Коли в сфері цієї (назвім її досить приблизно — "західньої") культури навіть великодержави, імперії як правило, не посягали на суспільну структуру, традиції, обряди і т. п. народів завойованих (клясичний приклад — Рим і його світова імперія), то в сфері тамтої (назвім її теж дуже приблизно — "східньої") культури "імперія", бувши результатом голого підбою, неоправданого жадним "культурним посланництвом", не могла стерпіти в колі своєї централістичної автократії жадної індивідуальної риси, жадної іншо-культурної ознаки, обряду, традиції, мови: "чінґісхан" (чи "атєц народов") витереблював все це дотла, як "єресь", як "ухил", як "місцевий націоналізм". "Де ступив мій кінь, там трава не росте" — казав історичний чінґісхан. І це повторювали його наступники і навіть — географічно — "західньоевропейські" наслідувачі, бо для тамтої культури (що, поза тим, має свої географічні, кліматичні і расові підстави) немає нічого страшнішого згубнішого за природню органічність життя, яка в рямках тієї своєрідної культури вміститися не може: раніш, чи пізніш вона їх розсаджує.
Саме ніщо так не було притаманне античній Елладі, як ота природня органічність життя. І топографію, і клімат, і расу, і психіку, і філософію, і релігію в античній Греції — все це можна було обняти по-вищою формулою.
Ні ассиро-вавілонські "царі царів", ні перські падишахи, ні єгипетські фараони з їх пляновими господарками і "соціялістичним будівництвом" пірамід, як рівно ж, ні піски пустинь, ні орди кочовиків, ні монотонне виття азійського шамана — не лише не імпонували б грекові, але просто залишалися б поза кругом його розуміння, як не розумів античний грек жадного релігійного фанатизму визнавців людожерних богів країн жорстокої природи, країн голоду, епідемій, повенів, лютих морозів чи лютих спек.
Коли Еллада будувала (а вона будувала багато, і навіки), то це не був потворний пам'ятник калічених наганячами рабів, а надхненний гимн радісної своєю творчістю людської праці і людського генія — Партенон (зруйнований допіру 1687 року!). Коли Еллада творила свої міста, то не були то потворні озії Вавілону чи навіть пізнішої Олександрії, лише повні зелені і мармору, повітря і світла оселі богів, подібних до людей, що за зразок їм були боги. А коли Еллада "різьбила з мармору своїх богів", то не були то не надто жорстокі "боги вогню" Ассирії, вавілонські "ваали", циклопічні одоробла Азії чи обожувані песиголовці Египту, — то була глибоколюдська довершеність і краса, краса — перш за все.
IV
В світлі людяної, антропоцентричної релігійности Еллади стає зрозумілою нам генетична лінія і нашої релігійної свідомости, в якій "Христос іде за плугом", а "Марія їсти приносить". І без якої знана поема Шевченка ("Марія") обертається на блюзнірський твір, а-не найвищий вияв тієї свідомости у нашого народу. Рівно ж, чи не в старовиннім "полісі" античної Еллади треба шукати празразку історично-українського ідеалу, що виродився був геть пізніш в зловісний психічний комплекс "хутора" і "хуторянства"?
Що ж говорити про місце краси в нашій духовості, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народній стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це є просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.
У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприкл., слово "гарний" не в значенні лише "красний", а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартосте ("гарна людина", "гарний врожай", "гарна пшениця")? І коли пригадаємо собі антично-грецьке, властиво, неперекладальне, поняття "калоскаґатос", що одночасно означало комплекс "красного й доброго", знову ж напотикаємо праджерело тієї властивости. Бо коли вглибимося в область нашої морально-етичної свідомости, то побачимо, що наша етика таки зовсім по-старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. "Негарний вчинок", або "негарне поступовання" — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики. Але наша етика, позатим, є темою надто широкою, щоб над нею тут зупинитись. Скажу лише коротко і, на жаль, без аргументації, що навіть прийняття Християнства застало у наших предків, поза всяким сумнівом, щось таке, що можна було б назвати "християнською" етикою у формально ще поганських племен нашого народу. Відограли тут свою ролю відвічна хліборобська культура плюс матріярхат, вкорінений настільки глибоку, що його прояви подибуємо і в новішім періоді, і в Козацьку добу, і, наприклад, на Гуцульщині — навіть донині.
Не є моїм завданням шукати тут дальших аналогій і споріднень — це завдання фахівців-дослідників. Наведу лише дивні слова Йогана Ґотфріда Гердера (1744-1803), великого дослідника національних культур, визначного історіософа, приятеля Ґете і учителя нашого М. Максимовича:
Україна стане колись новою Елладою. Прекрасне підсоння цієї країни, погідна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля — колись обудиться. Із малих племен, якими адже ж були колись греки, постане велика культурна нація. її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген у широкий світ. Це написано року 1769. Кілька років пізніш зруйновано було нашу степову Спарту — Запорозьку Січ (1775). Над нашою Батьківщиною западала довга історична ніч бездержавности. Тим більш вражаючо звучать слова Гердера. Здійсниться, чи не здійсниться ця чудова візія великого ідеаліста і предтечі доби європейського романтизму та — в певнім сенсі — визвольного націоналізму нашого століття? Але треба подивляти: прозорливість і влучність думки чужинця, який з такою геніяльною інтуїцією відчув дух нашої культури.
V
Думаю, отже, що комплекс Еллади в цілокупності культурних наверствовань нашої землі являє собою надто могутній і надто глибокий поклад, щоб його значення недобачати або ним легковажити. Думаю навіть, зважаючи на всі окремі ознаки і складники, що той поклад, без більшої помилки, можна вважати за підклад нашої культури. Згадаймо хоча б своєрідний "гуманізм", чи то "Руської Правди" (де була кара за образу людської гідности), чи "Поученіє" Мономаха ("винний, чи невинний — не убивайте"!), гуманізм, що на 3-4 століття випередив західньоевропейський. Антично-грецька генеза цього гуманізму (як, зрештою, пізнішого західньоевропейського — також) не підлягає сумніву. Наш старокиївський гуманізм з'яЛ вився лише безпосередніше, власне наслідком причин чисто геокультурних, — географічної приналежности до світу Еллади.
Я полишаю на боці спробу оцінки антично-грецького складника нашої культури під кутом погляду його державнотворчої, ужитково-політичної догідности Ця тема була б і начасна, і важлива. Я лише мушу ствердити, що в тім домінуючім складнику нашої культури таїлася певна очевидна однобічність. Той характеристичний панетизм і панестетизм, та людська індивідуальність в осередку світогляду, та, в певнім сенсі, обмеженість комплексу античного "полісу", врешті, лагідна душевна мирність і мудра примиреність психіки, що майже виключала момент боротьби і мілітарної бойовости, — все це, без сумніву, заважило на політичній історії античної Греції. І все це, без сумніву, відогравало ролю в наших геополітичних умовинах, в сусідстві з варварами і періодичними навалами зі Сходу й Півночі. Цей культурний складник в таких геополітичних обставинах не лише не озброював в неуникальній боротьбі за існування, але, може, навіть обеззброював. Цей, з природи речі, культуроплідний, куль-туротворчий складник дуже трудно було б назвати державнотворчим.
І, власне, державнотворчим par excellence було те політичне явище, що прийшло на зміну Елладі і що звемо його Рим. Рим з його культурою, в якої осередку був войовник і правник, а ніколи філософ, чи мистець, ба навіть індивідуальність в антично-грецькім сенсі. Але стопа римського легіонера ніколи не ступила глибше на землю нашої Батьківщини, поза межами бувшої держави Мітридата Понтійського на південнім сході і поза теренами Подністров'я на південнім заході, де й донині села носять назєи римського цісаря Трояна (Троянів Вал, напр.,), що про нього до речі, згадує і "Слово а Полку". Ця обставина, може, не менш важлива для нашої дальшої історії, як і комплекс Еллади в нашій культурі. Правну і устроєву неусталеність Київської Держави Середньовіччя треба б в безпосередню залежність поставити з відсутністю Риму на теренах Подніпров'я. І до цієї теми ми ще вернемося.
Ролю "Риму", який дещо зрівноважив і доповнив нашу "елліністичну" однобічність, який прищепив нам боєві, мілітантні і мілітарні психо-культурні властивості, відограли інші чинники, чинники далекі від рим-ськости, чинники, що їх можна б уважати за ерзац Риму.
Це були: готський епізод (коли брати його в нашім мірилі, бо він, все ж, тривав пару століть), це було варязтво і це була геокультурно зв'язана з Елладою, а геополітично з Римом — Візантія з її Царгородом-Константинополем.
(Продовження на наступній сторінці)