— Отже, вони втекли в дуброву? — здогадувався Чамчан.
— А може, вбили їх і одежу здерли? — здогадувався Микула і побілів зі страху.
— Коли здерли, то, може, є кров на одежі,— замітив Чамчан.
Стали шукати слідів крові і не найшли. Троха їх се заспокоїло, але загадки не відгадали. Прерізні помисли почали їм приходити до голови, але кожний мав свій гачок — сяк чи так виходила загадка.
На другий день оба з Чамчаном перешукали цілу дуброву, понаходили багато криївок, у котрих, очевидно, лежали перед тим люди, але родини не було. Вернулися до намету і тут постановили, що Микула має вернутися до козаків і шукати родини там, а Чамчан лишиться у господаря, бо йому годі відходити, щоб не підозрівали. В потребі має Микула дати знати, що зорудував.
Ніч була знову неспокійна. Козаки били турків уночі десь аж на полях за Брагою. Чамчан дякував богу, що не приходили в сторону моста.
Однак козаки зробили йому і туркам сю немилу несподіванку зараз найближчої ночі.
По півночі з четверга на п'ятницю кількасот козаків напало на міст. Одні грабили намети, а другі завзялися знівечити міст. Порубали одну браму і поруччя, підложили вже огонь у кількох місцях — так собі господарили, як дома. І вступилися завзяті душі тілько тоді, коли цілий нижчий турецький обоз заворушився і тисячі турків почали сипатися з горбів над Дністер.
В отею хвилину Микула рішився вернутися до козацького обозу; вхопив клупок, що найшов У дуброві, казав наляканому Чамчанові стерегтися, перебіг міст і побіг за козаками, що втікали стежкою попід берег Дністра. Тільки вночі, коли чоловік не пізнавав чоловіка, можна було робити безкарно такі збитки, як робили козаки, і втечи без страти.
Микула наздогонив козаків і почав разом з ними лізти уверх на берег, де вже недалеко були козацькі окопи.
За часок і він уже сидів у безпечнім місці.
Саме дніло. Микула розглядався довкола і не пізнавав добре місця. Се ж ліве крило обозу, а окопи лежать якось не так, як перше.
— Чому се? — спитався він в одного козака.
— Зголодніли ми, бачиш,— відповів той,— та й треба було ремінь дальше спняти.
Микула зрозумів. В обозі поменшало і людей, і достатків; крім того, з причини готового моста праве турецьке крило зсунулося ближче до Дністра — треба було козацькі окопи цофнути дальше, а давні розкинути.
Тілько день настав, Микула пійшов в обоз шукати своїх. Здавалося йому, що він тут найде їх або хоч розвідає дещо у козаків, що в вівторок нападали на той бік Дністра. Може, вони що знають, може, захопили в дуброві родину, може... може...
Микула вже й сам не знав, що таке має почати, щоби довідатися, що сталося з родиною.
XIII
Дня 27 вересня зрання густа холодна мрака закрила всю хотинську околицю, так що на кільканадцять кроків не можна було розпізнати чоловіка. А потім помаленьки, немов зо страхом, почав нападати перший сніг, перемішаний з дощем, і покрив землю легким сірим покривалом. Починалася зима несподівано скоро.
У наметі Сагайдачного були гості: Могила і Молодецький. Принесли вістку, що королевич має відвідати козаків сегодня, коли тілько перестане падати сніг. Йому вже ліпше; врешті від трьох днів, як помер Ходкевич, не може спокійно влежати, не вірить нікому і сам, хоч не зовсім здоров, бажає всего догляпути.
Сагайдачний сидів на постелі, підперши правою рукою ліву, що спочивала на хустці, прив'язаній до шиї. Він змарнів дуже на тілі, його лице поблідло, тілько сині очі блистіли якось ще більше, як перше. Видко, мав гарячку.
— Помер пан Ян, царство йому небесне, та й мені вже до могили недалеко,— говорив гетьман сумно.— Загину я через отсю руку. Коли б так у спокою, то вигоїв би, а тут... Ну, все одно! Нажився я вже доволі.
Могила з чемності почав потішати гетьмана.
— Ет, не потішай мене, пане Могило,— не поможе. Коли б тілько бог дав скінчити якось щасливо сю потребу, іду в Лавру відмолювати свої гріхи і вже звідтам не вийду. Тілько біда, як довести до кінця сю халепу?
— Чого ж хочеш, Петре? — відповів Молодецький.— Досі йде добре. Своїми хлопцями ти не пов-стидався. А тепер уже заноситься на згоду... конець недалеко, відпічнеш.
— Гарна мені згода, коли, як сам кажеш, продають козацьку шкуру... Отеє мене найбільше добиває. Ще з Ходкевичем можна було говорити, а тепер, відколи на його місце став Любомирський, боюся, що ляхи зрадять козаків. На сам остаток зрадять нас. Така нам подяка за пашу службу, за нашу кров...
— Се тілько такі чутки ходять,— здогадувався Молодецький.
— Не чутки... Коли хочеш знати, так від самого Томші маю відомість, що при згоді загадують жадати видачі на смерть мене і всеї старшини. Томша ненавидить ляхів, і тому остеріг мене, післанця прислав.
— Погано! — замітив Могила сумно.
— Ще й як погано! Стілько разів вирятував я ляхів з халепи, а тепер ось тобі за твоє жито... Бідний наш нарід з такими сусідами. А присягаються, що люблять нас, коли їм треба... а цілуються, обнімаються... Прийде ж до чого — відречуться нас, як сатани,— та й по всім.
— Королевич не допустить до зради,— сказав Могила.
— І я тілько на нього й маю надію та ще на Со-біського... Може, й інші декотрі комісари оборонять нас.
Хвилину мовчали всі, а потім гетьман знову почав:
— Отак-то, пане Могило, ведеться у світі. Ляхові служи, а камінь за пазухою держи.
— Та я-то, пане гетьмане, уже й сам розбирав у своїй голові. Ходжу отак по обозі, слухаю, що люди говорять, і смутно мені. Думав я, думав про Молдову, а там і охота відійшла. По тій першій невдачі, коли нас дощ спинив від нападу, я махпув ва все рукою; а тепер уже мені приходить на думку, чи не пійти б з вами на Україну, у Київ, і по-злужити свому народові.
— Ходіть, пане, у Київ, ходіть! Робота для вас найдеться! Ви ж такі школи кінчили, світами їзди-гіи, поможете нам. От споміг я Київську братську лколу, нехай би людські діти вчилися, а повести ії добре, доглянути нема кому. Єзуїтам довіряти ;оді. Ви б доглянули, повели... А по братствах :кілько роботи жде! Розчинилося па хліб, а вимі-зити і спечи нема кому. Погано скрізь... нарід опущений, побивають його підлотою, а оборонців так мало.
Могила дивився уважно на смутного гетьмана
і передумував його слова. Гетьман помовчав хвилину, а потім знову почав:
— Буває, не можу заснути вночі... рука болить. І снується мені по голові усе, що я доброго й лихого зробив. Погибло з моєї вини багато турків і татар — ну се ще не гріх, а заслуга перед богом. Та от скілько християнської крові пролив я, коли визволяв королевича з біди під Москвою... усе за ті привілеї, за ті уступки, що ми жадали від ляхів... усе за те, щоб ми не обляшилися, щоб віри своєї прадідівської не покидали. І тепер прийшов на поміч... думав собі: не забудуть нам того, перестануть пити нашу кров. А тут, дивись, ще й до кінця діла не доведено, уже я маю класти голову під турецький топір, а народові відберуть і се, що дали зі страху. Але пожалують вони ще колись того...
У голосі гетьмана чути було і жаль, і гнів.
У намет увійшов сотник Берло з Дорошенкового полку. Приніс вістку, що вже королевич їздить по польськім обозі; випадає його зустрінути у брамі козацького обозу.
Надворі сніг уже не падав, зате під ногами зробилося болото. Сірий день був непривітний, холодний — прибивав душу всего війська, котре сегодня гомоніло в обозі тихо, як бджоли, що сховалися перед сльотою у пень.
Сагайдачний, Могила і Молодецький вийшли з намету і пійшли на правий бік обозу. Королевича ще не було; ходив по пімецькім обозі. Але небавом надійшов він з пишно вбраною у панцерах дружиною; сам був одягнений звичайно, без зброї, тілько кожух накинув на себе з причини зимна. Се був молодий ще чоловік з приємним блідим лицем, котре найліпше свідчило о перебутій недузі.
Сагайдачний ждав із своїми гостями при брамі в окопах. До них прилучився Дорошенко, а купа козаків станула за ними. Побачивши Сагайдачного, королевич з милим усміхом на устах зближився скоро до нього, подав йому руку, а всіх інших привітав головою. Козаки зняли кучми.
— Як ся маєте, пане гетьмане? Як живете?
— Спасибі вашій милості! От живем, як сорока на тину: хто йде — сполохне... Вибачайте, що зустрічаю вас не з усею старшиною, але пора не по тому, нехай пантрують діла.
— Добре, добре! Я прийшов, пане гетьмане, щоб вам особисто подякувати за поміч. Дуже гарно справуються ваші козаки. Я хоч і лежав, та все знаю, що діялося. Я вам сеї прислуги пе забуду.
Сагайдачний склонився головою, дякуючи за признання. Королевич обернувся до козаків:
— Спасибі вам, молодці, за поміч! Перекажіть се і другим, що я їм дякую. Постійте з нами ще до кінця!
— Постоїмо! постоїмо! — загули козаки в один голос.
— їсти маєте що? — спитався королевич в одного козака.
— Є, ваша милость! Живем, як муха у сметані.
— Часом з квасом, а часом і так,— додав другий козак.
— Не журіться! — потішав королевич.— Ми вже післали по харчі в Кам'янець; вернуться небавом, дамо і вам.
— Ми самі спроваджуємо собі харчі Дністром плотами та ще й так промишляємо добичами, як бог пошле,— сказав гетьман.
— Щоночі не даєте туркам спати! — усміхнувся королевич і пустився далі йти в обоз.
(Продовження на наступній сторінці)