— Я сих гадок не боюся; а коли ви боїтеся, так беріть собі його хоч зараз і зрубайте йому голову. Мені сего п'яниці не жалко.
— Він ваш, і ваше діло судити його.
— Ну то я завтра скличу раду, і, коли рада згодиться, нехай гине. Нагрішив він доволі. Мені самому його смерті не потрібно. Я ж міг ще під Могилевом з ним упоратися, а пустив його.
— Добре! — сказав Ходкевич.— Склич же завтра раду.
— А тепер ти, пане Яне, скажи мені щиро, чого крутиться той Вевеллі у вас? Чого ви все торгуєтеся з турками? Адже і ви, пане Шемберк, їздили?
— їздив. Тоді ще була надія на згоду.
— А тепер яка надія? — спитався Сагайдачний.— З турком уже б'ємося; кінця не знаємо. Коли миритися, то за яку ціну? Знов усе має скропитися на козацькій шкурі? Ви погодитеся для життя, а ми з тої згоди маємо загинути?
— Стривайте, пане гетьмане! — почав Собіський спокійно.— Є в нашім обозі й такі, що так кажуть, як ви отеє сказали; се правда. Але й дитина б се зрозуміла, що нам без вас тепер годі обійтися.
Миру ще нема, тілько б'ємося, а до війни чим нас більше, тим краще.
— А по війні чи по мирі нехай чорт побере козаків, та й годі! — замітив Сагайдачний гірко.
Шемберк усміхнувся, Собіський замовк, зате Ходкевич підхопив бесіду.
— Слухай, Петре! Ти-бо сего дня жалиш, як оса. Відоме діло, що козаки нам потрібні, а ми козакам.
— Так і кажи! — потвердив Сагайдачний. Ходкевич говорив далі:
— Коли ж ми тут уже разом зібралися і розлучитися нам нелегко, то повинен бути лад у пас
— У моїм обозі лад є! — замітив Сагайдачний.
— Нема, бо повстає опозиція.
— Коли мені буде потрібно, то я її зломлю. Тепер поки що мені не треба її ломити. Зломіть ви свою опозицію, то я зломлю свою.
— Ходім! — сказав Ходкевич нетерпеливо і встав.— Вибачай, Петре, що потурбували тебе. А се розваж, що ми тобі сказали.
— І ви мої слова розважте!
Попрощалися всі чемно, Сагайдачний провів гостей аж перед намет — і розійшлися...
На другий день знову йшли турки приступом на козацькі окопи, але козаки зігнали їх з поля. Під вечір, коли на полі втихомирилося, скликав Сагайдачний козацьку старшину до свого намету па раду. Зійшлося з кільканадцять полковників і засіли на лавах.
— Скажіть мені, панове,— почав Сагайдачний,— скілько на тім правди, що козаки бунтуються?
— Не бунтуються, тілько нарікають,— відповів Дорошенко.— Нарікають на ляхів, що не помогли в суботу.
Полковник Мисько Хвастовець додав:
— Ходить чутка, що ляхи змовляються з турками, щоб нас зрадити. Козаки оповідають собі таке. Звідки така чутка взялася,— не знаю.
— Я вам скажу звідки,— почав полковник Олександр Кошка.— Се Бородавка ширить такі чутки, а його давні приятелі розносять далі.
— Наші зловили козака, котрого посилав Бородавка до Томші. Тілько й сказав, що не хоче ляхам служити і що Бородавка післав його.
Таку новину оповів сам гетьман.
— І чого ти, пане гетьмане, держиш того п'яницю при життю? — спитався полковник Ярош Сума.— Кажи йому стяти голову, а то наварить пива.
— Ваша воля,— відповів Сагайдачний.— Я не хочу брати гріха на душу.
— Та який тут гріх? — обурився Яцько Юревич.— Для прикладу, що не терпимо зради, він повинен згинути. Мало ж нашого брата з його вини загинуло в дорозі сюди? Хто ж так військо веде? А не порадився ні в кого, бо сам усі розуми поїв.
— Тут нема що багато думати,— закінчив Дорошенко, встаючи.— Ми всі годимося на те, щоби Бородавку стратити за зраду і для прикладу. Нам з турками нема ніякого діла.
— Так ви годитеся на се? — спитав Сагайдачний.
— Годимося! — загула старшина одноголосно.
— Всі?
— Всі.
Старшина розійшлася, а гетьман видав приказ зрубати зараз Бородавці голову. Однак з того вийшов клопіт: між козаками не було ката. Нікому і в гадку не прийшло просити кого з козаків або й приказувати котрому, щоби позбавив Бородавку життя. Треба було шукати якого татарина. І справді, найшовся такий між бранцями, котрих зловили козаки. Сказали йому, що, коли зробить сю прислугу, зараз пустять його до своїх. Татарин згодився дуже радо.
Не дочекав Бородавка вечора. Поховали його на тім місці в яру, де й погиб; зараз викопали яму і засипали. Небагато козаків і бачило його конець; тілько чутка про смерть бувшого гетьмана розійшлася небавом по цілім обозі і наполохала тих, що брали його в оборону. Сагайдачний спочивав у наметі, але кождий козак бачив його очі, такі звичайно добрі, а в тій хвилі грізні...
На другий день, уже вранці, ціле військо стояло при окопах готове до бою, бо турки ще досвіта великою силою розставилися против козацького і польського обозу. На полі почався герць.
Микула Ярошенко не мав ніякої охоти йти сегодня в битву. Коли досі помагав козакам, то чинив се з тою думкою, що тим способом і він побиває ворогів, котрі забрали йому родину; чинив се в тій надії, що дещо довідається,—і справді довідався хоч, де був ясир; по віднайденню батька чув ще більше завзяття і охоту до діла; тепер же, від нещасної неділі, ходив по обозі знеохочений, без віри в будучину. Ясир уже не там, де був, тілько над Дністром,— правда, близько, та що з того? Хто тут із сих соток тисяч людей тужиться тим, що Микулова родина пропадає в ясирі? Хто йому поможе? Двох-трьох людей не порятує, а більше людей не займе своїм ділом. Тілько й доброго, що після смерті Бородавки й його товариші уже не говорять, що треба покидати Хотин. Значить, війна потягнеться далі, може, скінчиться добре, може, будуть вимінювати ясир, може, будуть випускати бранців зараз на місці за окуп... Треба ждати, треба далі жити в тім муравлиську людей і журитися день і ніч. Коли б хоч знати певно, що мати, жінка і синок справді ще живі! А то, не дай боже, коли й вони погибли, то й йому життя не буде. Нема пощо вертатися в Серет, найкраще або смерть собі заподіяти, або пристати до козаків і лишитися у них до смерті. Його прийняли би радо, козак був би з нього годний...
Таке передумував Ярошенко, стоячи спертий коло воза, і дивився, як обозова челядь тягла над Дністер у яму кількох здохлих коней. Пошесть кинулася на копі, і вони гинули від кількох днів сотками. Коли тут чує, хтось його закликав:
— Микуло!
Він обернувся і побачив Дзерона, Петра Могилу і Молодецького.
Вони йшли обозом пішки.
— Де батько! — спитався Дзерон.— Я його шукав, шукав...
— Його вбили під замком у неділю.
— Вбили також?! — скрикнув Дзерон.— Ну, чи бачив хто таке?! І за стілько убитих людей тілько одного гайдука повісили за кару! Семене святий... Що ж ти, нещасний, гадаєш робити? Може б, він пійшов з нами до Сагайдачного? — спитався Дзерон у Могили.— Придав би ся нам. То син Ярошенка. Ти знаєшся з гетьманом?
— Він знається дуже добре! — відповів Молодецький.
— Ходи з нами! — сказав Петрашко Могила. Всі чотири пішли шукати гетьмана. Найшли його
аж на лівім крилі обозу. Сидів на горбку, курив люльку та дивився, як козаки робили окопи на самім березі Дністра.
— Як ся маєте? — привітав він гостей, встаючи із землі.
— Ми ледве вас найшли,— промовив Могила.— Не сподівалися вас аж тут застати.
— Та от нова морока! Турки будують міст і вже завтра-позавтра будуть нам з того боку Дністра у плечі стріляти. Треба й тут хоч місцями закрити себе окопами, так я й прийшов подивитися, чи йде робота.
Всі глянули на поля за Дністром.
— Що се там? війська вже стілько, чи що? — спитався Молодецький.— Щось на військо не подібне.
За Дністром на полі находилася справді много-тисячна громада людей, що зводила крик і плач, який уривано доходив з вітром аж сюди. Видко було, як дехто підоймав там руки в сторону козаків, мов благав о поміч.
— Ні! — відповів гетьман.— То ясир. Був тут, па сім боці, і вночі перегнали його па той бік. Там безпечніше. Тепер ще, як міст скінчать зовсім, заточуть гармати з того боку, кинуть туди троха війська...
— Ми до вас, пане гетьмане, з ділом, коли ласкаві нас послухати,— почав Могила.— Вам час дорогий, то я скажу коротко.
— Послухаю! кажіть!
— Нам відомо, що Томша зі своїми волохами будує сей міст. Він тут недалеко й живе. Бачили його мої люди.
— І мої бачили,— потвердив гетьман.
— От же моя просьба до вас така: чи не дозволили б ви мені взяти троха своїх козаків, щоб я спробував щастя.
— Може б, теє... Томшу захопили? Розумію...— замітив гетьман.
— Так. Я б козакам добре за те заплатив. Дзеронові було задовго мовчати, і він скоро розвинув план дальше:
— Тут би ми схопили Томшу, в Дністер його або й так скрутили б йому карк, а потім післали б до везира... гроші... дарунки... і молдавський престіл знову є. Тепер иайдогідніша пора тілько Томші карк скрутити! Пан Петрашко господар... згода з Польщею... зі всіма знається... вже би то я сам зробив.
— Пан Дзерон, мій повірник, перший купець з Молдови,— представив Могила вірменина.— А сей молодий чоловік також мій, син Ярошенка.
— Знаю,— відповів гетьман.— Що ж я тобі на те скажу, пане Петре? Козаків я тобі не бороню;
(Продовження на наступній сторінці)