Розлітаються думки у Микули. Сегодня неділя. Неділя чи субота? Ні, справді неділя. От і рахубу стратив. Та й неділя ж то, неділя, як живе, не зазнав такої! Після вчорашнього дня військо з обох боків, мабуть, спочиває; ніхто сегодня не згине... А тут у польськім обозі, під боком королевича і гетьмана, польські чури таку кроваву службу божу правлять! Стілько людей невинних, безоружних помордували, потопили, поскидали живцем у пропасть, на неминучу смерть. Геть із польського обозу, нехай він пропадає! Чи не краще було лишитися між козаками? Був би батько жив! Ні! захотів під замок. Думав, що тут безпечніше... От і безпечно!..
Що ж тепер далі робити?
Коли б так наперед знати, що родини не найде, скочив би зараз в Дністер, бо нащо жити? Але надія невмируща, може, найде... може, ще вернеться додому... Може, ще поживе з родиною до якогось часу... Утече в ліси-гори, далеко від проклятих людей, що не дають один одному жити,— утече і буде жити собі зі своїми.
— Прощай, тату! Не сподівався я так тебе ховати...
Постояв ще хвилину над могилою і зліз над воду. Глянув ще раз угору між корчі і помалу пійшов стежкою понад Дністром. Рішився пійти до козаків. Здалека ще раз оглянувся, мовби
хотів затямити собі місце, де поховав батька,— і пійшов.
Тим часом товариші Микули: Муха, Пугач, Без-ушко, Голота і Таран,— пополуднувавши, бавилися в кості у своїм окопі коло воза і програвали то, що здобули вчора в турецькім обозі. Весела розмова велася в їх гурті; кождий оповідав свої враження. Молодого Тарана найбільше чудували чотири великі слони, яких вій бачив у турецькім обозі.
— Де вони були? — питався Голота.
— Ну вже ж! Як ти міг бачити, коли ти тим часом здирав з якогось турка сей жупан, що маєш на собі,— закпив собі Безушко.
Голота був справді одягнений далеко краще, як переділе: мав на собі широкі турецькі шаровари і носаті патинки турецькі; про новий жупан і не казати — він кождому впадав насамперед в очі; тілько кучму роздобув якусь, що зовсім не годилася до його одежі.
— Чому й турецького шлика не візьмеш на голову?
— От би тебе тепер посадити на того слона, козак був би!
— Та й до дівчини женихатися! Стук-стук у ворота! Вийди, моя панно злота! Панна виходить, а Голота не на воронім, тілько на слоні.
— Воно чи не ліпше було би на верблюді? І чом ти собі верблюда не взяв? Там же ж їх були тисячі!
— Бо, чорти, пильнували, так він і боявся. Так допікали козаки Голоті, а він тілько добродушно усміхався, не перечився.
— Ай справді, були там люди, як чорти! — замітив Муха.— То вже всяких я бачив, а таких чорних ще ні. Там тілько, погана віра, зуби шкірить, такі великі, як постоли, і очима лупає. Вночі злякався б! Подумай! ні?
— Як ні? — відповів Пугач.— От нехай би тобі де у нашім селі вискочив такий вечором із-за хати...
— Ов! щось крапає! — перебив веселу розмову Таран і глянув на небо.
Небо справді захмарилося; вже зранку заносилося на дощ. А тепер і почав падати; спершу дрібний, а потім щораз густіший. Козаки кинули грати в кості і поховалися під віз у свої "печі".
— Нехай троха дощ промиє кров і трупів, а то чуєте, який сморід? — почав знову Муха розмову.— Уночі годі було спрятати — потомлені були дуже, тепер удень годі — не дадуть, треба буде аж уночі поховати.
— Пропав наш Череватий, як камінь у воду,— підхопив розмову Пугач.— Хотів нових постолів і от має...
— І як він то дивно чув наперед, що помре? — чудувався Безушко.
— Я його бачив ще коло пушок, а потім із очей стратив,— казав Таран.
— З ним щось несамовите сталося. Тут балакав як чоловік, а тут: "Я умру!" Налякався, видко, по-тяжкий був собі.
— Та чи ж і не було вчора страшно?.. Ех, чорти побрали би ляхів за те, що не помогли нам учора! Такий кусок — і випустити з рота! Просто гріх...
— На одно копито дідько всіх ляхів зробив: писком воюють...
— Мошродзєї прокляті! — кляв Безушко.— Як за православіє тягти нашого брата під топір — то знають, а помогти — то ні.
Зачепили козаки болючу справу, що вже накипала в них віддавна.
— Я не розумію гетьмана,— почав Таран.— Турки найбільше нас чіпляються, ляхи в панцерах та перах ані за окіп, а Сагайдачний затяг нас сюди за ляхів голови класти.
— От же німецька піхота помогла вранці,— замітив Пугач.
— Тож-то й є! — обурився Безушко.— Як не нас, то німця-наймита післати чорту в зуби. А самі пани здалека, бо порох у носі крутить...
— Се вже так: чепися кінь з конем, а віл з волом; лях козакові не товариш,— додав Муха.
— А Сагайдачний кланяється їм,—горячився Безушко.— Як маєш кланятися лаптю, то лучче поклонися чоботу. Ми б з турками краще вийшли.
— Виходить на те, що Бородавка каже,— докинув Таран.— Я от вранці чув від людей, що його стережуть; такого їм набалакав, аж їм уха пов'яли. Воно й справді чудно: чи не змовились, буває, ляхи з турками, щоб нас тут вигубити до ноги!
— Еге! Запорожжя було б чисте на якийсь час.
— На якийсь час! А потім кликне старшина — і козаків знову буде як трави.
— Стривайте, панове,— почав Пугач,— у Бородавки гадок, як у зайця стежок. Він тепер мудрий, коли не гетьман, а доки був гетьманом, то розуму не мав.
— Але тепер правду каже,— відповів Безушко.— Нам би найкраще забратися звідси, та й годі. Нехай би самі ляхи билися. Пізнали б, почому локоть кваші.
— Стривай, брате, послухай мене,— втихомирював Пугач.— Знаєш сам, як нам турки і татари допекли до живих печінок. То в Сагайдачного, гадаю, думка така: от якби нам на спілку з ляхами вдалося упустити туркам крові, був би спокій на якийсь час; а за той час можна би поторгуватися з ляхами за наші діла.
— Яка ж мені се спілка?! Напнеться, як жаба до гусяти на траві: "Я пан! і ти мені поможи! Я собі буду в перинах лежати, а ти за мене роби!" Яка ж се спілка?
— Звісно, спілка погана,— боронився Пугач,— чи я ж кажу, що добра?..
— Ет! і не кажи, Пугачу,— перебив його Муха.— Уже ж гетьман має свій розум, але й ми не в тім'я биті, знаємо також, що вовк, а що лисиця. Не по нутру мені вчорашній день; тим не по нутру, що так закінчився. Як не крути, а виходить: не помогли! А чому не помогли? Бо то були ми! З папами були б зараз полки вислали.
Дощ унімався, і знову показувалося сонце з-поза хмар. Жара ставала нестерпуча. Дощ не охолодив повітря, тілько розжарив його.
— А! от і Микула йде! — скрикнув Таран.— Де ти пропадав, Микуло? Де твій баша?
Микула не відповів на сі питання, прийшов і сів собі мовчки до гурту.
— Ти чого такий сумний? — стали його питатися.
— Польські чури батька мені вбили під замком. Більше сотні людей з Молдови вирізали, поскидали в Дністер, постріляли...
— Що ти кажеш?! Таки в обозі таке сталося?
— Кажу ж вам: ота голота мордувала, що її привели пани із собою.
— І не покарали нікого?
— Або ж я знаю? Я тілько що поховав батька.
— От недоля! — пожалував Таран Микулу.— Так ти всеї родини вже рішився?
— Всеї...
— Такий-то там лад у мошродзєїв,— замітив Безушко.
Пугач і Муха присілися до Микули, стали випитуватися і потішати його.
Але нещастя Микули було завелике, щоби так скоро його забув. Він слухав слів потіхи, а думка в нього була одна: не варто жити, та й годі. Коли б сегодня був який напад, кинеться між турків, пожиє смерті — і буде по всім.
До окопів надійшли інші козаки, виручити товаришів, і давні вартові пійшли в обоз на свої квартири. Дощ унявся зовсім.
— Спати пійдем, чи що? — спитався Муха.
— Е! ні! шукаймо до веселого гурту — сумно так! — порадив Таран.— Ходи, Микуло! Кинь лихом об землю!
Микула пійшов, постояв часок коло кобзаря, котрий уже, па превелику потіху козаків, співав думу про Голоту, а потім відійшов. Прикро було йому дивитися на веселих людей; йому здавалося, що цілий світ повинен сегодня із ним сумувати.
Ціле пополуднє він ходив сам по обозі. Зайшов аж на ліве крило, недалеко великого яру, котрим пливе малий потік у Дністер. Тут козацькі окопи припирали до самого Дністра і сторожа на окопах була дуже сильна, бо недалеко, по тім боці яру, був нижчий турецький обоз. Усе було там видко як на долоні: намети, і окопи, і пушки, і людей, і коней. Микула чудувався, як се так близько два вороги розложилися, майже стіна о стіну. Коли б не широкий і глибокий яр, що найбільше спиняв одних і других, то тут ніколи не було би спокійної години людям; а так лише дивилися на себе день і ніч і пильнували, щоб один одному не втік.
(Продовження на наступній сторінці)