Шавкун одійшов трохи. Надія заграла у його хитрих очах.
— Знаєте що? — зашавкотів він. — Може, ще діло поправимо... Треба дознатись, хто писав жалобу... Коли справді Порох, — тоді нічого й казати... Ябедник писав! Хто повірить ябедникові?
—А справді, — загуло кругом. —Треба довідатись... Петру Васильовичу треба поїхати до чиновника, розпитатись...
— Кому? до кого? — бришка предводитель. — Щоб я їздив? Не буде сього!
— Просимо, Петро Васильович!.. просимо!.. про-симо-оі! — загукали кругом.
— Не поїду... виберіть кого другого... Я ні за що не поїду... Надо мною слідствіє?!.
— Просимо... просимо!.. просимо!!. — ще дуже загукали.
Насилу ублагали. Уже зовсім розвиднілось, гості подякували хазяїну, попрощалися, порозходились...
Годин через три будинок Польського знову кишів панством. Сюди зібралися знову всі, хто був учора, щоб почути: хто писав жалобу і про що та жалоба. Предводительського синка не було: він поїхав до чиновника. Незабаром вернувся з жалобою. Подав Шавкунові до рук:
— Читайте!
В хаті затихло, Шавкуна кругом обступили. Шавкун розвернув бумагу; одкашлявся, як дяк на криласі, глянув:
— Так, так... і рука Порохова... — сказав наче сам до себе — і став читати.
Кожного кидало то в огонь, то в холод од тієї ябеди. Усяк аж голову схилив, слухав, — як слухав винуватий школяр правдиві вичити про свої вчинки.
Шавкун скінчив.
— Клевета! ябеда!! — загукали кругом. — Жалійтесь, Петре Васильовичі це — обида... Хіба можна так виражатись: "организованная шайка", "сонмище кріпосників"? Хіба можна?..
— І як губернатор прийняв таку ябеду?! — хтось гірко вимовив...
— Підіть же! — каже другий, здвигнувши плечима.
— Это давление администрации... вмешательство в земские дела! — гукнув хтось з кутка.
— Та... так... вмішательство. Нада міністру писать.
— Егеж, еге... Міністру! міністру!.. От ліца всего дворянства. Ми все вас просім, Петро Васильович!.. просимо! просимо!!.
— Харашо... харашо, — од мовляє він, од дувшись як індик.
Шавкун з Чижиком переглянулись, — і іскорки сміху заблищали у хитрих очах.
— Ось постійте... не гарячіться так! — каже Шавкун. — Чого нам до того міністра лізти? Нам треба спершу це діло забити, позбутись його...
Шавкунова рада взяла своє. Шавкуна послухали і змовились, як в один голос, казати чиновникові про вибори.
У дванадцять годин приїхав чиновник до Польського удвох з справником і прийнявся за діло... О шостій годині сідали гості за довгий стіл обідати. На покуті сидів чиновник; по праву руку Польський; по ліву — Кряжов... Здавалося — то сиділо три давніх приятелі, котрі, не бачившись цілі довгі роки, на превелику радість зустрілися... За столом на покуті ішла весела розмова, сміхи та жарти... На однім крилі і на другім розмова ішла тихше, а вже ж на веселих обличчях гостей можна було помітити, що покутня радість крайком зачепила й їх... Навіть на захирілих, судових пиках Шавкуна й Чижика, що поруч сиділи у кінці столу, навпроти покуття, — видна була якась веселість-Багатий на смачні страви, розкішний на дорогі трунки, обід кінчався. Моторні лакеї розносили високі кришталеві чарки з пінистим шипучим вином. — Перший підвівся чиновник, — уставив у ліве око стекольце, підняв вгору чарку; подякував панові Польському за добру учту; нагадав, що адміністрація вкупі і в "союзе с привилегированным сословием" повинна "зорко следить" за "революционными элементами", — що обох їх "интересы общие", — що вони повинні піддержувать "государственный строй", — берегти його од "напора безумных социалистических идей", котрі тепер злочинці розсівають всюди... і красна, і вчена була та річ: гетьманські панки ще зроду не чули такого гарячого слова! На заключку воно жичило панові Польському здоров’я, а "правилегированному сословию" радило злить його "интересы" з "интересами администрации", од лиця котрої чиновник примовлявсь випити за "общее народное благо"...
Випили за "благо"... Лакеї знову поспішили поналивати чарки. Підвівся Польський — і тільки й видумав, що просив випити за здоров’я "дорогого гостя"... Випили й за "дорогого гостя". Лакеї знов наповнили чарки. Підвівся Кряжов — і розпустив свого довгого язика про той розбрат, який пішов між двох "сосло-вій"; похвалив адміністрацію, що вона стереже "интересы имущих классов", що вона піддержує "єкономическое развитие страны" — помагає строїть залізниці, помагає заводити "банки", обороняє "отечественную промышленность покровительственною системою", — просто сказати: "создает народное благо"... За таку велику послугу Кряжов прохав випити за адміністрацію... Чиновник подякував від "легкого сердца" і примовивсь випити за "дворянское сословие".
Обід скінчився. Повставали з-за столу; подякували хазяїнові — і розтеклися скрізь по будинку. Гомін, галас! Одні дивувалися красномовству чиновника, другі підхвалювали Кряжова, а третім найбільше подобалась "скромность" річі предводительского сьінка"...
Тільки один Шавкун з Чижиком дивувались усій отій "комедії" — і, стоячи в кутку, радились нишком: як би їм здихатись Пороха.
Програвши в карти далеко за північ, чиновник став прощатись.. Перед рундуком стояв уже трояк самих кращих поштових коней. Невелике чиновниче збіжжя зложене було у невеличкий чемодан і положено у ногах поштаря.
Адміністратор сів; поштар махнув на коней батогом, задзеленчав голосний дзвоник — і тільки курява встала...
— Поїхав! — у один голос сказало кілька душ.
— Хороший чоловік!..
— Чудесний... хоч і молодий... А розумний — не кат його взяв!
— Та ще б! Правовід та не розумний... Ну, звісно: благородне дитя...
— А коли б воно нам не нашкодило, — увернув хтось неймовірний.
— Хто він? — оступивсь Кряжов. — Ніколи! Ні зроду-віку... Ми його знаємо, як облуплену овечку... Він у нас у банці — по вуха застряв! В довгу, як в шовку!.. Він у мене ось тут сидить! — Кряжов стулив міцно кулак і показав поверх голови.
— Ну, коли так, то безпечно! — в один голос зарішили Шавкун і Чижик.
Горе кажуть, об горе чіпляється.
Вернувся Чіпка’ з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серці. Стріва його мати, хвалиться: нема Галі дома, поїхала до батька, бо Максим занедужав.
—Чим? — пита Чіпка.
— Господь його знає. Поїхав, кажуть, кудись на ярмарок любісінький, милісінький, а привезли — ледве дише.
— Гм... А що у вас чувати доброго?
— Що ж тепер доброго почуєш? Нема тепер нічого доброго... Он, розказують, на Красногорку напали розбишаки... Чоловік з двадцять наїхало, — та сторожі одбили... Кажуть, така бійка була, господи!
Чіпку подрав мороз поза шкурою... "Так... так! — думає він. — Оце ж воно йому й ікнулося!.."
Порозпрягав він коней; підложив сіна. Ходить по двору, — не хочеться і в хату. Сонце саме заходило. Піднялась вечірня шарпанина. Там воли ревли; там овечата мекали; там жінки свиней кликали... Все то хазяйські клопоти. Чіпці байдуже до всього того! Він навіть не дослухається... У його тепер свої клопоти, — не обберешся їх...
Ходить він по двору — нудно; увійде в хату — хатні померки ще дужче розвертають сумну думку. Розстилає вона перед ним, наче страшний килим, страшні пригоди. життя... Ось і Максим лежить — перебитий, переламаний... Ось висовуються давні, знайомі тіні; Лушня, Пацюк, Матня, ще й другі братчики... П’яні голови горять кривавим цвітом; в очах палає хижість, голоднеча... Ось піднімаються в пам’яті панські комори: про них нагадали в земстві... пригадався сторож... І сторож, і Максим качались перед ним, божевільне стогнали... Чи правда тому?.. Правда... гола, страшна правда. Що б він тепер дав, коли б можна було її викинути з пам’яті, забути... Так ні!.. Таке не забувається... Воно, мов нарошне, вилазить наверх; наче якесь страховище, лякає тебе... Навіщо ж воно вертається? нащо воно здалося мені?.. Воно перестріло мене, перейшло мені дорогу тоді, як я хотів його слід затерти... І спливає йому на думку земство, з своїми плутощами та хитрощами, з своєю образливою неправдою... "Воно мені нагадало про те... Я хотів йому останній вік оддати, а воно мене завертає до старого... Хіба в земстві не ті люди, що й були?.. Хіба вони в один раз перемінилися?.. Чого ж їм можна служити?.. Чому мені ні?.. Кожен з нас несе гріх за собою... Чого ж одному прощено, — один забувся про його, наче спокутував, а мені — нема ні забуття, ні спокути... І не карали — винуватий... Де ж та правда на світі?!."
Зовсім смеркло. Люди і світ спочили. Лягла вже й Мотря.
Тільки один Чіпка не лягає: ходить, нудиться, карається... З хати надвір, знадвору в хату.
— Чого ти, сину, тупаєш! Чому спати не лягаєш?
— А вам спиться? — неласкаве одказав він. У голосі його забренчала давня туга. Материне серце почуло її зразу — і злякалося.
— Спиться ж... — ласково одказала вона. — Чому ж воно не буде спатись, коли така пора?
— Ну, то й спіть, коли спиться, — м’якіше сказав Чіпка та й опустився на лаву...
У хаті. темно, тихо. Мотря тихенько зітхає...
— Мамо! — обізвавсь Чіпка.
— Чого, сину?
— Чи воно коли буде правда на світі? чи, мабуть, ніколи не буде?!
— Господь його знає, сину. Коли більше було отаке заводитись, як тепер, то певно, що й тієї не стане, яка тепер є...
— Ні, мамо... Видно, ніколи не було тієї правди... ніколи й не буде. Не заводилось би таке, коли б вона була...
Мотря нічого не одказала. Чіпка знявся, знову вийшов з хати та проходив по надвір’ю мало не до світа білого...
(Продовження на наступній сторінці)