Аж до зайняття столиці Константина Великого турками року 1453 — Візантія, прийшовши на зміну античній Греції і бувши дуже своєрідною синтезою Еллади і Риму, займала попереднє місце Атен в прадавнім крузі культури, до якого належала наша земля. З упадком Царгороду культура нашої землі вже починає мати два вогнища — на сході і заході. І образ культурних та й політичних границь нашої землі вже з кола, з осередком у Києві, перетворюється на еліпсу.
Листопад, 1953
Б. КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
Багато пройшло культурно-політичних хвиль через нашу землю, як це ми пробували накреслити попередньо. Багато прерізних культурних струмів, струмків і потоків. Величезне значення при цім мав факт давньої приналежносте нашої землі до антично-грецького культурного круга. Але треба при цім ствердити ще одну, не менш важливу річ.
На зміну Греції, як відомо, прийшов Рим. Отже, Рим до нашої землі доходив, на окраїнах її перебував, але на нашій землі, як цілості, ніколи довше не зупинявся.
Рим і його культура були, в певнім сенсі, протилежністю грецького світу. Коли антична Греція була явищем, в першу чергу, культурним і культуротвор-чим, в питомім значенні цього слова, то культура Риму — це була культура політична, державна, військова, правнича. Коли в осередку антично-грецької культури стояла особистість, індивідуальність, то в осередку культури Риму стояла дисципліна, гієрархія, організована цілість, що обіймала всі "провінції" і знаходила для кожної індивідуальносте її структурно-будівне місце.
Рим не залишив нам ані великої літератури, ані великої філософії, ані великого, остаточно, мистецтва (поза інженерійним). Але Рим залишив величаві і вічні скарби в постаті державного будівництва, військовости, державної організації, а — передусім — в області права. Відомо, що й донині по всіх університетах цивілізованих країн існують катедри римського права, тієї "догми", що залишається підставою для правничої творчосте в крузі європейської (та й світової) культури.
Рим залишив нам вікопомний ідеал громадянина ("цівіс романус"), отже, і громадянина-вояка та громадянина-адміністратора.
Коли згадується Рим, завжди згадується одночасно той римський консул, що під час війни засудив був на смерть власного сина лише за те, що, як запальний вояк, той зробив був самочинний напад на ворога. Мимо успішносте того нападу і приведених полонених, син пішов — з наказу батька — на страту, бо переступив закон, зламав наказ, порушив дисципліну. В понятті Риму то був злочин найголовніший. "Дура леке, сед лекс" (твердий закон, але закон) — це було основою правосвідомосте римлянина і осередком римських чеснот.
Цей образ старого консула, цей епізод зі страченням сина (як він нагадує Тараса Бульбу у Гоголя!) — це символ Риму, це властивий образ римської культури. Там, де був Рим, де найдовше ступила нога його легіонера, там назавжди залишалась школа дисципліни, школа громадянського обов'язку, школа виховування мужів, школа держави.
Про Рим у нас залишилися тільки згадки і сліди. На Поділлі є місточко Троянів Вал. Про "віки Трояні" згадує "Слово о Полку". Цьому видатному римському цісареві (53-117 по Хр.), що його так цікавили наші землі, найбільше пощастило в пам'яті нашого народу. На південнім сході нашої Батьківщини провадив Рим затяжну війну (в І ст. до Хр.), з найцікавішою постаттю нашої протоісторії — Мітридатом Понтійським (Великим), в певнім часі небезпечним суперником Риму. Є легенда, що нещасливий у війні з Мітридатом римський консул Лукулл (славний своїм "мистецтвом їжі") власне тоді вивіз з України вишневе дерево, і воно ніби й досі росте в Римі. Відомо також, що на терени теперішньої Молдавії (колись Дакія) римська імперія засилала своїх злочинців, м. ін. поета Овідія Назона (43 до 17 по Хр.). З тих часів узяла собі назву значно пізніша Румунія ("Романія").
**
Треба б тут пригадати антів.
М. Грушевський, якого велетенський доробок на полі нашої історіографії ніколи не зайво підкреслювати, уважав антів за безпосередніх предків нашого народу. Назву цю, як назву народу, що замешкував нашу землю, зустрічаємо у візантійсько-римських джерелах, але згадує її також і Готський літописець.
Справді, коли читаємо характеристику цього народу (напр., у візантійця Маврикія VI ст.) то, поза всяким сумнівом, ми, сказати б, пізнаємо самих себе Отже: громадоправство, емоціональність, брак авторитарної влади, головний (і єдиний) бог — бог грому (пізніший Перун?), жертви — волами (хліборобська осіла культура!), люди рослі тілом, "ні чорняві, ні біляві", волелюбні, гостинність майже культова, жінки чесні "понад міру" (смерть чоловіка вважають за власну), полонених згодом пускають. Але: нетривкі, віроломні в договорах, "коли порізняться між собою, вже не погодяться ніколи". Не приймають спільного рішення, бо "кожен має свою думку". Багато князів.
Інше візантійське джерело (Прокопій) згадує, що анти року 537 боронили Рим від ґотів. Значить, були вже вояками. Чи не наслідок це готських впливів (Ш-ІУ ст.) і чи не були ґоти — в цім відношенні — першими нашими "варягами"? Та ще й в зв'язку з першою, без сумніву, монгольською з походження навалою, відомою під назвою гунів. Отже, мілітарний первень хліборобські племена, що заселяли нашу землю, тоді вже посідали, але державницького, як видно з свідоцтв, ще не мали.
Анти були епілогом нашої протоісторії (то значить частини історії, записаної у чужинців). Історію нам дало християнство. А можливість матеріяльного творення історії — варязтво.
Так ми підійшли до проблеми варягів і варязтва в нашій історії.
II
Коли керуватися найпростішою логікою, що її часом звуть "мужицьким розумом", видається, що жадної проблеми, жадного "питання" в справі варягів і варязтва у нас — немає. Щось аж дивне є в тім, що покійний Грушевський так пристрасно поборював, як він казав, "норманську теорію", гак пристрасно, що часом аж проти очевидних фактів.
Сказати б, що це б'є по нашій національній гордості? Та ж варяги (нормани) заклали підвалини Бритійської Імперії, залишили своє ім'я у Франції (Нормандія), заснували державу на Сицилії Нічого особливо принижуючого чи соромливого для нас — перебувати в такім сусідстві — немає. Вже не кажучи про те, що історичну правду не можна скасувати тими чи іншими людськими почуттями, а коли це й трапляється (напр., у поляків), то наслідки цього є надто ризиковні і зловорожі.
Протинорманістична аргументація М. Грушевського, його докази, сказати б, "самозародження" Руси — доходять часом границі наївности, що, приймаючи під увагу зовсім ненаївний характер цього великого вченого, видається дуже дивним і примушує припускати, що Грушевський на цім пункті мав якийсь особливий психічний комплекс. Справді, шукати джерел назви "Русь" в назві річки "Роси", чи прикметника "русявий", як робить Грушевський, це значить, властиво, ухилятися від прямого шляху, бо ж давно відомо, що:
1) фіни називають шведів "руотсі", що 2) тризуб — державний герб Володимира Великого і Ярослава — знаходимо в Данії, що в) наші національні барви спільні зі шведськими, що 4) імення перших князів, як імення "русів" на договорах, напр., Олега з Візантією, — є скандинавські і т. д. і т. д.
Але існує один факт, на наш нефаховий погляд, такої очевидности і ваги, що всякі дискусії в справі сенсу поняття "русь", а — тим самим ролі варязтва в будові Київської Держави середньовіччя — стають зайвими. Це той уступ з відомої праці візантійського цісаря (X ст.), Константина Порфірогенета (Багрянородного), де подано рівнобіжно назви дніпровських порогів у двох мовах: "словенській" і "руській". З того документу випливає недвозначно, що мова "словенська" є українська, ц. т. староукраїнська, а "руська" — поза всякими сумнівами — шведська*).
Видається певним, що мусіла З'ЯЕИТИСЬ якась сила, якийсь чинник, який збудив осілого хлібороба, заколисаного геокультурними і геополітичними умовина-ми, до державного життя, який дав йому своєрідну мілітарно-державницьку "іньєкцію", який прищепив йому почуття "меча" і "держави", коротше, виконав ролю "Риму" в нашій історії. І таким чинником були, без сумніву, нормани, що їх наш літопис зве "варягами".
Є цілий ряд фактів, знаних нам зі школи і з назов. Паралельні назви порогів — "руські" й "словенські": Уль-ворсі — Островний, Ґеляндрі — Дзвонецький, Аеіфор — Ненаситець, Варуфорос — Вольний Праг (поріг) і т. д.
Імена "русинів" з договору Олега з Візантією 911.: "Ми з руського роду — Карло, Інеґельд, Фарлаф, Вермуд, Руальд, Рідульфост — вислані від Олега, великого князя руського..." етс.
Відомо, що одного з воєвод Володимира Великого — Вує-фаста — нарід називав "Вовчим Хвостом".
ництва (хоч би Аскольдова Могила в Києві, знищена Москвою в її плянованій акції ліквідації історії на нашій землі), які говорять, що "варягізація" нашого народу не була епізодом, але історичним процесом, що тривав віки, процесом, зв'язаним з існуванням Дніпрового шляху — "путь із варяг у греки". Саме цим шляхом — з Новгороду Великого приходить норманська династія Рюриковичів до Києва. Цей шлях, підкреслюємо ще й ще раз, відограв велику ролю в нашій історії і був і залишається геополітичною віссю нашої землі.
(Продовження на наступній сторінці)