Але провідник повів Чамчана й Ярошенка перше до чорбадії, десятника і наставника яничарського, що завідував ясиром. Чорбадія пив саме чорну каву, коли перед ним станув провідник-ту-рок, покірно схиливши голову і зложивши руки иаохрест на грудях. Чамчан і Микула стояли збоку. Провідник почав оповідати, за чим прийшли і хто се такий шукає бранців.
Чорбадія показався більше привітним до гостей, як купець, що продає товар. Сам навіть встав і повів усіх трьох в ясир. Тілько розмовитися з ним було годі, провідник мусив бути за товмача.
— Що він каже? Є тут люди з Молдови? — питався Микула провідника.
— Каже, що не знає певно. Мусить розпитати. Ось вони вже і в ясирі. Кругом люди, повставали,
хто сидів, і дивляться на гостей. Микула і Чамчан
шукають очима, чи не побачать кого знайомого. Не пізнають нікого.
— Дайте знати у Скалу, що я тут, Іван Сав'юк! — крикнув хтось з гурту.
— І в Панівці, до Димитровича!
— В Ріпницю! в Ріпиицю! до Василя Гаврилаша!
Зчинився крик: усі бранці хотіли, щоби повідомити їх родини, нехай би прийшли з окупом. Вже не можна було й розібрати, хто чого хотів; тілько чути було крик, прокльони і плач.
Чорбадія прикликав сторожу, і товпа зі страху перед пагаями зараз притихла.
— Кличте ви по-своєму! — порадив старшина, а провідник перетолкував се Чамчанові і Микулі.
Микула щосили крикнув:
— Є тут люди з Молдови?
— Хто з Молдови? хто з Молдови? — повторила товпа, і се питання оббігло за хвилину тисячі людей.
— Як то з Молдови? — спитався чорбадія. Треба було йому оповісти пригоду Ярошенків.
Заким провідник оповів се турецькому старшому, Чамчан заплакав. До пего підлізла навколішках молода жінка з дитиною, хотіла щось говорити, і через плач не могла. Сторожа зараз прогнала єї набік; Чамчан тілько глянув — і сльози покотилися йому з лиця.
Вислухавши оповідаппя провідника, десятник сказав, що тут у його ясирі нема людей, куплених від опришків над Прутом. Тут люди свіжі, з Лехі-стану, а не з Молдови.
— Де ж би могли бути ті, що їх опришки продали? — спиталися його.
— Не знаю,— відповів він рівнодуншо. Провідник моргнув на Чамчана; сей зрозумів знак, сягнув у кишеню і упхав якийсь гріш в руку старшині.
— Не знаю, справді пе знаю,— говорив чорбадія, ховаючи гроші.— Передом нашого війська йшов Кантемир з татарами, то, може, він має бранців від опришків.
— Де ж його ясир?
— За Турлою, по тім боці. Врешті ясирі вже перемішані; коли хочете, пошукайте ще тут! Я вам не бороню.
І з тим старший відійшов собі, а Чамчан, Микула і провідник пійшли поміж бранців. Усі вже знали, чого вони прийшли і що се люди з Молдови. Надії, щоб вони могли дати знати родині на Поділлю, не було — і бранці відверталися, зневірені, та клалися на землю.
Чамчан і Микула допитувалися, та не дізналися нічого. Тілько смутку набралися ще тяжчого, надивившися на стілько людей, призначених на продаж у неволю, на галери.
Сей день минувся безкорисно. Вечір уже надходив, треба було вертатися на ніч до свого намету, а завтра далі шукати по тім боці ріки. Провідника взяли з собою, щоб і завтра послужив їм.
На другий день зараз зрана були вони в ясирі Кантемира за дубровою в полі. Сей ясир був уже поділений, так сказати, на дорожчу, добірнішу, частину і на дешевшу. У першій було з кількасот панів, і пань, і панських дітей — по одежі було видно, що се були люди заможніші. Для них були поставлені великі намети, а кому вже тих хибло, ті спали на соломі, простеленій на землі. Навіть дерги лежали на соломі, щоби панські бранці мали чим накриватися. Очевидно, "товар" був дорогий, великого окупу можна було за нього сподіватися. Дешевша частина ясиру була вже також попа-йована: окремо дівчата, окремо парубки і окремо старі і діти. Відповідно до ціни бранців, подавано їм також деякі вигоди; і тут не всі спали на голій землі, а дехто мав солому на постелю і дерги. Правда, сиділи тут деякі в кайданах,— певна річ,
за якусь кару або для певності,— але у всім ясирі видко було руку доброго господаря, що дбає про свій маєток, щоби йому не змарнувався. Бранців пильнувала сильна сторожа, що стояла навкруги ясиру і посередині в поодиноких квартирах.
Тілько підійшли Микула, Чамчан і провідник сторожі, як на сам початок побачили страшну подію. На землі лежала мертва дівчина, якась панна, а старша жінка, мати дівчини, плакала гірко над нею. "Доню моя нещаслива! бідна моя!" — промовляла вона захриплим голосом, цілуючи мертве обличчя. А два яничари копали тут-таки, коло ясиру, неглибоку яму, щоби нещасну бранку поховати.
Ось уже підіймають єї із землі, щоби покласти в яму. Цілий панський ясир плаче, розпихає сторожу,— сторожа здержує громаду. Мати паде без пам'яті на землю. Сум такий, що й яничари мовчать і тілько мовчки споглядають на подію.
— Ходи, ходи, Микуло, звідси, бо згину! — просить старші Чамчан і обтирає кулаком сльози, що так і котяться йому з очей на сиву бороду.
Найшли начальника сторожі — чоловіка сивого, у турецькім халаті і білім шлику. Провідник оповідає йому, за чим прийшли. Микула описує ще, як виглядала мати, жінка і хлопець. Провідник повторяє се начальникові, а Чамчан тиче йому тим часом два червінці в руку.
Начальник випитується ще докладніше, потім нагадує собі щось і каже сторожі покликати якогось Ілуцу Молдована. Поки що оповідає щось туркові.
— Що він каже? — питається Микула по-волоськи.— Має бранців з Молдови?
— Каже, що має.
— Має! Ну, слава богу! — відзивається старий Чамчан по-руськи до Микули.
Нараз начальник каже до Чамчана також но-руськи:
— Се твоя донька, старий?
— Моя, моя, а його жінка, і мати, і син. Забрали їх, хоч вони не з Польщі, тілько з Молдови.
— Ет, все одно звідки. Л гроші маєте?
— Принесу зараз від господаря,— відповів обережний Чамчан, хоч мав гроші при собі,— я ж будував для вас міст.
— За доньку і за внука мусиш добре заплатити,— замітив начальник.— Стара нам не потрібна. От тримаємо, щоби коло дітей було кому ходити.
Микула дивився зі страхом на старого начальника. Очевидно, був се потурнак, що вже давно як вийшов із християнської землі і побісурменився.
— Може б, ми пішли самі пошукати? — спитався Микула.
— Не потрібно. Тілько заколоту наробите. Зараз вам скажу, чи є, чи нема. Де ж той чура задівся?! — скрикнув уже сердито і пійшов до сторожі.
Вернувся післанець, що шукав Ілуци, і, очевидно, сказав, що не найшов його; начальник дуже розсердився і сам пійшов розвідатися в ясир. Довгий час не було його. Вернувся дуже гнівний і зараз розіслав кількох кінних на всі сторони.
Микула і тесть ждали мовчки і тілько дивилися, як начальник лютився. Навіть не важилися питати його, та він сам промовив:
— Се були Ярошенки з Серета?
— Так.
— Ще вчора тут були, і десь їх чорт побрав. Не можу спуститися на нікого! — а далі вже кричав люто по-татарськи на сторожу і грозив шкіряною нагайкою.
— Так нема їх? — спитався Чамчан.
— Кажу ж тобі, старий, що нема. Ти, кажеш, будував міст?
— Так.
— То ти в обозі господаря?
— Так.
— Ну то я тобі раджу: іди собі тепер до моста і там жди! Коли найду твоїх, то дам тобі знати. Вони не могли втекти. У мене того нема. А гроші приготов: найменше триста червоних злотих — дешевше не дам! Розумієш? Ну, забирайтеся!
— Триста червоних! — зітхнув Микула.
— Що він казав? — спитався вже тепер провідник Микули.
Микула оповів йому.
— Не журіться! спустить троха. Треба торгуватися! — потішив провідник.
— Адже се великий маєток! — зітхав далі Микула.— Я й половини не маю.
— Де вони поділися? — журився старий Чамчан.— Каже, були ще вчора, а сегодня нема. Адже звідси жінка і дитина не втекли б, що б не зпати що. Чоловікам тяжко втечи, а не то жінкам.
— Десь запроторилися,— пояснив турок.— Поміж тисячами людей чи трудно загубитися? Уже ви не бійтеся, до вечора будете знати.
Але і сей день минувся без хісна. Чамчан і Микула відпустили турка, заплативши йому, а самі сіли собі перед наметом коло моста та дивилися мовчки, як з того боку Дністра з турецького обозу перевозився мостом до татар якийсь старший. Війська при пім не було, тілько служби, наметів і скринь багато. їхав смутний попри самий намет Чамчана.
Під вечір дізнався Микула від сторожі моста, що се бувший везир Усейн-баша. Стратив ласку у султана тому, що не велося йому в битві, і тепер уступався йому з очей якнайдальше. Казали, що султан хотів зрубати йому голову, та якось помилував по великих просьбах. Усейн-баша розложив-ся зі своїми наметами в дуброві, зовсім недалеко від моста. Микула ходив навіть дивитися, як уставляли його намети.
Пройшов ще один день, вівторок,— з ясиру не було ніякої вісті. Чамчан і Микула не втерпіли, пійшли туди ще раз розвідатися. Начальник визвірився на них, казав їх придержати і став винова-тити їх, що се вони викрали йому бранців. Чамчан присягався, що ні,— чого ж би приходив звідуватися? — і від напасті визволився, лише показавши карту від господаря.
— Видко, втекли,— міркував собі Чамчан, вертаючи з зятем до моста.
(Продовження на наступній сторінці)