— Відповідь не трудна, але прикра і для мене, і для вас. Мені здається, що ви могли би мати з того неприємності, коли б я з вами частіше сходився, особливо тепер. Перше що інакше було; перше вчив я вашого брата; мешкав тут...
— А коли б мені се було приємно? Тепер батька нема; мама спровадиться ту аж за які дві неділі.
— Справді, я не знаю, що вам на се відповісти.
— А от ви нині прийшли!
Маня дивилася Славкові просто в очі, певна себе, а Славко все що глянув на неї, то опускав голову і дивився на зільник з пізніми осінніми рожами і хризантемами.
— Прийшов, бо ви казали!
— Не казала, борони боже, я не можу вам приказувати, лише просила! — і дівчина при тім хитро усміхалася.
— На одно вийде!
— Ви, може, не находите тепер приємності в розмові зі мною?
— Пані! — просив Славко благаючим голосом. Маня знов усміхалася.
— Коли так, то мені дуже дивно, що ви мене ігноруєте...
Славко тілько видивився на неї, але погляд єго, видко, вдоволив її. Аж тут він раптом немов засоромився свого благаючого тону і відповів поважно:
— Пані, я вже одну кризу пережив і другої лякаюся. Не мучте мене!
— Ото відважний! А ваші знамениті "рамки життя" чим заповните? Як ви в теорії думаєте, а як у практиці поступаєте?
— Правда ваша; тілько до тих рамок ви не надаєтеся.
— Запогана?
— Ні!
— Занерозумна?
— Ні!
— Забідна?
— Ні!
— Ні, і ні, і ні! а проте до ваших рамок не надаюся. Це щонайменше дивно... Знаєте, пане, ви або дорожите надто собою, або...
— Панно Маню! майте милосердя наді мною! Розважте, хто ви, а хто я, чи ви можете так поступити собі, як би бажали, особливо тепер! Розважте, що з того всего може вийти?
— Я думала, що ви мені більше прихильні.
— І що з того, що з того, що я вам прихильний, що я, мабуть, і люблю вас! — перехопився Славко і в другій хвилі жалував своїх слів.
— "Мабуть, і люблю!" — повторила Маня з глумом.— Я за вами цілими днями тужу, думаю про вас, а ви "мабуть, любите".
— Ви?
— Я, я! Ви хотіли доконче, щоб я вам то перша сказала? Самолюб! "Що з того? що з того?" А хоч би і ніщо з того не вийшло, то не вільно мені вас любити і не вільно вам мене? Як ви недавно ще мене вчили? Я ваша учениця! І я мушу вас шукати, а не ви мене!
Славко тілько розводив безрадно руками. Такого наглого "нападу" він ніколи не сподівався. А вона говорила:
— Я вже від весни придавлюю в собі то чуття, а дальше не можу. Не можу, Славку, не можу!
І она з тихим плачем сперла голову на єго плечі.
— Скажіть мені, чи ви мене хоч троха любите? Славко затремтів із зворушення. Але в тій хвилі пригадав
собі зовсім подібну сцену із Стефкою, холодна рефлексія підмила то зворушення, яке почув, і він відповів:
— Не знаю, Маню, я вже тепер сам собі не вірю і дурити нікого не думаю.
Маня опустила руки, вражена, і відсунулася мовчки набік.
— Не дивуйтеся, Маню, прошу вас; що в тім дивного? Соціальне наше положення таке, що годі нам обом дуритися якимись надіями. Я себе переможу в потребі, а вам буде тяжко.
— І без того буде тяжко,— відповіла Маня спершу глухо, відвернувши лице набік.— Але я се переможу, ще ліпше, як ви — тілько не знаю, пощо? Так мало тих радісних хвиль в житті, і ті ми силоміць відкидаємо від себе... Ви так мене вчили.
Послідні слова вимовляла дівчина вже твердо; голос єї вирівнявся.
— Ви не хочете мене зрозуміти! — дорікав Славко.
— Розумію вас,— відповіла гордо.
Обоє замовкли на довгу хвилю. Она сперлася плечима о поруччя лавки і дивилася у простір, а він спер лікті на коліна і дивився в землю.
— В такім випадку я прогрішилася супроти вас, що вас ту просила,— почала вона знов розмову тихим рівним голосом.
Славко мовчав. Она глянула на него нишком і додала:
— За се ви на мене чей не гніваєтеся?
— Ні! — відповів Славко захрипло і відкашлянув, щоб голос здавався також спокійним; але очей з землі не зводив.
Маня глянула знов на него, але вже мовчала. Она не виглядала сумно, лише вичікувала нетерпеливо єго слів, а які они вже будуть, не сумнівалася. Він справді відізвався по хвилі:
— Я би не рад... я би так не рад був, щоб ви через мене мали яку неприємність... щоб на вас родичі гнівалися... щоб ви самі терпіли, а ви мені дорікаєте!
Голос єго тремтів.
— Що я вам прихильний, як рідній сестрі,— говорив він дальше,— о тім ви мали аж надто часту нагоду пересвідчитися; а ви мені дорікаєте за те, що я притім не забуваю, хто ви, а хто я...
— Я женщина... женщина передусім, а потім донька дідича,— відізвалася Маня.
Славко повів безрадно рукою по очах і по чолі і знов замовк. Він досі ані разу не глянув на дівчину, а говорив вперед себе. Она щораз веселіше і сміливіше дивилася на него...
— Чого ви так посумніли? — питалася тихо і з легеньким усміхом.
— Не мучте мене, панно Маню, прошу вас! — просився Славко.
— Чим же я вас мучу? Чи я така немилосердна?
— Легко вам казати, а якби ви знали мої думки...,
— Які ж они? Адже ми собі приятелі... пам'ятаєте, від великодня... а між приятелями повинна бути щирість.
Чи не так? А ви передо мною ховаєте свої думки... То не гарно, пане Левицький, то не по-приятельськи,— примовляла Маня, мов хотіла Славкові додати відваги.
А коли Славко таки мовчав, она присунулася ближче до него і спиталася єго просто:
— Правда, що ви мене любите?
— Люблю! —прошептав Славко і як глянув притім на тріумфуюче личко Мані, ухопив єї руки і став цілувати.
— А видите! — жартувала Маня, видираючи свої руки.— Крився, як панночка!
Славко вже тепер не крився і не викручувався. Могутнє чуття, здержуване досі силою волі, перемогло тепер і залило всі сумніви єго — він обняв Маню і поцілував, хоч вона ніби боронилася.
А відтак уже пішла люба розмова гладко і без перепони. Славко дотепкував собі, що на тлі сего осіннього краєвиду вони зовсім такі, як сі пізні осінні рожі, що цвітуть аж тепер. Она пригадувала єму цілий рік, перебутий разом, як спершу не вважала на него, аж відтак зворушив її, коли з жалем згадував покійну матір і старався її саму потішити у смутку. Она бачила, що сі старання були щирі. А потім пізнала єго з оповідань про Стефку — і жалувала єго.
— А ти Стефку вже забув? — питалася єго, шуткуючи.— Ах! я забулася! Знаєте, пане Левицький, нащо ми маємо собі ви казати? Говорім ти. Добре?
— Добре.
— Отже, Стефку ти вже забув?
— Вже.
— А як ти мене так забудеш? Я на те не згоджуся...
— То, знаєш, Маню, був лише приготовляючий курс із Стефкою; а справді любити навчила мене аж ти. Добра учителька!..
— Така, як і ученик. То ще питання, хто кого навчив... Ти, певно, не замітив, як я тебе слухала...
— Замітив.
— І нічого не здогадувався? Ой, ти!..
І вже того дня про ніякі перешкоди та сумніви у них мови не було. Не могли нарозмовлятися та натішитися собою доволі. Аж вечірній сумерк нагадав їм, що пора розійтися. На відході цілувалися, як того треба.
На другий день випала слота — зійтися в городі, де аль-тана мов сотворена була на любовні сходини, було годі. Славко походжав ціле рано по селі та дивився, чи їде
Заборовський, чи ні. Він не приїжджав, а Славко тратив надію, чи буде міг нині бачитися з любкою. Уже й полуднє минуло, а він не був певний. Умовилися були зійтися в городі — а тепер не знав, як то зложиться. Але коли він не находив способу, Маня тепер на все находила раду і була відважна така, що, здавалося, не налякалась би була нічого. Післала старим Миколою ніби книжку до читання, а в книжку вложила картку, щоб він приходив без обави до двора, бо нині батько не приїде; а для претексту нехай принесе газети.
Славко не мав відваги, але в означений час таки пішов. Застав її разом з ключницею, котра плела панчоху. Та хотіла зараз відійти, але Маня здержала її:
— Прошу, пані Кристинська, можете сидіти; ми не маємо ніяких тайн між собою.
Ключниця осталася.
— От добре, пане Левицький, що ви прийшли. Я так нудилася. Газети принесли?
— Приніс.
— Я хочу фейлетони поперечитувати разом. Сідайте, пане Левицький, от тут! А я вам заграю, добре?
— І овшім.
— Може, будете співати? Ви так гарно співаєте! Правда, пані Кристинська, що пан Левицький красно співає?
— Дуже красно,— відповіла ключниця.— Я так люблю їх слухати.
— І я також! А може, ви, Кристинська, також заспіваєте? — жартувала Маня.
— А, борони боже! Ото мали би що слухати!
Маня перевертала між нотами і видобула німецьку композицію "Сон нареченої".
— Чекайте, перше вам то заграю. Ударила кілька акордів і кинула:
— Пусте! — каже.— Німецькі сентименти, солодкаво-млаві, як лукреція.
(Продовження на наступній сторінці)