Повходили у ;хату. Дмитренко скинув з плечей верхнього балахона, струснув пил, потягся, зіхнув на всю хату, як добрий віл ревнув — аж Галя виглянула з кімнати, та й опустився за стіл на лаву. Чіпка приставив з другого боку стола ослінчика, сів навпроти гостя.
— А знаєте, чого це я до вас приїхав? — питає, знову позіхнувши, Дмитренко.
— А бог вас знає... Звісно: ваше діло — станове — знай їздити...
— Егеж, еге... А ось я вам новину привіз.
Галя одхилила трохи кімнатні двері, дивилась у щілину, а з-за плечей у невістки показалась і Мотрина голова. Обидві слухали: яку там становий новину привіз.
Дмитренко скинув очима на Галю.
— Це, мабуть, ваша жінка.
— Моя, — одказав Чіпка.
— Гарну дочку викохав Гудзь! Недаром він її на запорах держав... Хорошу... Коли б був знав, проламав би й запори та вкрав..
Галя почула це, засоромилась, прихилила двері.
— Галю! — гукнув Чіпка: — чого ти тікаєш? Боїшся, щоб Петро Иванович тепер, бува, не вкрали?.. Не бійся: я не дам.
— Я й сама не дамся, — одказує Галя, висунувшись з кімнати.
Тут саме знадвору забрехала собака.
— О, та ви, мабуть, справді боїтесь, що собачню позаводили, — жартує становий.
— Та в нас всього одним одна Мушка, — одказала Галя, зашарівшись.
На сім слові в хату вступила бідненько зодягнена дівчина, та бачачи, що не туди попала, стала мовчки у порога.
— Здорова! — привітав її Чіпка. — Чого ти?
— До тітки Мотрі, — одказала, засоромившись, дівчина.
Мотря почула, вийшла з кімнати, поклонилася низенько Дмитренкові, сіпнула нишком за спідницю дівчину, та обидві вийшли в сіни. Незабаром Мотря назад увійшла, а дівчина пішла з двору. То була головина наймичка: її послали нишком довідатись — чого становий приїхав.
Галя тим часом у кухні ставила самовар. Сонце заходило. Останній погляд, на прощання з землею, воно посилало в світлицю, де сиділи, мов давні приятелі, становий — на покуті, богатир-козак — навпроти, на ослоні.
Розмова не клеїлась: перескакувала з одного на друге, як скаче легенька борона по груднястій ріллі. Галя подала чай.
Заходилась пити. Розмова зовсім обірвалася. Чіпці, як хазяїну, стало ніяково.
— Так яку ж ви нам новину привезли? — зачинає він, сьорбаючи гарячий чай.
— Добру — для добрих людей... А ваші піщани такі неспокійні — мені з ними один клопіт, та й годі! Ще Ларченко, як передавав стан, перестерігав мене: "Стережіться, каже, піщан, бо то народ вельми завзятий!" Аж воно так і є!
— Та воно, добродію, мабуть би, ніякого й клопоту не було, коли б не так трохи...
— Що пак я казав? — спитав Дмитренко, загубивши останню свою думку й річ. — А, бач... Так земство привіз.
— Що то воно за земство? — питає Чіпка, пильно дивлячись у вічі становому.
— Земство?.. Нова милость царська! Бачите: живете ви у Пісках — козаки, панські й жиди... Адже й жиди є в вас? (Чіпка одказав, що є). Так, бачите: отак само живуть і в Котолупівці, у Байраках, у Вовчій Долині... живуть поміщики, живуть купці, козаки, крестяни... Так усім, бачите, треба по шляхах їздити; усім треба, хрань боже! якої пошесті, від напасті оборонятись... Одному — трудно, а другому — можна... Ну, так бачите... (Дмитренко дедалі став учащати: "так" та "бачите", — видно, він гаразд і сам ні бачив, ні знав того, про віщо розказував.) Так от, бачите: збираються гуртом — пани й мужики — та й роблять що треба...
— Як це? І пани роблять?! — питає здивований Чіпка.
— Та ні, не самі роблять, а вибирають гласних... а ті виберуть управу з себе, а управа вже й заправляє всім...
— А станових тоді хіба не буде?
— Як можна — без станових! Станові — поліція, а поліція й за земством дивиться: щоб дороги рівняли, містки гатили... Без поліції не можна! Хто б недоїмку взискував, якби не поліція? Станові — поки й світа сонця, будуть...
— Щось я гаразд не второпаю, — каже роздумуючи, Чіпка: — й земство за дорогами, й поліція за дорогами...
— Ось почуєте, як збереться громада та прочитаю указ...
На останньому слові у хату ввійшли: козачий голова з писарем та панський старшина з старостою. Кріпаки, поздоровкавшись, стали коло порога, похнюпились; а голова з писарем, мов москалі, повитягались у струнку.
— А! От, добре, — замість привіту, каже Дмитренко. — А я тільки що хотів посилати за вами... Завтра вранці щоб мені була громада! Чуєте? Вам кажу й вам! Та глядіть мені, щоб не так, як недоїмку платите, — обернувся до кріпаків з докорою.
— Тепер, ваше благородіє, — каже писар, — гаряча пора... люди в полі...
— Що мені до того, чи гаряча, чи яка? Я вас вихолоджу, як не буде громади!
Старшина мовчала, тільки перетирала ногу об ногу.
— Як же, ваше благородіє, сказати громаді? — питає писар.
— Скажіть: становий земство привіз, читатиме. Чуєте: земство? Не забудете?
— Та й утомився ж я, Никифор Іванович... Ви не повірите: двоє суток з повозки не злажу...
— Ну, з богом! — повернувся до людей... Ті сунули з хати — один поперед одного: аж штовхаються в дверях.
— Отака ловись! — каже голова. — Був Чіпка, а став Никифор Іванович... Що то значить — гроші!
— Та гроші, як гроші, — на те йому старшина й староста. — А ви нам скажіть: чого це наш конокрад приїхав?
— Та казав же: земство привіз, — одмовля замість голови писар.
— Та чули, що земство.. А ви нам розтолкуйте: що воно таке? Чи не податки знову які?..
— А справді: що це воно, Василь Васильович? — питає голова писаря.
— Та кажуть би то, нова якась управа... У нас оце окружних взяли, а в них либонь швидко посередників не буде... Треба ж комусь людьми правити?
— Ще нами трохи правили! — трохи кісток не виправили... А це ще якусь управу видумали, — міркував, мов сам до себе, староста.
— Не можна ж так народ оставити... Ось, мов, вам воля: робіть, що хочете, як хочете... самі правтесь, самі й розправляйтесь, — каже писар. — Адже такий би розгардіяш пішов, що й... — писар почухав потилицю.
— Так, так, — піддакує голова. — Народ — що? От, ваш і... давно таку бучу збили, що хоч з села збігай? Не прав таким запеклим людом, — він тобі село переверне!
— Ага-га-а... Тепер же я знаю, що це воно буде, — умішався староста.
— Кажи! — старшина йому.
— Бач, — патякає староста: — недурно вони так усилковувались, щоб люди землі брали... аж воно на те й вийшло! їм ще хотілося поводити нас на уривочку... Хоч вам цар волю й дав, так земля ще наша... платіть за неї викупні... а ми розкинемо розумом та ще щось придумаємо... От і придумали — земське... То викупні платити, а це ще — земське! Так скажемо й громаді: на земське ще заробляйте!..
Тут вони дійшли до кріпацької волості. Старшина й староста одрізнилися, пішли у волость, а голова з писарем повернули в другу вулицю — до голови.
Уранці на майдані, коло козачої волості, зібралась у купу козача й кріпацька громада. Дмитренко приїхав на Чіпчиних конях, прочитав указ, розказав, ’кого вибирати: заборонював "сіре мужиччя" в гласні "перти", радив — панів, котрі "усе знають й усе, що треба, зроблять"; похвалився навіть, що як повибирають "мужву", то щоб начувалися...
Громада слухала мовчки. Становий ще раз обернувся, ще раз раяв вибирати панів, попрощався з Чіпкою, моргнув йому, може, й він у гласні, сів на обивательські коні, — покотив з Пісок.
Не вспів він од’їхати, як громада загула:
— То це так? усе панів та й панів!.. Ще вони нам не ввірились? — гукали кріпаки.
—Толкуй, дурні! — гримає на них козачий писар, — А хто ж в управі робитиме... ви, чи що? Хіба хто знає, яка там робота?
— Та наймемо такого розумного, як ти, то й робитиме, — кольнули його кріпаки.
— Так воно так... Тільки хто його знає, що там за робота...
Довго ще йшла розмова між громадою й писарем. Довго слухав Чіпка мовчки. Громада розписувала темними кольорами панів; писар, хоч не оступався, а все-таки стояв на тім, що без панів нікому буде діла робити, що діло невідоме, що в гласні треба вибирати притьмом панів...
— А моя рада, — не видержав Чіпка, — така: який не є хазяїн, а все кращий від наймита... А що те земство невідоме, то воно кожному невідоме... Не було його, — не знали й пани. Отже на те бог чоловікові й розум дав, щоб до всього дійти.
— Правда, правда! — гомоніла громада.
— Пани вами, люди добрі, й так довго правили... поправтесь ще самі! Все-таки своя рука — владика. Вони не поклопочуться за те, щоб усім було добре. Всяк за себе... А у нас же вони ще й родичі всі... Один одного стережуть. Ось ц е й... (Чіпка ткнув пальцем у той бік, куди поїхав становий)... у мене хліб-сіль їв, а за панів руку тягне...
— Егеж, еге... Вони, як ті свині: одно за одного, — гула громада. — Коли ж так, шабаш, братця! Годі їх!.. Дивись бісове зілля: його з огорода, а воно таки в город! Хоч у гласні їм, коли людей нема... А дзуськи!..
Розійшлася громада. Вернувся Чіпка додому, радий, що довелося направити громаду на добру стежку. У його серці закльовувалось щось нове: йому хотілося, щоб громада його послухала; в голові промайнула думка, що він порядкує на громаді, веде її вперед, усіма верховодить... Давнє забулося, мов його й не було ніколи: він тепер отаманує на громаді...
— Коли б то, Галю, послухали моєї ради, — каже він уночі жінці, — увірвалася б їм нитка! — І він ще довго розказував Галі, як він буде людям служити... Галі й самій становилось якось гарно на душі, що її чоловік заробив таку людську повагу.
(Продовження на наступній сторінці)