— Це буде маленька ілюстрація до того, що я сказав. По третім році теології під час ферій я і ще другий товариш були ми в гостях у батька Стефки, тої моєї Стефки, що я вам розповідав про неї. (Славко усміхався при тих словах глумливо). Панною Стефкою я не дуже й займався. Ми бавилися разом і танцювали на празнику, але она мене не займала більше як другі. Панна була молоденька, при-стійна, господарна, мало інтелігентна і не раз така дитинно-невинна, наївна, що з того можна було і сміятися і за то її найбільше любити. Так не я перший, тілько она перша звернула на мене більшу увагу. Трафилося раз, що я з нею сидів у городі, в альтані. Она складала з нарваних квіток букет, а я — по якійсь єї дуже наївній замітці до рожі чи до іншої квітки — дістав велику охоту докучити їй. Ішла розмова про любов, розуміється. Квітки дали до того причину. У неї любов була щось таке величаве, гарне, невидане, нечуване! Звичайно, як у доростаючої панни. А я захотів перед нею удавати дуже досвідченого і почав єї ідеал любові обдирати досить цинічним способом зі всеї краси, так як она в тій хвилі, під час моїх заміток, нетерпеливо обдирала рожу з листя. Я сам ще був дурний... Слухала она мене добру хвилю, мінилася на тварі, ставала щораз сумніша, кинула на мене наляканими очима, а вкінці як заплаче, як зачне за серце хапатися! Я остовпів! І що ви скажете? Замість у таку хвилю забутися, припасти до неї і почати потішати її, як можна, і самому тим тішитися, що она з моєї причини так плаче, я в першій хвилі сказав собі: "Дивися, що за гарна сцена! Жаль мені її, варто би потішити, поцілувати, приголубити — вона ж пристойна і мила! — але ні! бо що з того готово вийти?" Так, пані; і я воркнув кілька глупих слів і відійшов. А она там плакала... Плакала на мене, що я їй сподобався, був єї ідеалом, а ту єї тугу за ідеалом, то бажане щастя зобразив чимсь опростим, низьким, нікчемним... Той плач мене переслідував цілий день, я думав про него, прозивав себе всякими прізвищами за свій дурний розум та за тверде серце... я оминав її і не міг її забути... оминав до третього дня, поки їй не сказав, що її люблю... Так, але тоді не наступила така гарна сцена, як та в альтані... А тепер я собі не можу простити отої глупої журби в ту хвилю, тої обави, що з того могло вийти. Що з того вийшло? Нічо! а гарна хвиля не вернеться.
— Чи такі хвилі оминається все лиш із самолюбства? — спиталася Маня і взяла з лавки газету, що з собою принесла.
— Ні, часом жаль не себе, а другої особи; часом з собою упоратися можна дуже легко, можна перемогти себе... так, але, наприклад, дівчина не зможе. Пощо ж кому влазити в дорогу, коли хто все лиш думає о тім, що ще має тілько а тілько миль іти пішки дорогою життя. Скажи їй: "Сядьмо собі! подивімся, який красний світ!" А їй то не в голові, вона думками все витає дома при родиннім вогнищі. Вкінці се й природне... От не знати, як собі і другим догодити. Я вам тут немов ради даю, ви мене так слухаєте, а тим часом, правду вам скажу, всеї щирості в моїх словах нема.
— Як-то?
— Прошу вас, не допитуйтеся... Не дивіться так на мене і не думайте о тім, що буде... шкода тратити таку гарну ілюзію... Мені шкода...
Хоть Славко говорив загадочно і, як сам признався, не зовсім щиро, але єму здалося, що Маня таки єго зрозуміла. І тоді він пожалував нараз навіть сеї дрібки щирості, з якою розповідав їй свою пригоду із Стефкою та свої досвіди.
Маня глянула на него такими наляканими очима, що єму відразу пригадався такий самий погляд Стефки тоді в альта-ні, прийшли на думку всі довірочні, майже приятельські розмови з Манею, і незвичайно ясне в ту хвилю питання: "До чого доведуть такі розмови?" — налякало єго. Радив не відрікатися приємних хвиль, радив не дбати о будучину, а сам затремтів перед можливим розчарованням... Чиїм? Коли б тілько своїм, а то ще чиїмсь?
В одній хвилі зрозумів, що легко радити перейматися поривами хвилі, але коли хвилеве вдоволення має сумно кінчитися, то краще перемогти в собі ті пориви і не піддатися їм.
Він бачив виразно, що Маня вподобала собі єго; він любив з нею розмовляти; єго тішило, що по розчарованні зі Стефкою пізнав дівчину, кращу і розумнішу від неї, що заслужив собі на єї прихильність і приязнь, але чому всі єго довірочні розмови з нею виглядали як теоретичні, зовсім неосновані розправи? Мудрагельство оно, а не щирість! Рід облуди товариської! Убирання таких святих почувань, як приязнь чи любов, у дешеві лахи!
Ах, те все правда, свята правда! Коли ж годі, годі інакше! Єму годі, бо страх бере єго за себе,— ні! не так за себе, як за неї!
Смішно! він радить не питати о будучину, а що ж з таких єго рад може вийти для неї, може вийти для него! Він, а она!.. Чи нарочно приготовляти собі нове розчаровання, і то н е-м и н у ч е розчаровання?.. Собі і їй?
Славко глянув скоса на Маню. Она ніби читала газету, але так, як би кождої хвилі готова була сама щось сказати або дальше слухати єго бесіди.
— Я вас розумію,— відізвалася она по кількох хвилях.
Він стрепенувся.
— Розумієте мене?
— Розумію. Не бійтеся і... і не говорім більше о тім.. Почасти маєте навіть рацію...
Але в тих словах Мані, хоч вона старалася виповісти їх спокійно, все-таки бриніла сумна нота, котру годі було не замітити.
Славко засоромився нараз своєї трусливості і не міг того затаїти, що збирався оправдувати себе. Але Маня не дозволила єму оправдуватися, встала з лавки, сказала:
— Ходім збирати фіялки! — і він послушно пішов за нею.
Хотів почати знов яку розмову, зовсім просту, буденну, хоч би про погоду, і не міг перемогти себе. Відійшов від неї о кільканадцять кроків і збирав мовчки фіялки.
Але розворушені думки не покидали єго. Він уже не знати котрий раз повторяв собі в думці, що є останнім дурнем, котрий в теорії радить не випускати з рук приємних хвиль, а в практиці сам ніколи того не робить. І коли б хоч з яких важних причин! А то що? жаль єму і себе, жаль єї... ні! глупа та вся історія! краще про неї не думати, бо й так нічого з неї не вийде.
— Панно Маню, прошу, фіялки!
— О, ви вже тілько назбирали! А як пахнуть!.. Ви вже не гніваєтеся на мене? — спитала майже зі страхом.
Славко здивувався:
— Або ж я гнівався на вас?! Ані мені на думку не приходило!
— Справді ні?
— Слово даю. Коли гнівався, то тілько на себе.
— Можна вас спитатися, за що?
— За що? Як би то вам сказати?.. Так трудно відповісти на то коротко... Різні думки прийшли мені до голові. Почали ми, правда, розмову від Більського, від зневаги,— та ось куди зайшли, т. є. я зайшов! Може, і вас яким словом нарушив?
— Ні, ви нічого обидного не сказали.
— Не дивуйтеся мені, панно Маню,— просив Славко,— я часом такий неконсеквентний... Других посуджую о безсердечність, о трусливість і т. д., а сам не ліпший, як другі, може, ще й гірший.
— Но-но! тілько не судіть себе так остро; нехай вас уже другі судять! — потішала єго Маня.— От ходім на підвечірок! Якось то буде...
Обоє пустилися доріжкою до двора. А тим часом з далекого кута парку на них пильно дивилися цікаві дівчата-робітниці.
— От, най би побралися! — замітила одна з них.
— Була би гарна пара! — докинула друга.
— Ади, як ідуть собі вкупці! —завидувала третя, спершися на рискаль.
— Не знати, чи видасть її дідич за него?
— Що, за него? — спитався Микола.— За простого попа?
— Або ж він не гарний хлопець?
— Але що він має? — сердився вже старий наймит.— Як не той з Мурованки, то інший пан її візьме, але пан — розумієте? — багатий.
— Шкода! — жалували дівчата.
— Ба! — відповів їм Микола так, якби хотів сказати: "На то нема ради". ^
— А ви коли женитеся? — спиталася одна збиточна робітниця в Миколи.— Я би зараз за вас вийшла.
— Хе-хе-хе! — сміявся Микола.— Чекай, по великодні поговоримо; най піст мине.
— Адже твій тато молодший, як Микола! — обізвалися дівчата.
— Що з того, коли мені Микола сподобався,— боронилася дівчина.— Та вже хіба почекаю, заки піст мине.— І вона заспівала собі:
Ой все пости, ой все пости, Чей будуть м'ясниці, Як не піду восінь замуж, То піду в черниці.
— Ано! дівчата, до роботи! — напоминав Микола.— А вже котрусь з вас возьму.
Не прибив передновок у дівчат охоти до життя і веселості.
XVII
В Заліссі передновок був незвичайно тяжкий. Люди мерли, як мухи, в пізній осені. У вдови по Криворукім померло двоє дітей молодших; лишився один Михась, школяр. Отець Левицький мав що другий-третій день похорон. З похоронів тих не то не мав ніякого зарібку, а ще й перестудився раз у слоту тяжко, так що аж на Великдень підвівся з ліжка. З того часу він завсігди покашлював та чувся нездоровим.
Ті похорони напровесні приймалися людьми байдужно. Они, немов по звичаю, плакали на них; але до кількох днів забували, а то й дякували богу, що забрав з-поміж тих злиднів з двадцять осіб, котрі так само не мали що їсти, як і другі. Трохи не завидували їм.
(Продовження на наступній сторінці)