Перші сліди виразу "Мала Росія" з'являються відносно пізно в грамотах візантійсько-грецьких патріярхів. Та немає сумніву, що така, чисто-грецька, термінологія була практикована й раніше, десь в часах територіяльного розросту Київської Держави Середньовіччя. Але мусимо тут сягнути аж до грецької антики, бо лише в світлі її можна знайти генезу цього специфічного назовництва та зрозуміти все історичне "непорозуміння", таке незручне для кас в часах геть пізніших.
Отож, в географічній уяві античного грека коло (обрій) відогравало дуже важливу ролю. В органічній психології грека з "малого", як з зерна, народжувалося "велике". Тому античний грек називав "малою" Грецією' (мікра Еллада) СРОЮ метрополію, а "великою Грецією" (мегалє Еллада) — ширше коло своїх державних посілостей і впливів, ц. т. свої колонії. Ту саму, одідичену по греках, термінологію вжила культурно-грецька Візантія у відношенні до посталої в Києві IX ст. держави: "мікра Росія", ц. т. мала Росія — для матірнього осередку, для метрополії, і "меґалє Росія" ц. т. велика Росія — для колоній, спеціяльно на півночі (Володимир, Суздаль).
Які політичні й психологічні "пересунення" зробила в цій термінології пізніше історія, — ми аж надто добре знаємо. Але для традиційно-державницької свідомости, вихованих на клясичній літературі нащадків наших національних еліт, — ця "малоросійська" термінологія видавалася аж до початку XIX ст. цілком природньою і нічого "образливого" в ній ті нащадки — не відчували.
Допіру Т. Шевченко — чи не перший? — почав гостро розрізняти: "А на Україну не поїду... там лише сама Малоросія"... — як писав він в однім з листів.
Треба ствердити, що з духа свого неполітична, чисто чуттєва назва "Україна" набирала ціх політичних і державницьких лише в добах Збройного Чину — Хмельницького, Мазепи, Петлюри, хоч уживав тієї термінології вже Сагайдачний, а найбільше спопуляризував її французький інженер де-Боплян в своїм "Опису України" (1651).
**
*
Жорстокість Петра І і цинічна безоглядність Катерини II виповнюють майже без решти увесь страшний для нашої нації XVIII вік, вік Просвічености, витонченого Версалю, енциклопедистів (яких Катерина II дуже вдало кокетувала), Руссо, врешті — французької революції.
Зловіща заграва Полтави, ручаї людської крови на вулицях столичного Батурина, відчайно-нерівний змаг еміграції Пилипа Орлика, періодичні "чистки" на Батьківщині, руїна Січі...
Навіть короткий "ґалянтний" епізод з Розумовським (1750-1764 рр.) — мимо патріотизму гетьмана Кирила — залишився лише епізодом, так само жалісним, як донищувані ще й тепер руїни його батуринського палацу.
Але ніч бездержавности, все ж таки, не запала одразу. Не можна усталити і вибрати серед кількох певну дату її початку. Ще р. 1791 представник лівобережної шляхти Василь Капніст (до речі, більш знаний, як "русскій пісатель") їде до Прусії з місією шукання міжнародньої підтримки для політично конаючої Батьківщини. Ще на початку XIX ст. невідомий автор пише "Історію Русів", що зробить певний вплив на історіософію Шевченка. Але в тім же часі ніч помітно залягає. "Ніч" в тім розумінні, що Україна перестає бути справою політичною. І під цим саме оглядом "Історія Русів" була — політично — лебединою піснею доби.
Цікаво все ж, яким живучим виявлявся мілітарний дух, дух "козацької шаблі" в занепадаючих рештках нашої аристократії. При кожній сливе нагоді (польські повстання, інвазія Наполеона) вона накидається Петербургові з ідеєю — під кожним претекстом — формування Української Збройної Сили. Вже давно по скінченні Гетьманщини, вже по всіх хірургічних розтинах живого тіла Нації, але й останній "малоросійський губернатор" кн. М. Рєпнін (його дружина була онукою останнього гетьмана, а донька Варвара — приятелькою Т. Шевченка) формує під час польського повстання 1830 р. вісім козацьких полків. За своє "козакофільство" він врешті був суворо відставлений...
Отже, наступає неуникальне "переключення" національної енергії з "політики" на "культуру". Але таке жалісне це переключення було, що його точніше і влучніше було б назвати капітуляцією.
Відомо, що відкритий — з ініціативи філософа Г. Сковороди — заходами й коштами слобожанської нашої шляхти Харківський університет (1805 р.), робиться на якийсь час осередком літературного руху — романтизму. І саме один з представників того осередку — Опанас Шпигоцький, як не можна ліпше накреслив, сказати б, маніфест тієї політичної капітуляції:
Минулося її (України) козакування на полях воєнних... Не покладати вже козакові меча на терези судьби... Закозакує ж він тепер на полях солодкого піснопіння...
Ця капітуляція — це своєрідне кредо нового покоління XIX ст. стало кредом цілого ряду наступних поколінь. І, може, немає в цілім нашім XIX ст. документа страшнішого й вимовнішого саме за цей.
Це кредо лягло могильною плитою на ціле століття. І хто знає, чи не від цього документу (він наведений в "Іст. Літ." Єфремова) треба б почати нашу Ніч Бездержавности.
Бо й геть пізніше в другій пол. XIX ст., редагуючи поезії Шевченка, навіть людина такої міри, як Пань-ко Куліш, наважився був замінити в "Кобзарі" — "нашого завзятого Головатого" (ц. т. останній блиск "козацької шаблі"!) на "нашу думу, нашу пісню" — в знаній поезії того, хто саме намагався зрушити панахид-ну атмосферу "піснопіння' і передати наступним поколінням дух Козаччини.
II
Той дух Козаччини, мимо всього, в переважно "оселянщенім" і притиснутім масиві народу продовжував жити. Але жив він також, як історичний спогад, в останніх, ще національно животіючих представниках шляхти, переважно підупалої матеріяльно.
Яскравими прикладами й виразниками того були два великі сини нашого народу — Т. Шевченко і М. Гоголь.
Літературознавство минулої доби мало цікавилось походженням письменників і творило з їх життєписів або короткі пашпортові відомості, або стилізовані "житія". Про М. Гоголя вистачало, що він "син піду-палого дідича" і "російський письменник-сатирик". Про Т. Шевченка існувало — за нечисленними винятками — досить нудне сентиментально-сльозаве оповідання, що починалося зазвичай так: "В селі Моринцях, в убогій родині кріпака народився малий Тарас"... Далі йшло, що він був сирота, що його била спочатку мачуха, згодом — пан, що він бідував, що "вчився" в Академії Мистецтв у Петербурзі, що потім був засланий за "протиурядові вірші" і що, одним словом, був з нього "співець селянської недолі". Все це довершувала знана ікона Тараса в кожусі й шапці, яка доповнювала досить зловісну легенду, що з неї так зручно користає історичний ворог аж по сей день.
Тут немає місця детально зупинятися на біографічних легендах і Шевченка, і Гоголя. Вистачить лише нагадати, що Микола Гоголь (нар. 1809 р.) був нащадком хмельничанина Остапа Гоголя, полковника брацлавського (згадаймо ім'я старшого сина з "Тараса Бульби") і сином автора українських комедій в стилі Котляревського. А що Тарас Шевченко (нар. 1814 р.) мав прізвище також "Грушівський", про це перший вказав (1898 р.) Олександер Кониський у своїй і досі вартісній монографії. Та й досі, на жаль, проблема дійсного родового прізвища Шевченка не висвітлена ("Шевченко", без сумніву, було пізнішим прізвищем "по-вуличному", як це є в ужитку на Україні). Відомо, що дід Шевченка (ще Іван Грушівський) був свідком і, певно, учасником Коліївщини. І незаперечним фактом в поезії Шевченка є її виразно козацький дух, а найулюбленіші слово і образ: "слава", козацька слава (як і "козацька кров")... Це явище не може бути випадковим — в природі таких чудес не буває. І "кріпацтво" Шевченка треба б, щонайменше, обмежити, може, до одного-двох поколінь. Натомість, козацьке походження Шевченка — в світлі його характеру, психіки й духа творчости — не виглядає лише гіпотезою*).
З достатньою ймовірністю можна твердити, що і Гоголь, і Шевченко вийшли з верстви, що ще в XVIII ст. була єдиною, ц. т. верстви Козацької, яка лише наслідком адміністраційно-механічних заходів чужої імперії була розколена. І тому, на початку XIX ст. Гоголя родить українське "дворянство", що хутко в нових політичних умовинах національно деґенерується, а Шевченка родить закріпачене "селянство", в якім є значний відсоток бувшої шляхти і в якім відбувається повільний процес регенерації Нації.
*) Навіть в одній з пізніших поезії своїй, присвяченій селу, де "чорніше чорної землі блукають люди", де "людей у ярма запрягали пани лукаві", Шевченко ніби "уточнює": ... Гинуть, гинуть У ярмах лицарські сини.
Особистість геніяльна, що завжди "відчувала в собі сили необняті" — Гоголь свідомо потягнувся від політично мертвої Батьківщини до Петербургу, "що в свідомості людей його круга ще був столицею понаднаціональної імперії. І цей крок спричинив пізніше його формальну адаптацію чужою літературою. Шевченко опинився в Петербурзі мимоволі, "мимохідь", але його "селянське" національне здоров'я зробило так, що Петербург не лише залишився етапом (хоч і важливим) його життя й творчости, але й стимулював та оформив його потужню національну суть.
(Продовження на наступній сторінці)