— Жениться! Так довго їздив учити баронову, щоб робітникам не платила більше, як сам платить, поки ось що з тої "науки" вийшло! Крився переді мною!
У словах Мані чути було глум.
— Мені так жаль,— говорила она по хвилі,— сама не знаю, чому... Видко, забув уже мою маму... Потішав мене, що тепер за такого Більського вже би мене не видав, що Маєранська має далеко лучших женихів для мене... А я...
В очах Мані явилися сльози, але она їх скоро обтерла і говорила дальше:
— Хотів, бачите, порятуватися в своїх клопотах матеріальних і таке придумав. Я не сподівалася... другої матері я не потребую... нащо мені? нащо Стасьові? він же дома не сидить! Що мені робити? — радилася у Славка так, якби він справді міг що у тім порадити!
— Що робити? Нічого не робити! Адже ви на тім зле не виходите!
— Але подумайте: ледви рік, як мама померла. Він її так любив, а тепер... чи так годиться?
— Буває так. Пані баронова, оскільки я мав нагоду її пізнати, добра женщина... Опікується вами...
— І вже, чую, найшла мені жениха... Мачуха... ні! я єї не послухаю! Я не хочу мачухи, не хочу, нащо мені? Я єї не люблю... я не буду її слухати,— нарікала дівчина.
— Будете слухати, панно Маню, не кажіть так! Впрочім, як в чім добрім, то і треба послухати...
— Але в женитьбі, в женитьбі, пане Левицький! Подумайте собі: приводить чоловіка вам незнайомого, зовсім незнаного. І він починає "старатися" о моє серце, о мою руку... Я можу пізнати єго лише з доброї сторони. Він чемний, він надскакує, не жаліє компліментів, товаришить мені, стає моїм лицарем. І я все бачу єго в настрої такім, як на балі, усміхненого, ласкавого, нудного, як лукреція... Ми сходимося цілий рік, мене видають вкінці замуж і я аж тоді дістаю нагоду справді єго пізнати, коли вже, може, запізно... Ні, пане, се така іронія, яку тілько в нашім товаристві можна найти. Пан жених любив уже десять дівчат, а своїй судженій приносить самі останки чуття.
— Чуття відновлюється... Ви самі казали мені торік, вказуючи на клена... Пам'ятаєте? Якраз жених може"4 вам дати ненарушене, правдиве чуття, якого нікому не жертвував.
— І то ви кажете, ви, що торік так жалували за своєю панною?
— Я помилявся... Життя — то рамки, з одного боку емблема колиски, а з другого — домовини. В ті рамки можна всадити бохонець хліба і молитися до него, можна всадити банкнот на великі гроші і так само молитися до него, як до святого, а можна всадити і краєвид, повний світла, і тепла, і весняного чару. Коли один такий краєвид зів'яне, зблідне, то треба старатися вложити натомість другий. Така моя думка тепер.
— Се справді цікаво,— замітила Маня.— Але щоб так думати, на то доконче потрібно бути молодим, а не таким, як наприклад, мій батько.
— Він же ще не старий.
— Все ж таки п'ятдесят літ має.
— І виглядає ліпше і здоровіше, як не один тридцятилітній. Рум'яний, сильний, а груди... ви знаєте, як він уміє крикнути.
— Як же ж би то виглядало, коли б він тепер оженився, а я, донька єго, в карнавалі вийшла замуж? Смішно якось... А ще най би тепер і мій старший брат женився, вийшла би правдива комедія: батько, син і донька... Але яка я нечемна! — зганила себе вкінці сама.
Славко не знав, що на се сказати. Она була така нетерпелива, роз дразнена, так у неї мішалися чуття, так скоро переходила від одної справи до другої, що Славко приглядався їй з немалим здивуванням. Тут щойно говорила з плачем, а ту вже й усміхалася.
— Мій тато жениться! Чи то не смішно, пане Левицький? В такім віці! Буду мати другу маму... таку солоденьку... але баронову! Перша була селянка, а та баронова! Зачнемо і ми бути панами... А ви коли думаєте женитися?
— Не знаю,— відповів Славко і почервонівся.
— А на весілля мене запросите?
— Під тим услів'ям, що ви мене на своє запросите.
— Добре, прийдеться вам, мабуть, довго ждати!
— І вам також...
— Ні, справді, пане Левицький, чому би ви не мали оженитися, коли вже першу суджену забули?
— Вона не була моя суджена, я лиш думав її брати. А чому би я мав або не мав женитися, на то є багато причин pro і contra '. Передусім мушу уважати на численну родину
1 За і проти (латин.).
і на то, що трудно би мені тепер прийшлося шукати панни. Відвик...
І так они дразнили себе дальше різними недомовками, червоніючися напереміну.
"Що за чорт! — злостився того дня Славко і на себе, і на Маню.— Кпить— собі з мене, чи що? Не штука їй жартувати собі, а най би вона знала в моїм положенні, що чинити!"
Але проте та розмова наводила єго на різні здогади, котрі єго дразнили і томили. Дома дошкулювали єму сестри, що "бігає за дідичкою" і тому маловажить попадянки. Він боронився як міг, і відтак розбирав собі, чи справді "бігає за дідичкою". Ну, вже ж бігати не бігає, але що любить поговорити з нею, подразнити її і себе — то правда. В Заліссі так скучно, що годі єму обійтися без товариства. Дома і в Горошинських не має з ким поговорити по душі, громада не все одушевляє єго, навпаки не раз огірчує до крайності і він рад би єї не бачити навіть,— що ж почати з собою?..
Може, зачасто заходить тепер до двора і без причини, так що се мусили замітити родичі і Заборовський? Ні, тепер не буває він в дворі зачасто. Відколи перестав учити Стася, бував там щокілька днів, або й то ні, звичайно, з якоюсь орудкою, от хоч би польські газети позичити перечитати. Хіба то замала причина?
Маня любить з ним порозмовляти — то правда. Мабуть, замітила се вже ключниця, бо від якогось часу слідить їх, слідять і наймички та значуще усміхаються, але сам Заборовський ледви чи що замітив. А хоч би і замітив, то вже ж нічого непевного, підозрілого. Він, правда, відколи сам рішився женитися,— а рішився, видко, вже вліті і умовився тоді з Маєранською — занадто зайнятий своєю женитьбою, і громадою, і господарськими клопотами, щоб міг пильнувати доньку на кож дім кроці; але ж і пощо пильнувати, думав собі Славко, коли донька розумна, а й він же не падкий на збитки! Хіба вважають єго спосібним до невідповідних збитків?.. Сего він не сподівався по нікім...
А тепер Заборовський жениться... В Залісся, певно, спровадиться Маєранська,— на то ж і казав Заборовський відновлювати двір,— она візьме Маню під свою опіку, годі вже буде з нею сходитися і розмовляти, настане дома більше панський вимушений тон — пропали всі розмови з Манею, треба буде сидіти дома і вчити молодші сестри, скликувати господарів на відчити... Тим ліпше, коли так...
Тим ліпше... А проте таки шкода, що так станеться... Якось привітніше досі жилося, відчувалося молоду кров у жилах. Міг чоловік задурити себе чимсь на хвильку. Іменно задурити себе, бо вже ж, Славко добре розумів, що нехай би він справді попросив дідича о руку доньки, той видивився би на него, як на божевільного. Він, бідний священик! Такого випадку женитьби, мабуть, ніде не бувало... А ще тепер, коли Заборовський своєю женитьбою поправить свої матеріальні відносини, коли Маєранська зі своїми планами щодо Мані увійде в дім — то, очевидно, і подумати собі не можна, щоб могла сповнитися така мрія, яка снувалася часом по голові Славка. Гарна мрія, шкода тілько, що мрія...
Славко перестав ходити до двора...
Весілля Заборовського відбулося восени перед постом в Новосілках. Славко весілля того не бачив, чув тілько, що було дуже гучне. Селяни оповідали єму. По весіллю остався Заборовський на якийсь час в Новосілках, до Залісся тілько доїжджав, а донька Маня вернулася і мала заліський двір у своїй опіці. Она ходила смутна і не відповідала ключниці, коли та старалася її потішати.
XXII
Був теплий, тихий день осінній. Сонце клонилося вже сполудня і озолочувало пожовкле листя на деревах і на землі. Славко сидів у себе в городі і читав свіжу газету, коли хтось кликнув єго з-поза плота: "Паничу!" Він обернувся і побачив старого наймита Миколу. Микола приніс, як казав, письмо від панни і передав єго.
— А пан є?
— Вже від'їхав.
"Прошу прийти нині до мене о годині 4. Буду в альтані. М." — писала Маня.
"Не піду!" — рішився Славко спершу і держався сеї постанови аж до пів до четвертої години. Але перед четвертою причепурився, взяв нову одіж, нову краватку — і пішов.
— Як ся маєте, пане Левицький! — привітала єго Маня, сидячи на лавці в альтані.
— Добре, дякую вам.
— Чому ви тепер ніколи не зайдете до нас?.. Сідайте, прошу, ту коло мене, а не так далеко... боїтеся мене?..
Я-тепер сама господарюю в дворі і нуджуся смертельно... А вас невидатні Забули вже на мене?
В голосі Мані чути було і ласкавість, і докір, і нетерпеливість.
— Не можу, пані, приходити,— відповів Славко.
— А то чому? Загнівалися? Чи я вас, може, чим уразила? Коли так, то вибачте!
— Ні, я не гніваюся; справді нема за що. А так, годі мені приходити і вже...
— Може, до свого весілля готовитеся?
— Ні!
— І не дізнаюся причини — від вас, що ви звичайно були такі щирі?
— Як же ж би то вам сказати?.. Сам не знаю.
— Така трудна відповідь! Дивно мені.
(Продовження на наступній сторінці)