На другий день поїхав Чіпка до тестя. Теща й жінка стріли його перелякані. Вони повели його у колись Галину хатину. Явдоха щось довго-довго шептала йому, ламаючи руки. Вона була, як полотно, бліда-перелякана. Галин погляд світиться тяжкою мукою. Прикро й глибоко дивилась вона на чоловіка, немов казала: "Он, бачиш!"
Чіпці одначе було тепер не до того. Побалакавши нишком з Явдохою, він пішов у світлицю. Звідти доносилось до них страшне стогнання. У світлиці на ліжку лежав Максим, перегнувшись удвоє. Раз по раз з грудей у його виривались тяжкі "охи", раз по раз він схоплювався руками за перегнуту спину. Його мучений вид уразив Чіпчине серце — аж забігала мишка... Явдоха підступила до недужого.
— Максиме! — обізвалась вона.
— О-ох! — одказав Максим, важко зітхнувши.
— Чіпка приїхав.
— Тату! здорові були, —привітавсь Чіпка, підступивши до ліжка.
— Ох-о-ох!..
— Чого се ви?..
Максим несамовито скрикнув — і схопився обома руками за спину. Скривлений у рота вид показував страшні болі. Він похлинувся, закашлявся... Забулькотіло в грудях; Максим виправивсь, тріпнувсь; розкрив широко очі; провів ними хижо по всіх... То був останній погляд — погляд наглої смерті... Явдоха мерщій накинула на вид чорний платок.
Як підняли платок, — Максима вже не було... Мука застигла у його на лиці, виглядала широко розкритим скривленим ротом, витріщеними очима...
Галя глянула — і скрикнула... "Умер!.. умер!.." — кричала вона не своїм голосом, вибігаючи у кімнату і кидаючись на ліжко лицем у подушки.
Чіпка зиркнув — і затрясся... Він ніколи не бачив такого страшного, холодного погляду. Перед ним війнула друга смерть, бабина. Там — тихо, наче забуваючись, або засипаючи, упокоювалась добра душа. Тут — з страшним болем, муками та прокльонами покидала вона землю... Голова в Чіпки закрутилася, затуманіла. Він закрив на хвилину очі й опустив бліде лице на груди...
Одна Явдоха якось видержала. Вона знову прикрила чорним платком Максимову голову; сіпнула Чіпку за рукав — і вийшла з ним з хати, боляче стуляючи очі, з котрих туга ледве видавила дві сльозини...
А в Гетьманському пани раділи, що по їх сталося. Вибори утвердили, а на Чіпчину —жалобу через справника послали одказ.
Ось одкрилась і земська рада. На раду прибули одні пани: селяни не поїхали. Одні, як Лоза, через те, щоб не чути такої бридкої лайки та ганьби, яку вони чули од станового на виборах; а другі не поїхали за возовицею. Саме хапалися з нею, бо дощі як затялися: щодня та й щодня... Радили раду одні пани.
Через тиждень чутка про ту раду оббігла цілий повіт. Перш усього розказували, яке велике жаловання положили членам в управі; потім того жалілися на якийсь чудний налог з землі: у кого її більше, той платить менш, а в кого менше, з того й бери; далі хвалилися, що шляхи, греблі й містки будуть рівняти, гатити й лагодити "натурою", тобто мужичими руками...
Чіпці тепер не до того. Його заклопотали хатні клопоти. Треба було тестя поховати, поминати, худобі його порядок дати. Чіпка викрутився цілий місяць, як муха в окропі: ніколи було дослухатись, що люди говорять.
На Параски у Гетьманському ярмарок. Упоравшись коло хазяйства. Чіпка поїхав. Перше-наперше зайшов в управу. Як же почув, що така біда з ним, — як сто зміїв разом ужалило його серце. Не розпитуючи, як, що, за віщо, —від злості він не міг слова вимовити, — вийшов неборак з управи, наче вчадів... Голова ходила ходором, кружала, боліла; в висках — як хто молотком стукав; в очах— жовто, чорно; а в ушах — пищало, стогнало, вило... Щоб хоч трохи очуматись, він пішов походити по ярмарку... Ходить поміж возами, попід крамницями — роздивляється, слухає... Тільки й речі, тільки й мови, що про земську раду, про налог!..
— Знаєте? — питає, усміхаючись, один великопомісний панюга другого.
— Знаю, знаю...
— Синок не уступить батюшці...
— Та кий біс, не то він? То все Шавкун з Кряжовим... От, голови!!
— Ото їм — всесословність! Хотіли рівноправності, — оце їх і порівняли... А то справді — всяка наволоч дере ніс угору... Нехай же тепер знають!..
— Оце самоуправа!! — запихкавшись, з переляканим видом, стрічає мілкопомісний панок сусіду. — Чули про налог?
— Де ж не чути? Добре далеко розходиться, а лихе — ще далі...
— Оце так! — підскакує третій полупанок. — Цього ще не було, щоб без сорому, прилюдно, в вічі казали: хто має на десять рублів, — з того бери руб, а хто на тисячу — копійку. А тепер, при самоуправі, діждали...
— Їм що? — четвертий каже. — Вони собі повбирались в управу, лущитимуть з нас грошики — та й ні гадки!..
— А нашому братові — дошкуля, до самих печінок доходить... — веде річ перший.
— Та ще як дошкуля! — піддержує третій: — такими поборами печінки витягнуть!.. А з чого його, скажіть на милость? То було сякі-не-такі, а все-таки три своїх робітники, а тепер... біда та й годі!.. А народ так розледачів, що, сказано, хоч сам за плуги берись... Ні за ласку, ні за гроші... Він швидше той день у шинку просидить, ніж піде на роботу до пана...
— Це розбій! це — здирство панське!! — чує Чіпка — гукають селяни під яткою.
— А бач? — не я казав? — пристає до старшини підпивший староста. — Не я вгадав, що вони й земське вигадали, щоб себе полатати... Цар людей одібрав, цар волю дав... Хіба ж їх так і випустити? Егеж!.. Коли не роблять, — хай же хоч платять!
— То було окружний з нас шкуру дере, а тепер управа дратиме, — бідкаються козаки.
Чіпка все це чує, — і кожне слово, як гостра колючка, коле його в серце... Він слухає... До свого горя приливає ще людське; троюдить ним своє гаряче серце; розбуркує старі думки... Злом пашить лице його; злом світять очі, аж поблід від злості, аж руки трусяться...
— Недурно вони так усилковувались мене випхнути... Аж їм он чого заманулося? Прокляті! Аби їм тепло, аби їм добре... Нехай дурний мужик на всіх робить, за всіх платить; хай одбуває одбучі... Нікому за його оступитися! Вони себе знають... своє панське кодло знають... А мужик — віл... ори, поки здужає! Дай йому полови, щоб не здох, — та знову запрягай... поки не впаде в борозні... А тоді здери з його шкуру на чоботи... Прокляті! Чорти, а не люди!
Чіпка кричав, розмахував руками;’ гаряча його річ огнем пашіла. Кругом його дедалі більшала та більшала купа людей; довго слухала мовчки; потім хто-небудь увертав і своє слово, підкладав дров до багаття. На той крик нахопився Дмитренко.
— Що це ви робите? — спитав він Чіпку.
— Як—що?
— Та де ж? ви людей бунтуєте... земство лаєте... управу... налог...
—Щоб вони не діждали його брати! — грякнув Чіпка.
— Чого це ти так розкричався? га? — перемінив становий річ, розсердившись. — Чого ти людей бунтуєш?
— То ви їх бунтуєте, а не я! — одрізав Чіпка.
— Гляди, лишень, козаче, щоб з цілим язиком додому вернувся. Чуєш? не забувайся!
Становий пішов далі поміж возами. Чіпка знову прийнявся за управу...
Надвечір вертався він додому вкупі з Грицьком. Він був сумний, мовчав цілу дорогу. Грицькові аж моторошно стало, він зачепив його:
— І охота тобі, брате Чіпко, з ними лаятись?
—. Чи можна ж, Грицьку, втерпіти?
— Та плюнь на них... Хай їм з їх управою, з їх земством!
— Мене громада вибрала... Я громаді присягав..:
Хто старший: громада чи вони?
— То й на громаду плюнь!
Чіпка аж позеленів од такого слова — і нічого не одказав.
Приїхав перед вечором додому, сам на себе не схожий. Галя стріла його на порозі та аж перелякалася.
— Чіпко! що з тобою? ти нездужаєш?
— Ні, здоров... їсти хочу.
Дали йому їсти.
Чіпка сидить — насуплений, жовтий, аж зелений, — їсть мовчки. Пообідав, як стало сонце сідати. Не підводячись з місця, схилив він на руку голову, обперся об стіл, — та так і закам’янів... Західне зарево освічувало його сумну, як з мармуру вироблену постать — один її згорблений вид наганяв журбу тяжку. Галя глянула на його — і нишком стала плакати. Чіпка почув.
— Чого ти, Галю?
Вона мовчала.
Він підійшов до неї; взяв її руками злегенька за голову 1, заглядаючи в вічі, промовив: — Скажи мені, Галочко, чого ти?
— Ти мене зовсім забув... — одказала вона, схлипуючи.
— Я забув?
— За тим проклятим земством — ні поговориш ніколи, нічого...
— Та таки правда, що воно в мене отут сидить! — показав на серце.
— Чом же ти його не кинеш, сину? — обізвалась журливо Мотря. — Чи воно тобі не огидло?.. На тебе вже дивитись страшно... Який був, а який став!!
Чіпка матері нічого не одказав.
Надворі стемніло. Спускалася ніч на землю, утихомирювала людські клопоти, руки й думки. Полягали спати. Чіпка лежав мовчки, хоч і не спав. Думки цілим роєм окрили його голову. Перелітали вони з самого малку — аж до сьогодні; назирнули кожну пригоду життя його, гарячили кров, мутили розум. "Скрізь неправда... скрізь!" — шептав він. "Куди не глянь, де не кинь — усюди кривда та й кривда!.. Живеш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб куди заховатись від неї, втекти від неї; плутаєшся в темряві, падаєш, знову встаєш, знову простуєш, знову падаєш... не вхопиш тропи, куди йти: не знаходиш місця, де б прихилитися... Сказано: великий світ, та нема де дітися!.. Коли б можна, — весь би цей світ виполонив, а виростив новий... Тоді б, може, й правда настала!.."
Чуючи, як важко Чіпка зітхає, а не озивається, Галя знову почала плакати. Замість утіхи. Чіпка похвалився їй своїм горем та трохи сам не заплакав. Галя його заспокоювала, голубила, пригортала міцно до серця. Чіпка одмовляв їй нехотя.
Наплакавшись, Галя заснула, як мала дитина: тихо, спокійно.
(Продовження на наступній сторінці)