією" варягів. Ось, напр., постать такого Ігоря (чоловіка Ольги), що робить вже не "варязьке" враження своєю емоціональністю, в певнім сенсі, м'якістю. І допіру, Святослав Завойовник — внук Рюрика — відроджує собою (як це часто буває в третім поколінні) постать справжнього варяга, як типом справжньої варязької жінки була його мати — Гель-ґа-Ольга.
Хто бував на півночі, на скандинавській півночі, той може собі уявити, звідки народжувався тип варяга і серед яких обставин формувався варязький характер.
В умовинах північного холоду, серед убогої природи, що є там мачухою, а не матір'ю, на сірім тлі граніту і карлуватих сосон, у вічній боротьбі з холодом і голодом — в таких умовинах народжувався, жив і формувався норман.
У повісті В. Домонтовича (що був не лише повістярем, але й істориком культури, археологом, мистецтвознавцем і філософом) п. з. "Без ґрунту" виведений малознаний у нас маляр і архітект Степан Линник, сучасник Ю. Нарбута. Там подано і опис однієї з картин Линника, що дуже міцно відчував "варязькість":
Первісна безплодна морена. Суворе північне море. Плещуть холодні, з білими гребінцями, хвилі. На пустельнім березі самотня дівчина в полотняній сорочці, вишитій червоними взорами. Вітер жене хмари, дме в обличчя дівчині, тріпоче подолом її убрання, розплескує на каміннях біля її ніг білу піну хвиль. Жінка — слов'янська Ольга? варязька Сольвейг? — мріє про землі далекі за морями великими: про полудневе сафірне море, про золото Царго-роду...
("Без ґрунту", 1948, стр. 93).
От звідки зроджувалася у нормана та страшна сила, що носила його літерально по цілій землі. Варяги проборознили в своїх характеристичних човнах (які одідичили й ми аж До козацьких "чайок" з описів Бопляна — включно) всі моря й океани. Вони відкрили Америку перед Колюмбом. Вони підбивали племена, засновували держави, давали їм підвалини війська і династії...
Такими були ті, що вдихнули мілітарно-державницький дух київським полянам, що натхнули вчорашніх мирних орачів на одчайдушні і— жорстокі походи, *ж на Візантію, на Царгород, де варязький конунґ — Олег "прибив свій щит на вратах".
Описи візантійських хронографів подають страшні речі про перші напади нашої Київської Держави на
Візантію. Тим страшніші, що несподівано-дивні, неочікувані. В тих хронографах є може більше саме здивування, аніж жаху. "Як це могло статися, що нарід зовсім не славний, нарід, яким Візантія погорджувала, нарід, що не мав навіть імени, — зробив те, що ми тепер трясемося, як миші?". Такими словами пише один з візантійських літописців (866 р.) про київських "варанґой-рос" IX ст.
Це була справжня метаморфоза!
Наш початковий Літопис Нестора подає загальновідому історію "Призвання варягів": київські племена, свідомі того, що вони не мають "ряду" ("земля наша велика і обильна, та ряду в ній нема"), звернулися добровільно до норманів і запропонували — ,,приходіте княжити і володіти нами". Цей літописний уступ, очевидно, можна уважати легендою (Грушевський і інші історики), понадто не дуже "педагогічною". Можна ту леґенду — досить обґрунтовано відкидати ба й зовсім відкинути. Але леґенди не постають з нічого. Вони мають свою природу, свої підстави, коли і не лише матеріяльні, то завсіди духові, психічні. І ця "варязька" легенда, безумовно, містить у собі реальне ядро. Недарма вона перетворилася згодом у міт в антично-грецькім значенні цього слова. І цей міт — хочемо чи не хочемо — живе своїм незалежним від "наукової правди" — життям. І, певно, житиме далі.
Так, ми знаємо з чужинних джерел та і з наших таки літописців, що "варягізація" нашої землі була процесом не зовсім таким ідилічним, як подає міт. В дійсності відбувалося те все, очевидно, не так мітологічно: варяги мусіли завойовувати, отже, битися. Нападені мусіли боронитися (і то досить дошкульно для варягів) і т. д. Та й племена, що на них варяги натрапили, не роблять своєю вдачею враження надто мирного і лише хліборобсько-покірливого. Трагічний епізод князя Ігоря — чоловіка Ольги — з деревлянами рисує нам це плем'я зовсім не в стилі затурканих селюхів: чисто "варязька" помста Ольги, правдоподібно, відносилася до цілком відповідних партнерів, за вийнятком, очевидно, поважних різниць поміж деревлянською хитрістю і володарською мудрістю "ар-хонтісси" (так звали її у Візантії) Ольги.
Ні в однім з володарів Київської Держави середньовіччя "варязтво" не проявилося так необмежено повно і так яскраво, як саме в Рюріковім внукові — Святославові, що наша історія справедливо зве його Завойовником Дванадцять літ князювання цього володаря-полководця (960-972 рр.) — це була без перерви одна героїчна епопея романтично-юного, щойно обудженого імперіялізму молодої нації, в якій, здавалось, гармонійно зіллялися еллінство і варязтво, "південь" і "північ", сила і краса.
Святославові Завойовникові не пощастило побачити наслідки своєї бравурної чинности — його ранню смерть ціхує такий самий романтизм, як і його життя. Але можна з певністю припускати, що дальші епохи розвитку і розквіту Київської Держави — епохи Володимира Святого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха — навряд чи були б здійснені в їх розмірах: Святослав Завойовник дав мірило і для народу і для землі. Можливо — назавжди.
Як суцільний варяг, Святослав не був ані дипломатом, ані навіть політиком. Відомо, як він попереджував ворогів: "Іду на ви". Гнаний жадобою підбою, він носився, напр., з ідеєю перенесення столиці до дельти Дунаю: "не любо мі жити в Києві, хощу жити в Переяславці (болгарськім) — тут середина моєї землі". Але ще на початку свого князювання він, поширюючи свої володіння на схід, зруйнував державу-хозарів, тих, що колись їм платив данину Київ. І це була— одна з найбільших політичних помилок князя-завойовника, бо, знищивши хозарський каганат на нижній Волзі, Святослав відкрив браму Азії, і цілі століття по тім хвилі азійських орд підмивають Київську Державу, щоб у віці XIII її залляти цілком.
Даремно бояри намагалися стримувати свого войовничого князя — "чужої землі шукаєш, княже, своєї не бережеш". Але варязька натура була сильніша. Цікаво, що, намовлюваний матір'ю на християнство, він відповідав, що дружинники його "сміятимуться з нього"...
Він не шукав спокою чи стабілізації. Дванадцять літ його князювання — це безперервна варязька гонитва за ворогом і боротьбою, це безустанна імперіялістична пропасниця, яку защепила Київській Державі варязька династія. Енергія цього видатного володаря не знайшла, на жаль, ані виразного цілеспрямовання, ані конструктивної форми. Брак "Риму" проявився і тут.
III
Християнство на землях нашої Батьківщини не було незнане — згадаймо міт про Андрея Первозванного. Відомо, що готи прийняли християнство в Криму ще у IV ст. і мали там єпископа. Християнкою була Ольга і за її часів вже була церква в Києві.
Є підстави твердити, що 988 рік — рік офіційного прийняття Руссю християнства за Володимира Святого, — то була дата закінчення процесу християнізації Київської Держави. Відомим є також факт, що, за малими вийнятками на периферіях Держави (напр., у Новгороді і взагалі на півночі та північнім сході), ядро Київської Держави прийняло християнство без особливих перешкод: це була ідилія в порівнянні з трудним, часом таким кривавим, процесом християнізації в деяких країнах європейського заходу (германські племена). Свідчить це, перш за все, про те, що морально-етична свідомість населення Руси була якщо не близька, то внутрішньо-податна на етичну науку нової релігії. Власне, ця обставина (вона природньо витікає з цілого ряду географічних, культурних і психологічних причин), а не брак, мовляв, утриваленого в свідомості населення "олімпу" поганських богів, пояснює легкість прийняття моральної науки Христа. З другого боку, не треба забувати про напрям, звідки пішло сяйво Євангелії. Це була — Візантія, традиційна і безпосередня спадкоємниця старогрецької Еллади, яка, як з'ясовано раніше, охоплювала своїм широким колом також землі нашої Батьківщини і творила довгі віки її геокультурну основу. В цій "грецькій" християнізації нашої країни велику ролю відограла многовікова геокультурна інерція!
(Продовження на наступній сторінці)