Під вечір побачив Микула звідси видовище, що його дуже зайняло: турки пригнали ясир над Дністер коло нижчого турецького обозу. Через вчорашній напад козаків побоялися, видко, о свою найдорожчу воєнну добичу і зігнали бранців сюди, де кінчилися козацькі окопи. Микула бачив, як та многотисячна громада ішла полем поза турецьким обозом і потім над Дністром здержалася. Другу новину довідався від козаків: там, де з яру впадав потік у Дністер, був брід, і на тім броді господар Томша разом зі своїми волохами уже починав будувати міст через Дністер. Здалека справді було чути рубання сокирами. Сі дві новини дуже зайняли Микулу, хоч поки що він сам не знав, чи буде мати з них яку користь, чи ні.
На ніч вернувся він до свого полку.
На сон йому не збиралося; волів сидіти в окопах, слухати розмов козаків та придивлятися похоронам, які зараз звечора почалися на бойовищі. І з одного, і з другого боку вийшла з окопів велика громада людей з рискалями і запаленими лучниця-ми в руках та почала прятати трупів. Одні копали великі ями — козаки коло своїх окопів, турки коло своїх,— а другі стягали покійників з поля до тих ям. Усе те діялося тихо, тілько видко було на бойовищі світла лучниць і темні тіні, що ходили із світлом, вишукуючи всюди трупів. Уже справді крайня пора була на ті похорони: повітря було вже таке нездорове, що млість брала найздоровіших людей.
Микула сидів на окопі зі своїми товаришами і придивлявся сему смутному видовищу. На сім великім кладовищі не було тепер ворогів; хоч козаки і турки обминали себе посполу, але підходили не раз так близько себе, що за дня се тілько в битві було би можливе.
— Отепер саме була би найкраща пора утікати,— казав пушкар-полтавець, що лишився у Дорошенковім полку.
— Туркам або потурнакам, котрим вірять,— додав Пугач.— Наших не пустять турки до такої роботи; пильнують добре.
— Се правда! — потвердив пушкар.
Але як здогадувалися, так і справді сеї ночі під час похоронів багато людей утекло від турків до козаків. На другий день се показалося. До Дорошенкових окопів надійшов зовсім спокійно козак Васюта Супруненко; прийшов, мов у гості.
Сім літ пробував у турків, а тепер вихопився якось з-під дозору, вийшов на бойовище, узяв якогось турка на плечі і так довго носив його, поки не замішався між козаків. Ніч була темна, від лучниць світла небагато; ніхто й не помітив, як він перейшов на козацький бік. Заніс навіть покійника у яму — як казав, з подяки за те, що вирятував його з неволі, хоч мертвий,— і прийшов до козаків. Прийняли його як свого і побалакали з ним радо, бо багато знав.
Оповідав, що туркам не ведеться тому, що вийшли на війну саме перед затьмою сонця, а відома річ, що на кілька днів перед затьмою і по затьмі сонця, і в остатній день місяця не годиться починати нічого, бо се дні дуже нещасливі. Всі турки оповідають собі таке. Друга причина, чому Османові не ведеться, така, що він казав убити свого рідного брата Мухамедхана. Виходячи в похід, боявся, щоби брат дома не скинув його з престола, і "для спокою" казав його убити. От саме вчора по козацькім нападі всі оповідали собі се, що аллах карає Османа за смерть брата. Той брат, умираючи, мав сказати: "Османе, нехай твоя влада так марно пропаде, як я марно сходжу зі світа. Щоб тобі бог не дозволив тішитися панованням, на котрім знати мою кров!"
І правда, бог карає Османа. Вчора згинуло з кільканадцять тисяч його найліпшого війська.
Оповідав ще, що сам бачив у дорозі під Хотин, як над Дунаєм, коло Ісакчії, Осман казав мордувати козаків, котрих Усейн, дніпровський бейлер-бей, зловив на морі. Вісімнадцять козацьких чайок грабували бессарабські місцевості. Турецькі чайки напали на них, один байдак з козаками затопили, інших захопили живцем і прислали у кайданах султанові коло Ісакчії. Різними муками помордував Осман козаків: частину з них віддав яничарам, щоби стріляли в них; сам також прошив кількох стрілами; інших казав гребати живцем, топтати слонами, розривати надвоє галерами, рвати гаками, розтинати наполовину... Просто волосся на голові ставало дивитися на се.
Казав ще, що в турецькім обозі велика дорожня: чотири фунти хліба платять по півгривни, а за міру вівса або ячменю — половину кам'янецької міри — дають пів осьма золотого. Приходиться просто людям і худобі примирати з голоду; і справді, в турецькім обозі вмирає багато людей і без бою. Знав Супруненко й те, що Осман мав за жінку русинку, якусь попівну з України.
А все те міг він розвідати легко, бо служив конюшим в одного баші. Дуже добре умів коло коней ходити, через те йому жилося незле. Баша любив його. Взяв його й сюди до коней, а він втік. Ліпше у козаків голодувати, ніж у турка панувати,— тому подякував за службу.
Микула слухав оповідання Супруненка з такою цікавістю, що забував на своє власне горе. Пізно в ніч затяглася та розмова. Якось і спати не хотілося, доки на бойовищі снувалися світла і люди. Однак помалу огні щезали, гробарі сходилися до своїх обозів, робота втихала; хто не мав стерегти окопів, клався спати.
У свіжих глибоких могилах спали вже також вічним сном і тисячі-тисячі вояків, котрим нещасна доля судила згинути під Хотином.
IX
Понеділок минув спокійно: битви не було. Турки не зачіпали, а козаки й ляхи не мали потреби виходити в поле. Зате у вівторок турки п'ять разів ішли приступом на козацькі окопи і не здобули їх. Нападали також на польський обоз і вирізали в однім місці всю польську сторожу, що спала на окопах, як дома. Були би й здобули польський обоз, але яничари так само, як у суботу козаки, кинулися рабувати і дали час ляхам опам'ятатися. Цілий день і козаки, і ляхи на всіх окопах не мали спокою.
Вечером приїхав Ходкевич з Яковом Собіським і Шемберком до Сагайдачного. Сагайдачний казав собі саме перев'язати ліве рам'я, коли дали знати, що приїхав Ходкевич. Гості увійшли в намет, у котрім було лише кілька лавок, постеля для гетьмана і низький стіл з двома восковими свічками на нім. Привіталися.
— Що ж ти, Петре, усе ще возишся із своєю рукою? — спитався Ходкевич.
— Усе. Не гоїться і пухне щораз більше. Я вже й рушити не можу лівою рукою.
— І я нездоров, ледви лажу,-— нарікав Ходкевич.
Ходкевич був справді хорий: тілько було подивитися на його бліде, нервове лице, і всякий пізнав би, що сему чоловікові не на війні би тепер бути, а дома у вигоді.
— Всі хоруємо: і я, і ти, і його милость королевич; він через пропасницю і з хати не виходить,— говорив далі Ходкевич.
Сагайдачний казав чурі, що перев'язав йому руку і зодяг його, вийти і усів собі против своїх гостей.
— Що ж там доброго скажете? — спитався.
— Діло маю до тебе, Петре, таке: доходить мене чутка, що твої козаки бунтуються, хочуть покинути нас
— Щоб хотіли покинути вас, сего ще я не чув,— подумай тілько, що нам і нелегко видобутися звідси,— але що нарікають на вас дуже, то я знаю. І правду мають.
— Яку правду? — спитався Яков Собіський.
— Через те, що в суботу ви нам не помогли, облога потягнеться бог знає доки і скінчиться бог знає як. Се ж і дитина розуміє.
— Ми не можемо о Річ Посполиту в кості грати,— відповів Собіський рішучо.— Ніч надходила, а ніч має своє право. Хто зна, як би то ще було скінчилося.
— Вибачай, пане, от був Шемберк зі мною, і Могила, і ще дехто з вашого обозу,— нехай же вони самі скажуть, як то воно могло скінчитися, коли б ви ще були надбігли. Цілий обоз турецький уже тікав. Тілько було захопити ще моїх людей і пірвати з собою, вдарити в ліве крило — і ми були б гнали турків аж до Прута. Нехай пан Шемберк скаже; він же тут.
— Хвилина була справді догідна,— потвердив Шемберк.
Ходкевич стукав нервово палицею об землю.
— Я тому не винен,— боронився він.— Врешті, сталося і не відстанеться. Зложилося інакше, і нам тепер треба знати, на чім ви стоїте?
— А що я? — відповів Сагайдачний лукаво.— Маєш ти своїх дорадників, маю й я своїх. Що скажуть, те й буде.
— Ти-бо, Петре, не гни! Скажи мені просто, що у вас поробляє Бородавка?
— А що ж би? їсть, спить, п'є і плете теревені перед сторожею. Я знаю про се.
— Ти-бо, Петре, не бери собі сего так легко. Ми знаємо, що він підсилав людей до турків...
— Овва! А ми знаємо ще гірше. От ти вчора вислав Вевеллього до турків, і я й не питаюся: чого й нащо. Мені казали, що Вевеллі дбає про те, аби ви нас зрадили.
Впік Сагайдачний Ходкевича добре; той аж затремтів спересердя, але здержав гнів. Собіський поспішився виручити гетьмана і сказав гордо:
— Пане гетьмане, наш і ваш король не зрадить вас, не зломить слова, яке раз дав.
— Він — ні, але ви! — відрізав Сагайдачний.— А він без вас що значить?
— Петре! — скрикнув Ходкевич нетерпеливо.
— Ну, чого хочеш?
— Не сварися, тілько скажи мені, як ти думаєш утихомирити своїх людей, що починають бунтуватися. Ти, мабуть, менше знаєш, що в твоїм обозі діється, ніж я.
— Ні, ваша милість, знаю! Знаю і не кажу нічого, бо в мене самого кипить у серці. Козаки втихомиряться, коли будуть бачити, що вони тут не ваші наймити, щоби підставляти за вас хребти, тілько рівні вам. Ось коли буде спокій!
— Ми жадаємо,— почав Собіський,— щоб ви усунули Бородавку набік. Доки він в обозі, доти й гадки його не втихають.
(Продовження на наступній сторінці)