Зачнім з того, для кожного дослідника знаного факту, що Росії-Московщини Гоголь попросту не знав. Він жив якийсь час в Петербурзі 30-их років, який жадною "Росією" не був, наїздив до Москви (де випадково й помер у гостині у гр. А. Толстого, що в якійсь мірі був його "політкомісаром"), бачив підмосковний маєток Аксакових, а в пограничнім Курську, на поштовій станції, перебув карантин (в зв'язку з епідемією). Поза тим, від р. 1836 почавши, М. Гоголь, властиво, був емігрантом.
Париж, а особливо Рим ("батьківщина душі"), як він називав Італію — це були місця, де проходило його емігрантське життя.
Розуміється, "Ревізор" є сатирою на російську імперію, але дія цієї комедії відбувається на колоніяльних теренах України і всі дійові особи — за вийнятком хіба жандарма з Петербургу — є наші "любезні земляки"... Що герої "Мертвих душ" так само українці — за вийнятком Ноздрьова — це чудово знали самі росіяни-сучасники Гоголя (Фройліна Смірнова-Росетті, поет Ф. Тютчев і інші). Що Подкольосін з "Одруження" (як Яічніца і інші) є типовим "хахлом", про це не може бути двох думок, хоч і як "Одруження", поза тим, підфарбоване під "російщину" (напр., постать Свахи і саме "сватовство").
Творчий доробок Миколи Гоголя є суцільний, як у всякого великого мистця. І парцелювати той доробок було б зайняттям штучним і зайвим. Від "Вечорів", через "Тараса Бульбу" і "Мертві душі", аж до "Листування з приятелями" та "Роздумування над Божественною Літургією" — Гоголь залишається єдиним-неподільним. І, що найважніше, залишається в річищі українського не так літературного (бо він був перерваний), як культурного процесу. Твердження це можна було б порівняно легко довести й удокоментувати).
М. Гоголь дав нам справжню героїчну епопею — "Тарас Бульба", плід напруженої праці цілого його життя, частинно взорований м. інш. на Гомеровій "Ілліяді". Як би ми не ставились до стисло національної вартости цього твору, він залишається монументальним і, правдоподібно, вічним. Він, мимо всього, воскрешає дух Козацької доби: за Віру і Націю.
М. Гоголь дав нам до фантастичности плястичний образ національного відумирання покозацької шляхти і ту задушно-підмогильну атмосферу, що залягла над політично мертвою Батьківщиною XIX ст. ("Старосвітські дідичі" і інші).
М. Гоголь дав потворну ґалерію "мертвих душ" здеґрадованого, здеґенерованого нашого бувшого панства. І тим — у нещадній гостроті — поставив проблему національного "житття й смерти" — з одного боку, як і смертотворчої механіки російської імперії в її "малоросійській" колонії — з другого.
Багатий матеріял, як і перші частини готової монографії "Гоголь" автора цих рядків, згинули в подіях II Світової Війни. Як вступ до українського гоголезнавства, можна порекомендувати працю "Українська стихія в творчості Гоголя" — Павла Филиповича.
Така річ, як "Листування з приятелями", виразно нав’язується до лінії української філософії і, зокрема, Сковороди і, розуміється, з "російським" літературним процесом — не має нічого спільного.
М. Гоголь, врешті, як ніхто перед ним і по нім, показав нам відворотні — "нічні" і демонічні — сторони української душі ("Вій", "Страшна помста", "Пропавша грамота" і інші), показав їх в чорнім сяєві такого жаху, що й найбільші страхіття новель Е. А. По видаються блідими.
І, що найважніше і найістотніше, "гірким сміхом своїм сміючися", саме М. Гоголь вказав нам вкінці вихід: силу Христа, світло християнства і путь до Христа, путь, з якої спізнені нащадки збивалися у тьмі Ночі Бездержавности.
М. Гоголь був більше нашим національним мучеником, аніж тільки "сатириком".
V
Постать, творчість і значення Т. Шевченка, розуміється, висвітлені у нас повніше, особливо за останні десятиліття, коли шевченкознавство виросло на спеціяльну галузь знання.
Багато розвіялось недобрих легенд, "народницьких" і псевдопатріотичних байок. Шкода лише, що здобутки шевченкознавства і досі не присвоїло собі наше суспільство, як цілість. Може тому, власне, що "цілістю" воно, наслідком ряду внутрішніх і зовнішніх причин, досі ніяк не може стати. Все ж, щоб тут не повторюватися, відсилаємо читача до відповідних існуючих праць (Степан Смаль-Стоцький, Д. Донцов, Д. Чижевський, Юрій Русов).
Короткотривала наша Державність, а головне, Визвольна Війна (1918-20 рр.), відродивши перед тим спаралізоване "відчуття Шевченка", поставили перед нами його постать в таких вимірах, які скасували багато попередніх "рямок" та давно— перетлілі "народницькі" реквізити ("самоук", "співець селянської недолі", "геніяльний мужик" і т. інше).
Тільки наше покоління може вповні зрозуміти й застосувати до себе ті враження від поезії Т. Шевченка, що їх зазнали були перед століттям його сучасники. "Волосся настовпужилося з мене на голові" — писав навіть такий сентиментально-ідилічний земляк, як Г. Основ'яненко-Квітка. Глибше віддають те враження кирило-методіївці, ближчі друзі — Куліш і Костомаров: "Муза Шевченка роздирала завісу... І страшно, і солодко, і болюче, і п'янюче було заглянути туди! Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп, вже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями" (Костомаров). "Широко він обняв Україну з її могилами кривавими, з її страшною славою... І з того часу всі у нас поділились на живих і мертвих" (Куліш).
Наступні покоління (70-80-90 рр.) вже затратили були таке відчуття Шевченка — "народництво" зробило своє. Але ота "завіса", про яку казав М. Костомаров, була таки "розірвана", той "підземний заклеп" (Великий Льох) був "прорваний".
А той розподіл на "живих і мертвих", що його відзначив П. Куліш, таки відбувся і став фактом історії нашого народу. Дух попередньої Козацької Доби, мілітантний і мілітарний дух "козацької шаблі", коротше — Дух Нації — був Шевченком переданий не лише поколінню "живих", а й поколінням "ненароджених". Переданий через бездорожжя і тьму Ночі Бездержавносте і всупереч тій Ночі.
*
Хтось вже давно сказав, що цитатами з Шевченка, як цитатами з Біблії, можна доводити "все". І кожна "ідеологія" чи "партія" у нас може — при допомозі тих цитат — з тріюмфом проголошувати Т. Шевченка "своїм".
На цій властивості Шевченкових творів зупинявся . Русої* і дав (в книжці "Душа народу і дух Нації"
1948) дуже влучне пояснення цього: "Шевченко нтезує в собі всі чотири основні расові первні наго народу" (ц. т. нордійський, динарський, серед-мноморський і остійський). І далі: "Тому в нім, як синтезі, в його творах, ми бачимо і тіло, і душу, і дух раїни".
Цю властивість Шевченка-творця найяскравіше бачимо в зіставленні з творчістю Гоголя. Мало сказати, що з Гоголя був аналітик. Він не лише аналізував-розкладав людину, але в своїй творчості він, якось аж автоматично, відбив історичний процес розкладу своєї суспільної верстви — українського "дворянства", бувшої провідної верстви народу. 4 його творчості людина ніби розпадається на очах а свої складові частини. Така "мертва (передусім національно!) душа" сплощується, спрощується, скорчується до якоїсь лише однієї психічної ціхи (ненажерство — Собакевич, скнарство — Плюшкін, плиткий сентименталізм — Манілов, грошелюбство — Чічіков т. д.). Навіть обертається в якусь алегорію одного лише органу (ніс з одноіменної новелі). Наслідком затрати духу і омертвіння душі — людина Гоголя стає калікою, потворою, карикатурою людини. І в ту порожню оболонку бувшої Людини входить "чорт" того чи іншого пороку, "нечиста сила", яку так гостро відчував Гоголь і з якою, як міг, ціле життя боровся, так само хрестом і молитвою, як і своєю — завжди до Бога направленою творчістю.
Людина Шевченка це, передусім, — "образ Божий". "Будьте люди!" — це постійний заклик і пересторога Шевченка. Людина Шевченка ніколи не скалічена — однаково в "добрі", чи "злі" ("коли доброї жаль, Боже, то дай злої, злої!" — просить він у Бога "долі"). Людина Шевченка, справді, повна, багата внутрішнім
змістом, "поліфонічна" і, коли вже не гармонічна, то "контрапунктична".
Людина Шевченка — то величезний діяпазон (саме цього слова вжив кн. Микола Рєпнін, слухаючи твори Шевченка у виконанні автора). Від "нордичного" Гамалії до майже "остійського" — "поставлю хату і кімнату". Від "проклинать і світ запалити" — до "садка вишневого". Від нещадного Ґонти — до "нехай собі, а Бог поможе, то й так забудеться колись"... І навіть одночасно, в тім самім моменті:
І день, і ніч ґвалт, гармати Земля стогне, гнеться; Сумно, страшно, а згадаєш — Серце засміється.
Шевченко зцілив, скомасував і — Духом Нації натхнувши — відродив і утвердив Українську Людину.
Недарма другий великий син нашого народу — Іван Франко стверджує, як науковець, що Шевченко "в українську поезію вносить те, чого їй перед ним бракувало, — пристрасть, вогонь... якусь стихійну силу"
І тут корениться кардинальна, органічна різниця поміж Шевченком і Гоголем. Коли Шевченко у тьмі історичної ночі був могутнім вибухом вулькану з його грізним громом і палючим полум'ям, то Гоголь був таємничими відгуками ночі та містично чарівним, місячним, отже "холодним" світлом її.
14.1.1954