Микула, що вже зі своїм нещастям зжився, недовго перевертався на соломі; заснув небавом на вигідній, теплій постелі, якої вже давно не мав. Зате Чамчана сон не брався. Він не перебивав Минулі сну, хоч радо був би балакав з ним; лежав і зітхав тяжко та думав над тим, що завтра починати.
Тілько по півночі задрімав. Не був то сон, бо щохвилини будився і думав зовсім ясно; не була й ява, бо втомлена голова по хвилині знову западала в дрімоту. Тут він чує, як вітер гуде і недалека дуброва шумить; а тут знову довкола стає так тихо, мовби все завмерло. Тілько щось невиразне морочиться по голові; немов далекий гомін і стогони вмираючих, тупіт коней, дзенькання шабель...
Чамчан сам не знав, як довго так лежав, коли нараз вбіг хтось у його намет з криком: "Козаки напали!" Чамчап зірвався з постелі, Микула спав далі.
— Вставай! Козаки напали! — скрикнув Чамчан. Микула зірвався, як опарений.
— Втікаймо до татар! Ні, до господаря на той бік! — радив Чамчан, не знаючи, що почати з собою.
Обидва вибігли перед намет. Надворі вже сіріло. Глянули сюди і туди: по сім боці ріки, де вони були, було спокійно; правда, військо вибігало із своїх леговищ, настав переполох, але битви не було. Зате по тім боці, за мостом, у ярі і за яром стояв гомін великий, хоч і не видко було, хто з ким бився. Військо господаря стояло готове коло тяжких воріт, якими міст з того боку замикався. На мосту було вже повно людей, і ворота з сего боку були також зачинені.
— Коли напали? Як? — питався здивований Микула.
— Уночі! — відповів Чамчан.— Я щось чув, але і в думку мені не приходило.
— А не казав я вам!
Іти тепер на той бік, за міст, не було чого. Тут було безпечніше. Тілько підійшли до війська і почали розпитуватися. Небагато поки що дізналися: всі стояли, як вівці, наполохані вовками.
— Де ж ті козаки? — допитувався Микула, розглянувшись докладніше. Нігде ніхто ані не стріляв, ані не кричав, як у битві кричать, тілько військо стоїть або бігає переполохане.
Пригода вияснилася тілько вранці. На долині за яром стояли зі своїм військом баші Караману і Сівасу. На ніч розставили сторожі і поклалися спати. Тим часом уночі кілька тисяч запорожців підлізли тихенько під турецькі сторожі, спрятали їх або виминули і несподівано напали на сплячих турків. Тисячі їх порубали і покалічили, а з добичі позабирали все, що під руки попало: золото, срібло, сукні, завої, з двіста коней, тридцять верблюдів, дві хоругви яничарські, навіть книги військові взяли. Намети пороздирали, щоб мали у що завити добичу, і як прийшли несподівано, так забралися. Може, згинуло їх кілька, а може, й то ні.
Ярошенко і Чамчаи слухали сих оповідань війська з неоднаковим чуттям. Микула рад був знати, чи господар живий,— довідався, що нічого йому не сталося,— такий удатний напад тішив його, бо занадто вже звик до козаків і не мав чого жалувати турків — тих самих турків, що забрали йому родину. Але Чамчан налякався і за себе, і за господаря, і за свою родину; просто голову згубив.
Коли військо втихомирилося, Чамчан казав Минулі лишитися у наметі, а сам пійшов на той бік до Томші. Не забавився там довго; небавом гонив уже робітників на міст. Надворі вже розвиднювалося; можна було вести роботу далі. Микула станув у входу до намету і подивився на роботу свого тестя: справді, як казав Чоботар, се не був міст, лише ціла гребля — кашиці з того і з сего боку, а посередині міст, що здержав би й найбільший тягар.
Уже все було готове — і тяжкі ворота, і поруччя, тілько ще вирівнювало поміст рінню і дернями, щоб дорога була гладка. Саме сею роботою займалися тепер робітники.
До самого полудня Чамчан не вертався до намету; всюди було його повно, всюди заглянув, чи все в ладі. В полуднє казав робітникам забиратися з моста, а сам пійшов до господаря. Томша вийшов із намету, оглянув цілий міст докладно, потім повів Чамчана до себе і подержав довший час.
Микула вже аж знудився, вичікуючи тестя. Нарешті він прийшов.
— Ну, слава богу, що вже впорався з роботою. Тепер, Микула, в дорогу! Гроші маю, ще й провід-ника-турка дає Томша. Каже, що коли найдем родину, то він сам упімнеться за ню: се ж його люди, з Молдови, а не чужі. А коли треба буде заплатити, то заплатимо...
— Де ж той турок?
— Він зараз прийде.
— Як же ми з ним розмовимося?
— Він знає по-волоськи. В Яссах жив з кілька років. Світовий волоцюга, я його знаю. Мусимо йому заплатити, то розуміється. Грішми все можна у турків зробити.
Заким прийшов провідпик, Чамчан і Микула попоїли і приготовилися, мов до далекої подорожі. Чамчан позамикав скрині з начинням і віддав під догляд своїм помічникам, що лишалися тут, щоби в потребі поправити що при мості, коли б вода попсувала. Сам узброївся шаблею, сховав грошей частину у черес, а частину у шкіряну торбину, котру перевісив собі через плече; у торбу набрав харчів і казав їх нести Микулі — усе приготовив з розвагою, так, як з розвагою клав свій міст.
— Нарешті надійшов провідник: чоловік около шістдесяти років, але ще здоровий, як медвідь.
— Уже готові, пане майстер?
— Уже.
— Куди ж пійдем насамперед?
— Як гадаєте.
— Як то було: опришки продали родину нашим?
— Так,— відповів Микула.— І родина була ще перед кількома днями в тім ясирі, що тут стояв, а потім його перевели на той бік.
— Ага! Ну то ходім на той бік. Тут, по сім боці, Кантемирові татари і бранці з Лехістану, не з Молдови.
Всі три перейшли міст і опинилися в обозі Том-ші, що мав зі своїми волохами пильнувати моста.
— Що ви скажете про тих жаврів-козаків? — нагадав турок нічну пригоду.— Сі чорти мають по три душі, одну вб'єш, друга жиє... Я збудився, коли вони вже втекли.
— З ними не так легко упоратися,— замітив Чамчан.
— Вже ми їм дамо раду, нехай ми лише погодимося з ляхами.
— Як то? — спитався Микула цікаво.
— З ляхами погодимося, відошлемо їх додому, а козаків схрупаєм, як кіт мишку.
— Се хто таке придумав?
— Хто? Ми! Та се ж у нас не новина. Ціле військо так собі міркує. А в Радули, у волоського господаря, кождий чура говорить, що заберемо і того сивого пса, Сагайдачного, і всю старшину. Не вийдуть живі відси.
— Ви там були, у Радули? — спитався Чамчан.
— Вчора був. Томша посилав мене з листом. У Радули є післанець від польського гетьмана. Кажуть, згоди хоче. А люди Радули оповідають собі таке.
— Видумують, та й годі! — замітив Микула.
— Може, видумують, а може, й ні. На війні всяке буває,— відповів турок рівнодушно.— Але польський посол є.
— Ну, се ще пе біда, як погодяться,— сказав Чамчан.
— Добре, добре, нехай годяться! Але яка згода повинна бути?
— Яка ж? — спитався Микула.
Турок видивився зчудовано на Микулу.
— Та се ж у нас наймепший чура знає, а ти не знаєш! Козаків треба нам винівечити до ноги! І коли прийде до згоди, то козакам се не вийде насухо. Ми не пристанем на таку згоду, де б козаки цілі вийшли.
— Уже би то наш господар Томша не вчинив такої волі ляхам,— сказав Чамчан.
— Томша ні, бо ще не забув Корецького, Могили й інших, але Радула... А там хто знає, що Томша зробив би: чого б мав жалувати козаків?
Микула знав, що у словах турба багато неправди,— от верзе щось чоловік, що крутиться коло великих панів і вдає розумного,— але проте заболіло його, що чи в поляків, чи в турків усе йде торг над козаками, тими самими козаками, що досі так добре постояли за себе і за добру справу, за християнство, за цілість Польської держави...
Так розмовляючи, ішли всі три почерез нижчий обоз турецький. По нічнім нападі турки тепер поправляли свої окопи і хоронили покійників. В обозі було подібно, як у козаків: вози, коні, квартири для поодиноких відділів війська, кухарі,— тілько видно було, що військо більше виспочиване і не голодне. Цілі череди овець блеяли зараз за обозом та ждали своєї черги, коли мали йти під ніж.
Ніхто й не чіплявся Чамчана та його товаришів; лиш одному якомусь турецькому старшому мусив провідник поясняти, в чім діло. Чамчан уже ви-ймив лист Томші, але не було потрібно: турок не був цікавий читати його. Микула чудувався, які се спокійні люди, й очима шукав ясиру. Ясир не зараз показався. Треба було минути цілий нижчий обол: кухні, склади сіна і соломи, череди верблюдів, коней, волів і овець — і тілько тоді побачили в чистім полі новий обоз, не обоз, а широке кочо-висько, повне людей. Кіннота з нагайками і різками з таволги стояла навкруги ясиру, не пускаючи нікого поза назначену межу. Відділ війська стояв недалеко, готовий сторожу виручити; кухарі варили страву у великих казанах. У тих живих окопах з кінноти ходили і сиділи тисячі людей, як череда овець, зігнана в кошару.
Серце забилося в Микулі сильніше: йому здавалося, що із сеї громади людей ось зараз вибіжить його родина, його мама, його жінка, його любий Тодірко. Мабуть, дуже змарнів хлопець... Старий Чамчан ішов також мовчки і не зводив очей з ясиру. Там уже люди помітили, що хтось приходить на звіди,— і сотки збіглися в громаду та придивлялися Чамчанові, Микулі і туркові. Сторожа не пускала їх дальше, і бранці стали кричати: "Ходіть до нас! ходіть до нас!"
(Продовження на наступній сторінці)