Ой мамуню, кохай мене, За старого не дай мене! В него сива борода — Я дівчина молода!
— А будете ви раз тихо, безбожниці! — кричить знов Микола, бо єму зробилося маркотно; він нежонатий, а вже сивий... І в тій хвилі, побачивши Славка на доріжці, наказує:
— Тихо, панич іде! Але дівчата не питають:
Ой по горі терлич сходить, До дівчини панич ходить; Ой терличу, терличу, Люби мене, паничу!
— Пссс! — псикає Микола.— Так розкудкудалися дівки, що їх погамувати годі,— оправдується він перед Славком.
— Нехай співають!—каже Славко.— Співайте! Але дівчата тепер на хвилю замовкають.
Славко подає наймитові папі росу. Старий знімає легко капелюх і бере.
— Дякую,— каже.— На спацир вийшли? О, нині сонечко пригріло! Аби так дальше, то би троха з роботою впорався. Нема кому за всім доглянути, а ще як погоди нема...
— Вам самому тяжко?
— Тяжко, паничу. І коло коней ходи і коло людей ходи, пильнуй... Аби хоч було за що. А то пан збіднів та й ми всі разом з ним,— додає він тихше.
— Він колись ліпше мався?
— О! ще й як! Тепер той син у війську дуже єго скубе! Ну, та й земля не родить від кількох літ. А небіжка пані довго хорувала... От, біда у всіх! Ще якби доньку видав за того пана з Мурованки, то би добре на тім вийшов. Той би доньку взяв, а маєтку не праг би, бо сам досить має.
— А не шкода би такої молодої за такого старого?
— Та він ще не такий старий... То між панами побира-ються не так, як між мужиками... А добра панна, така, як небіжка мама.
— Гарна панна!
— Подобалася вам? — питається Микола і злегка усміхається.— Она собі, як я міркую, вас також вподобала.
— По чім так міркуєте?
— Ми знаємо... адже то видко.
— А того пана з Мурованки не вподобала собі?
— Она за ним не тягне... Він дуже би рад, а вона — ні. Кристинська казала... А чого ж би до нас так зчаста приїздив? От і нині...
— Може, з інтересом?
— Вже ми знаємо, з яким інтересом! Що ж він нашому панові ні брат, ні сват, а приїздить частіше, як свояки... Гей, дівки, не дармуйте! — обернувся Микола знов до дівчат, котрі хотіли почути єго розмову.— Ще грядки маємо копати!
Славко пішов дальше доріжкою. "Вже плещуть у дворі,— думав він собі,— хоч я не дав ніякої причини до поговорів". Дівчата знов співали, та вже сумної:
Ой у саду вишня, за садом ліщина, Любив я дівчину, а мене дівчина; Ой та любив я дві літі,— Тепер мені тяжко на світії
"Ой та любив я дві літі, тепер мені тяжко на світі!" — повторяв собі Славко в думці слова пісні... "Тепер мені тяжко на світі..."
— Пане Левицький, до побачення! — почув він нараз голос з подвір'я.
То Більський від'їздив і з коня заздрів Левицького в городі. Левицький відклонився. На ґанку стояв Заборовський і дивився за від'їжджаючим сусідом. Відтак він відійшов, а за добру хвилю появилася на гайку єго донька. Она оглянулася довкола, як би лякалася з кимсь стрітитися, помалу зійшла по кількох сходах і задумана пішла до брами парку.
Левицький приглядався їй уважно і дивувався єї очевидному неспокоєві. Чим ближче она підходила, тим лучче бачив він єї нетерпеливі рухи, почервоніле лице і живі очі, в котрих пробивався не то гнів, не то жаль на когось.
Встав і вийшов їй назустріч.
— Що вам таке, панно Маню?
— Не можу сказати.
Не хотіла казати, але Славко здогадувався, що так немило настроїло її ніщо інше, лише певно гостина Більського. Не мав відваги питатися її дальше і мовчав.
Маня сіла на лавку і задуманими очима вдивилася в групу безлистих акацій. Славко стояв оподалік. Робітниці співали в далекім куті города дальше:
Тепер мені кажеш: "Зоренько ясная", А потому скажеш: "Доле нещасная!" А хоть ти не скажеш, то мати: "Ліпше було бідну не брати".
Мелодія пісні була така сумна, а слова було чути так виразно!
— Що вони співають, пане Левицький. Левицький повторив їй слова пісні і пояснив їх:
— Звичайна драма, в котрій виступають дві особи: він багатий, а вона бідна; він любить її, хоче її брати, а она вагається; знає, що потім може гірко покутувати за свою незаможність. Як не він сам, то єго родина затрує їй житє.
— То таке співається в тій пісні?
— Таке.
— Дивно мені.
— Чому дивно?
— Я щолиш перед хвилею пересвідчилася ще раз, яка правда в тій пісні... І коли вже раз перестануть мені зневажати мою добру маму? Що вона їм завинила? А то тепер і тато такий самий...
В очах Мані закрутилися сльози.
— Знаєте, пане Левицький, які люди не раз безсердечні, брутальні! І засвою безсердечність ще жадають поважання! Кілько разів уже від родини чули ми, що батько зле зробив, оженившись з такою бідною дівчиною, якою була покійна мама; кілько зневаг зазнали ми з тої причини, ніхто не хотів з нами жити... а тепер уже й мами нема, а ще батькові випоминають єго давній поступок! Що гірше, сам батько признає тепер, що зробив нерозумно. І то при мені, я сиджу при столі, а они таке говорять...
— Хто такий? — спитався Славко.
— Більський і тато. (Маня втерла сльози). Він думає, що я за него вийду, що я єго не зрозуміла!.. Розуміється, про маму не було ані слова, але він злегка закинув, що ми з ніким досі не жили — так якби ми людей, а не люди нас відреклися! — що тепер би можна почати знову товариські зносини (особливо тоді, якби я за него вийшла заміж!..), а тато на се тілько потакує і каже, що те все правда, сам немов до вини признається... оба пам'ять мами зневажають... За що? Мама була з роду бідна, але така добра!
Маня заплакала тихо, але по хвилі махнула енергійно рукою:
— Ні,— каже,— то не буде так, як тато хоче! Я вже не дитина!.. Чи вони не бачили, як мене то боліло? Чи они такі тупі? І то говорили так при мені, і, мабуть, їм і на думку не прийшло, що ранять моє серце... Перше "зоренько ясная", потім .доле нещасная"...
Славко не відзивався; думав про жаль Мані і слухав заразом нової пісні робітниць.
— Чи всі мужчини такі? — спиталася она в него по хвилі з якимсь невиразним усміхом...
Заким Славко відповів, робітниці відспівали:
"Скарай, боже, воріженьки! Зводять мене з доріженьки! Скарай, боже, хто з нас винен, Хто не любив, як повинен!"
Ой знаю, що за причина, Що не любить мя дівчина: Любить того, що багатий, Буде потім жалувати...
Славко усміхнувся, зачувши ті слова пісні.
— Чуєте, що вони співають?
— Чую,— відповіла Маня.
— Чи всі дівчата такі, як та, що о ній співають?.. Так у мужчин, як у женщин, по коротких хвилях пориву, забуття, любові, радості наступає холодніша розвага, журба
0 будучину, бажання обезпечення життя... А то просте, неромантичне бажання буває звичайно таке сильне, що ми
1 не шукаємо радості, аби лише потім не зазнати смутку. Так безнастанно думаємо о тім, що буде, що майже не застановляємося над тим, що є, що переживаємо. А то, що переживаємо, буває не раз таке гарне! Потім вічно жалуємо, що гарної хвилі не визискали. Кілько прегарних, щасливих хвиль ми самохіть відкидаємо від себе! Все нам здається, що щось краще настане, а тим часом щонайкраще ми з рук випустили.
Маня слухала уважно і, хоч Славко на хвилинку замовк, не відзивалася, немов ждала на єго дальшу бесіду.
— Розповісти вам одну пригоду, панно Маню?
— Прошу.
(Продовження на наступній сторінці)