І дуже характеристично, що цей важливий географічний пункт в житті обох земляків ніколи не став точкою перехрестя їх життьових шляхів. У Петербурзі р. 1831 виходять "Вечори на хуторі біля Диканьки", а р. 1840 — "Кобзар". Обидва автори цих творів ходили вулицями і парками того самого міста (в рр. 183136), мали спільних знайомих, земляків і неземляків, але — ніколи не зустрілися за життя і ніколи особисто не пізнали один одного... Може тут, справді, заважила "соціяльна" різниця їх суспільних становищ (хоч, в дійсності, такою вже великою вона тоді не була).
Але саме Шевченко і саме тому, що йому, а не знекровленому Гоголеві, судилося стати генієм Нації, спромігся на геніяльну синтезу: Ти смієшся, а я плачу.
(Посланіє М. Гоголю)
І тим здолав поновно включити Гоголя і в історію нашої культури, і в літературний процес доби. Це, власне, Шевченко, з якоюсь "селянською хазяйновитістю", з інстинктом "господаря", що бачив ширше і вище, повернув "блудного сина" — його Нації.
В тій темряві Ночі Бездержавности обидва вони, Шевченко і Гоголь, при всіх різницях і неспівмірностях своїх, залишалися орієнтаційними дороговказами і акумуляторами національного духа.
Покійний В. Липинський не раз іронізував над "літературною Україною" і, з точки погляду політика, може й слушно. Але коли, силою речей, наша Батьківщина опинилась в стані позаполітичнім, "література" мусіла зайняти домінуюче в національнім житті місце. Вона — в системі інших мистецтв перш за все — стала осередком національного життя протягом майже цілого XIX століття. Тему хай не буде дивним, що зупиняємось тут на постатях цих двох великих письменників. Вони бо були більші й важливіші за тодішні політичні події на теренах нашої Батьківщини, не виключаючи навіть окремих спорадичних бунтів чи навіть руху т. зв. декабристів р. 1825, що, мимо участи в нім українського старшинства (підполковника Сергія Апостола-Муравйова, що наклав головою), сливе не мав національно—українського значення.
Особливо це відноситься до постаті Т. Шевченка, яка в очах навіть фахового історика править за визначну подію в політичній історії нашого народу. Та й, зрештою, сам Шевченко був свідомий того, напередодні смерти пишучи в своїй автобіографії дослівно: "Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини" (лютий 1861).
Але й творчість М. Гоголя, принаймні для певної верстви нашого народу, була і є джерелом певної свідомости, коли вже й не "національної", то етнічної й, що найважніше, духової. Та творчість давала можливість контакту з народом для многих "блудних синів". Але й давала, в якімсь сенсі, своєрідну національну "повноту" і для тих, хто т. зв. національну свідомість мав і хто вже був "опалений" вогнем поезії Шевченка.
Розуміється, національна недокровність М. Гоголя — є наявна. Вона потягає за собою цілий ряд непорозумінь і навіть досить недобрих ускладнень: елементи "хворобливі" в тій творчості, особливо пізніше, є незаперечні. Але ці елементи скорше всього отруїли лише пушкінську літературу петербузької Росії, прокресливши в ній — через Достоєвського — її фатальну "генеральну лінію". Для української душі творчість Гоголя майже не несе в собі якихось особливих патологічних властивостей — Гоголь вертається до свого народу ніби просвітлений і очищений, ніби видужавший з національного каліцтва.
При всім цім Гоголь, без сумніву, просто з природи свого генія, з характеру своєї творчости, не може бути явищем зміцняючим, будівним, запалюючим. Гоголь є явищем типово "нічним", коли так можна висловитися, "місячним". І в нашій Ночі Бездержавності він і відогравав ролю своєрідного "місяця", що або згущував тіні на й без того тіньових явищах нашого історичного життя, або й освітлював їх, але світлом фантастично-чарівним, часто зловісним, якимось демонічним і страшним. І в цім відношенні він — цілковита протилежність Шевченкові, що, зродившись, вірніше вульканом вибухнувши в Ночі Бездержавності, іншим, зовсім іншим світлом освітлив Батьківщину. Тим світлом, мовляв Куліш, при якім "всі побачили, кудою мають іти".
IV
В проблемі Гоголя, що періодично викликає у нас дуже перечулені і досить ялові дискусії, для широкої публіки найістотнішим залишається мова його творів.
Отже, треба тут ствердити, навіть не покликаючись на фахівців, що московська мова була М. Гоголеві органічно чужа, а тодішню літературну мову пушкінської Росії він знав досить слабо, і ціле своє літературне життя мусів її наполегливо вивчати. "Російська" мова М. Гоголя є своєрідним мовним феноменом, що віддавна притягає увагу сумлінніших російських дослідників (Мандельштам і інші). АЛе.й для нефахівця величезна кількість яскравих українізмів в ній враз з елементами української синтакси — кидається в вічі. Мову своїх творів М. Гоголь постійно "перередаговував" так, що деякі твори мають по кілька редакцій. Але й поміч сторонніх і, певно охочих, редакторів не рятувала в цім відношенні Гоголя, що до кінця заховав свою дивну літературну "говірку".
Дуже характеристично і навіть парадоксально, що Т. Шевченко значно ліпше від М. Гоголя володів літературною російською мовою, а навіть і в розмові, за свідоцтвом сучасників, говорив нею "без акценту". Для Шевченка та мова була, безумовно, "чужоземною".
Але, обриваючи ці формально-мовні уваги, мусимо ще й ще раз ствердити, що при всій важливості мови в того роду явищах, мова — поруч стилю й духу
— виявляється в тім випадку чинником більш зовнішнім, аніж внутрішнім. І в світлі сучасного, хоч і як бідного, гоголезнавства, дух творчости М. Гоголя є остільки для безстороннього дослідника вимовний, що не збуджує жадних сумнівів. У кожнім разі, для Москви й навіть справжньої "Росії" є той дух виразно чужим, ба й ворожим, і такі видатні представники московського народу, як В. Розанов, почасти К. Леонтьев, навіть С. Аксаков — це виразно відчували.
Немає змоги зупинятися тут окремо над питанням т. зв. національної свідомости у М. Гоголя.
Знані виповідження самого Гоголя про його ніби "дві душі" (в листі — відповіді до Росітті — Смірнової), про те, що поезія Шевченка "відгонить дьогтем" (в розмові з Г. Данилевським) і т. п. — належить брати щонайменше скептично. То були вимушені відповіді на запитання або занадто "заінтересованих", або й просто підозрілих людей.
Натомість вистачить прочитати його листи до інтимного приятеля — Михайла Максимовича ("киньмо Кацапію та їдьмо до нашого Києва... для кого ми працюємо?"), зважити його зустрічі в Парижі з Міцкевичом, Залєським і іншими дуже антимосковсько настроєними поляками. Врешті, існує вимовний документ — власноручний запис Гоголя в книзі пацієнтів у Карлсбаді
Важко затяжила літературна творчість М. Гоголя на "великій російській літературі". Притьмарила вона в ній клясично-ясну поезію Пушкіна, звернула її з соняшного пушкінського шляху вбік і визначила по-пушкінській літературі темний шлях психопатологічного бездоріжжя, позначеного всіма хворобливими етапами тієї, назагал, отруйної й руйнуючої літератури. Згубна роля тієї "погоголівської" літератури в упадкові петербурзької імперії — є нині для всіх очевидна. І в цім проявилася ніби історична "страшна помста" України, доконана її геніяльним, хоч і скаліченим, сином.
Гоголь, потенціяльно мистець героїчного "високого стилю" ("Тараса Бульбу", над яким він працював майже ціле творче життя, Гоголь уважав за центральний свій твір), не мавши змоги в умовах реальної України початку XIX ст. його проявити і відірвавшись фізично від Батьківщини, обернувся згодом на сатирика.
Зроджена з національно-українського гумору, його сатиричність в холоднім Петербурзі хутко втрачає свої живі й погідні властивості (що так наявно відбилося вже в збірнику "Миргород") і перетворюється в якусь аж демонічну здібність (вона страшила самого Гоголя і була причиною його душевної недуги) бачити тільки все від'ємне, бачити, як він казав, тільки "пошлість пошлої людини".
(його відкрив А. Бем перед останньою війною) по-французькн: Nicolas de Gogol — TJcrainien.
He треба забувати, що кожен крок Гоголя був пильно сліджений російською тайною поліцією, яка в добу Миколи І не дуже відрізнялася від совєтської.
Треба не забувати також, що Гоголь був, через В. Жуковського, фактично стипендіятом царського двору. Це, безперечно, тяжко відбивалося на його психіці. І повість його ..Портрет" (з провідною темою "продажу душі чортові") в цім відношенні є дуже прикметна, як свого роду автобіографія.
Існує не лише в російськім (що — зрозуміло), але й в нашім літературознавстві гоголівська легенда (одна з кількох), а саме, що українська тематика творів М. Гоголя обмежується на "українських повістях" ("Вечори" та "Миргород"), а вже "Ревізор", "Мертві душі" і навіть "Одруження" — то, мовляв, "убивча сатира на Росію і москалів".
Для кожного, хто студіював або, принаймні, уважно вчитувався в твори М. Гоголя, немає сумніву, що то є наївна "патріотична" байка, яка не має жадних солідніших підстав.
(Продовження на наступній сторінці)