— Чого хочемо? — говорив русин, приступаючи до мазура.— Ось того хочемо! — і махнув мазура рукою поза вухо.
Мазур крикнув на своїх і як схопив слабосилого русина, зараз єго запхав в болото. Той тілько спльовував.
Прискочили інші мазури і русини та почалася бійка на дорозі в болоті. То болото, славне густе галицьке болото по коліна, незвичайно спиняло їх воєнне одушевления. З краю дороги, де було ще сяк-так сухо, всі залізли всередину, а зсередини перевалилися — хто скорше, хто пізніше — в рів у болотнисту воду, там хлюпалися, як качки, товкли собі добре боки і голови, так що аж відляск ішов; аж коли позаліплювали собі болотом очі, набрали повні халяви води та вимарали одежу в болоті на всі боки, перестали і добровільно чимскорше розбіглися.
Хто побідив, годі було знати; мазури не менше били, як русини, хіба з більшим запалом, а русини не менше стогнали, як мазури... Тягнулося те не довше як десять хвиль, а по яких кільканадцять хвилях на темнім побоє-вищі лежали тілько поломані палиці, два втоптані в болото капелюхи, люлька — ну, і досить крові... Тяжких каліцтв у тій битві не було; руські селяни приготовляли напад на пізнішу годину і не мали навіть в руках колів, без яких они звичайно бійки не ведуть. Они вже як кого б'ють, то конечно мусять голову розбити; легше бити не вміють...
Незвичайно чудувалися вночі жінки заліських героїв, оборонців землі, коли ті прийшли до хати, обваляні від ніг до голови болотом та з підбитими очима і з напухлими лицями. Кілька днів усі ждали, чи мазури не заскаржать їх: то вижидали жандарма, то потішалися, що мазури не могли їх уночі бачити, хвалилися нишком, що добре ворогів побили, так що відійде їм охота ще раз приїздити до Залісся,— а вкінці й забули цілу пригоду. Мазури не скаржили нікого і слух про них загинув.
Та хоч они грунту від Заборовського не купили, в Заліссі від того людям не полегшало. Які булік злидні, такі й осталися; ще й погіршали. Заборовський не думав уже і залі-ським людям відступати грунт, хоч би за гроші; так якось несподівано змінив свій намір, що аж Маня казала до Славка:
— Що таке сталося батькові?
— Як же вам подобалася пані баронова? — питався Левицький в неї.
— Досить симпатична жінка.
На то надійшов Заборовський і дізнавшись, о чім мова, признав також, що Маєранська дуже мила женщина. Казав, що мусить разом з Манею і Стасем відвідати її на Великдень.
Так они й зробили. Цілий вечір першого дня свят були у Маєранської. Заборовському дуже у неї подобалося.
— Що ви, сусідко-добродійко, зробили з сего двора! — казав він.— Колись тут було так бідно і непривітно — я ж тут бував! — а тепер!..
— О, ще порядку нема! — говорила пані баронова.— Я спровадилася взимі, а взимі, знаєте, годі яку мулярську роботу починати. Треба ще і знадвору прибрати будинок!
На свята приїхав і Владзьо Маєранський, котрий із Стасьом зараз заприязнився — і они оба, не довго думаючи, взялися до збитків, на велику потіху Заборовського і Маєранської.
— Знаєте, пані,— говорив Заборовський,— дивна річ: діти зараз відгадують, де їм можна так свобідно поводитися як дома, а де ні.
Заборовський гладив притім свої тугі вуса, а єго рум'яне, здорове лице сіяло вдоволенням. А баронова, як господиня дому, майже не допускала до послуги службу, а сама увихалася, як молодичка.
"Видко, що з Німеччини приїхала!" — думав собі Заборовський; тут господарність Маєранської він знав оцінити.
Між Славком а Манею настало мале непорозуміння; она стала оминати єго. Славко старався відгадати, яка би тому могла бути причина, але здогади єго були різнородні. Прикро було єму. Вже знайомство з Стефкою навчило єго, що дівчата не раз гніваються за марницю, про яку мужчина і хвилі не погадає. Отак з доброго дива погніваються, щоби потім тішитися, коли їх будуть перепрошувати. Примха така, чи що...
Славко знав уже такі примхи дівочі; не дуже на них і зважав, але все ж було єму немило, що іменно Маня на него погнівалася. Він пригадував собі розмови з нею і не находив у них нічого злого. Звичайні чемні розмови, веселі і смутні, о річах поважних і пустих. Тепер він з нею навіть менше мав що говорити, як спершу. Перше одно для другого було чимсь новим, інтересним; Славко все находив якісь нові теми для розмови, Маня знала також піддержувати зручно розмову,— а тепер від якогось часу немов більша нудьга настала для них обох у дворі, немов життя менше стало.
"Що за морока? — думав собі Славко у своїй комнаті, перебираючи мольові акорди на цитрі.— Не що інше, тілько пригода під час великодня, другого дня по вечірні".
На свята приїхав Дорош і Зося. От они обидвоє, Наталка, і Славко, і Маня Заборовська захотіли побачити гагілки дівчат, що зібралися на місці спаленої церкви. Особливо Маня бажала бачити гагілки; казала, що ніколи не мала нагоди їм добре придивитися.
День був погідний, хоч Великдень був дуже ранній, в половині квітня. Весна вже починалася. І люди самі, прибиті злиднями, при великодні виглядали веселіше. По молодежі і пізнати годі було, що також розкоші не зазнає. Хіба змарніле лице в сеї або тої дівчини чи парубка, або убога одежа свідчили о тім; але то не спиняло їх веселості та збитків. Звісна річ, щоби вони більше відчували свої злидні, то повинні були колись жити в добробуті; тим часом у них рік від року мало чим різнився.
Попри церковний паркан лежало купами каміння, звезене взимі з камінних ломів на церкву, і недогорілі балки з розібраної по пожарі церкви; посередині, де колись стояла святиня, стояла тепер громада дівчат, парубків і дітей. Старших осіб було мало.
До тої громади надійшли Славко, і Маня, Дорош, і Зоня, і Наталка. Побачивши їх, дівчата занепокоїлися і замовкли.
— Чому не співаєте? — спитався Дорош.— Співайте, не встидайтеся!
Дівчата надумувалися. Але кілька відважніших переморгнулися, щось собі шепнули і рішили:
— Граймо: "Ой ніхто ж там не бував"...
З двадцять дівчат уставилося в коло, взялися за руки і почали грати гагілку.
При сій гагілці співачки "заручують" молодців з дівчатами. Вони звичайно знають, котрому молодцеві котра дівчина припала до вподоби і зараз їх імена уплітають у гагілку. А коли не знають, то навгад вибирають пару. Отже, співали:
Ой ніхто ж там не бував, де я явора рубав,—
ой яворе, явороньку,
явір зелененький!
Ой було ж там, було дві зіроньки ясні, дві панянки красні,—
ой яворе, явороньку,
явір зелененький!
Перша паняночка — Дідичева дочка, друга паняночка — то попова дочка,—
ой яворе, явороньку, явір зелененький.
Маня стояла здивована, а Зоня і Наталка сміялися... Дівчата співали дальше:
Ой ніхто ж там не бував, де я явора рубав,—
ой яворе, явороньку,
явір зелененький!
Ой було ж там, було
два місяці ясні,
два парубки красні,—
ой яворе, явороньку,
явір зелененький!
Перший парубочок — то попів синочок, другий парубочок — Дорошихи синочок,-
ой яворе, явороньку,
явір зелененький!
А на панні Мані зі Львова віночок — а хто ж єго' купував? То попів синочок. На паничу Славку вишита сорочка — gt; а хто ж її вишивав?
Дідичева дочка...
Панна Маня почервонілася по самі ушка... Так само почервонілася за хвилю і панна Зоня, котру збиточні дівчата "заручили" з Дорошем. І їй Дорош привіз зі Львова віночок, а вона єму вишила сорочку...
Обі "заручені" як би змовилися, відразу сказали: "Ходім!" — і відійшли. Славко був заклопотаний і мовчав, а Дорош питався Зоні простодушно: "Що в тім злого? Адже то жарт!"
— Грубий жарт! — відповіла Зоня поважно.
— Чого ж ви жадаєте від тих дівчат? Сальоновості, а властиво нещирості? Як думають, так і співають. Тим навіть вище стоять від не одної панночки.
— Добре, добре! — воркнула Зоня роздразнено.
А Маня мовчала. Славко не мав відваги пояснити їй сей звичай народний; здавалося єму, що якби не він, то такої "неприємності" Маня не зазнала би. Чувся винуватим перед нею, хоч вини своєї не міг добре розібрати. Відвів засумова-ну дівчину додому — і вже того дня з нею ані не бачився.
Вечір провів дома у родичів, а відтак на проході з Дорошем.
— Звідки дівчатам прийшла гадка співати про тебе і Маню в гагілці? — питався єго Дорош.
— Або я знаю? Мабуть, тому, що я в дворі жию.
— Ей, небоже, щось оно мусить бути на тім, коли вже й сільські дівчата о тім плещуть!
— Чуєш, Дорош! Не говори дурниць! Подумай лише: она донька дідича, що має на кількадесять тисяч маєтку, а я хто такий, чим я буду? Мізерним попом! Чи то для неї пара?
— Ну-ну, але дуритися в дівчині можеш... Она нічого собі...
— І се неможливе,— оправдувався Славко.— Адже знаєш: ще року нема, як я свою дійсну любку видав замуж...
— І що з того? Хіба другий раз залюбитися не можна? Ще ліпше, як перший раз!
— Мені здається, що годі, бодай мені... Я знаю, що почуття зміняються, але на то, видко, потрібно довшого часу.
(Продовження на наступній сторінці)