Того дня Анниця, відпочиваючи по довгій подорожі в городі в тіні тичкового гороху, де казала собі постелити, майже нічого не їла, а тілько плакала тихо, без сліз. Загриз її тупий батько своїми першими словами і дальшими порадами, котрих не вмів убрати у делікатнішу форму. Казав собі дати ключі від куфра, де донька сховала гроші, бо у него они ніби безпечніші, ніж у неї. І не успокоївся доти, доки донька з портмонетки, яку мала при собі, не дала єму п'ятдесятки. Козак пішов зараз у коршму, розголосив, що донька єго приїхала з великими грішми, і на радощах запився так, що сини мусили вночі принести єго з коршми і мов мертвого кинули в солому в стодолі. Там лежала і Анниця в засіку і сею новою сценою так зворушилася, що до самісінького рана не спала.
На другий день Анниця перенеслася зі всім своїм добром до вдови по давнім економі Заборовського і замешкала в неї. Заплатила так, що сама вдова перенеслася до малої кімнати по другім боці сіней, а Анниці відступила більшу кімнату, разом з цілим урядженням. Бідне було се урядження, але хата була бодай чиста, ясна і суха. Протверезившись, Козак був страшно невдоволений з такого вчинку доньки, хоч сам не знав, де у себе міг би її примістити; одно лише зміркував, що сваритися з донькою годі, бо она єму потрібна — гроші має. Цікава лише річ — кілько?..
Поява Смітової в Заліссі зворушила всіх селян. Вже була спровадилася до вдови-економки, коли стали являтися у неї люди, що відступали їй далеко кращі хати на мешкання, як в економки. Прийшов навіть сам Мошко Зільбер і казав, що своє власне мешкання відступить, а оно таки найкраще в селі... Смітова слухала утомлено чемностей Мошка і казала, що не випровадиться. Тоді Мошко почав сварку з економкою, що як можна хору особу тримати в такій нужденній хаті, як є і — і се не помогло. Економка висварила Мошка і трохи не викинула єго за поріг. Пішов Зільбер, як змитий, але з дороги ще завернувся і спитав Анницю через отворене вікно, чи їй чого не потрібно, він все доставить і що найліпше. Анниця сказала, що скористає з того — і сама притім значущо усміхалася... Було в тім справді дещо веселе, була розривка.
Але сі останні вражіння разом з грудною недугою і втомою по подорожі так її прибили, що она кілька днів не вставала з постелі. Навідувалися тоді до неї ближчі і дальші свояки і тілько томили її ще гірше своєю великою прихильністю, котрої причину она відгадувала аж надто добре.
Скоро їй тілько легше зробилося — перша дорога єї була на кладовище на могилу матері. Пішла туди з наймолодшим братом Миколою, котрого взяла, щоб їй показав, де мати спочиває. Микола показав, постояв хвилю і відійшов, а сестра осталася. Она сіла біля могили і просиділа в думках та сльозах годину.
Від так просто з кладовища рішилася піти до о. Левицького, замовити поминальне богослужіння за матір і поговорити ще о деяких справах. В самій брамі приходства стрітпла Славка, котрий думав кудись іти.
— Чи отець Левицький дома? — спитала єго, коли той хотів її мовчки поминути.
— Дома,— відповів він.
— То ви писали листи до мене? Батько мені казав...
— Я писав.
— Які ви добрі! Я без них була би вже на чужині загинула, особливо відколи хорую. Дякую вам за них дуже!
— Нема за що! Прошу ближче!
Славко в першій хвилі мав намір обійтися з нею холодно, та коли глянув на єї помарніле лице і в сі великі блискучі очі, в котрих було стільки задуми і смутку, як у тихім озері серед глубокого лісу, жаль зціпив єму серце і він зараз пом'як. Завів її до батька і сам був при розмові.
О. Левицький прийняв її в канцелярії сухо і холодно, так що се аж Славка разило. Він не,називав її в розмові ні ти, ні ви, ні пані — оминав се. А она, як покутниця, тихим, прибитим голосом розповідала коротко, що її пригнало до Залісся.
— Ви здогадуєтеся,— казала,— як я жила... їздила світами, поки мій покійний чоловік взяв мене за жінку. Ви не схочете вірити, але я любила єго — і він мене. Що ж, коли не довго жила з ним... Він помер і мені життя небагато осталося.
— Можете ще виздоровіти,— потішив Славко, хоч сам у то не вірив.
— Дай боже... я би хотіла ще прожити чесно кілька літ, щоб відпокутувати свої гріхи ще тут за життя... Так, знаєте, коли мій чоловік помер, мене взяла така туга за рідним селом, що я місця не могла собі найти. А ще й моя недуга... Можу тепер жити справді по-панськи, та що мені з того? Здоровля нема... сумління гризе мене... я вас прошу, єгомость, коли помру, поховайте мене коло матері...
• — Ет, пощо таке говорити? — відізвався о. Левицький трохи ласкавіше.
— А ще хочу у вас, панотче, наймити богослужіння за матір. Отут гроші...
І Анниця поклала на стіл п'ятдесятку.
— Коли я не маю видати,— промовив о. Левицький.
— Не треба, прийміть цілу п'ятдесятку. О. Левицький відразу пом'як.
— Коли ж ви хочете, щоб було богослужіння?
— Якнайскорше, щоб я дочекалася... Мої дні вже пораховані... Я знаю від лікарів і не дурюся...
— Но-но, у нас воздух гарний, можете до здоровля прийти; тілько, певна річ, треба шануватися...
Смітова мовчала хвильку.
— А ще би-м мала одну просьбу до вас, панотче.
— Прошу, яку?
— Гріхи мої великі,— говорила она покірно, немов сповідалася,— а тепер мені на душі так тяжко...
— Прийдіть висповідатися, легше вам буде.
— Я прийду. Чи можна зараз завтра?
— Можна. Прийдіть до каплиці. Церква нам згоріла...
— Власне про церкву хотіла я вам сказати. Я би хотіла на будову єї дещо дати, щоби ви молилися за мене грішну. Боюся, що як помру, то гроші пропадуть, або їх в мене може хто украсти; так я — поки жива — теплою рукою хочу їх дати.
Панотець і син видивилися здивовано на покутуючу грішницю. А Анниця тим часом вийняла портфель і стала вибирати банкноти та класти на стіл.
— Отут повинно бути разом десять тисяч гульденів... Прошу вас, порахуйте, чи є всі.
О. Ле вицький почав рахувати банкноти. Руки єму притім тряслися, він кілька разів помилився, але вкінці порахував. Було рівно десять тисяч. Тим часом она сиділа мовчки і безучасно, а сум не уступався з лиця єї.
— Пані! — відізвався о. Левицький радісно, стискаючи руку Анниці,— Такої добродійки ще Залісся не мало. Останеться про вас пам'ятка по вічні часи.
І він не втерпів, щоб не прикликати зараз матері, і жінки, і доньки Наталки та не сказати їм про добродійство Анниці. Жінки, як було їх три, так всі привіталися з "панею Смі-товою" і попросили її зараз у гостину на підвечірок. Холод щез, всі розмовляли з Анницею якнайпривітніше. Она усміхалася з очевидного вдоволення, але усміх сей був переминаючий і немов жалісний. Про житє єї ніхто не допитувався, але всі інтересу валися єї здоровлям, радили, де би лучче мешкати, а бабуся Клавдія вже й придумала цілу курацію для неї.
Она просиділа у Левицьких до пізнього вечора і ще на відході просила, щоб про єї дарунок на будову церкви нікому не говорили, бо не буде мати спокою від батька і свояків. Она їх не скривдить, запише їм також дещо, але нехай їй не затруюють передчасними напастями останніх
днів життя. Власних дітей не має, то про них не забуде...
О. Левицький відпровадив її аж до брами, а Славко аж до дому. Ціла та сцена, а особливо поведения батька спершу, а потім, так вразили Славка, що він, відпроваджуючи Смі-тову, чув потребу, оправдати батька і закидав щось о тім манівцями. Але Анниця відгадала зараз усе і відповіла просто та одверто:
— Нічого дивного: на інше обходження я не заслужила і не жадаю.
Ся відповідь, сказана тремтячим голосом, по котрім ось-ось можна було сподіватися плачу, зворушила Славка так, що він схопив її за руку і своє здивування виявив словами:
— Я вас не розумію...
Але она не відповіла на се; аж по хвилі зітхнула.
— Боже! — каже.— Якби я рада жити — жити! А тут вмирати треба! Ви знаєте, я маю сухоти... лікар мусів мені сказати, що се... дурив мене спершу... але я вже знаю... Добре, що хоч помру як християнка, зробивши бодай одно добре діло.
— Киньте ви, пані, ті цминтарні думки! — радив Славко і старався її розвеселити.
Она принимала се з очевидною вдячністю. Коли Славко відпровадив Смітову і вернувся додому, там все ще балакали про неї.
— Яка вона красна мусіла бути! — казала Наталка.
— Ще й нині як виглядає, хоч схорована! — говорила пані Левицька.
— І хто би то був по ній сподівався! — дивувався о. Левицький.— П'ятдесятку дає на службу божу! Як жию в Заліссі, ще тілько від нікого не дістав!
— Тепер можна вже насміло братися до будови церкви,— рішили всі.
Анниці забули люди всі єї гріхи, она викупилася від злого поговору дарунком на будову церкви, она стала добродійкою села...
(Продовження на наступній сторінці)