Шавкун — чоловік ні дурний, ні розумний. Зате він на своїм віку звідав усього. Був Шавкун на коні, був і під конем. Шавкун — попович. Після вбогого батька, що попував на небагатім приході в Хитунах, зостався він з своєю старшенькою сестрою невеличкими сиротами. Опекун, якийсь далекий родич, теж піп, забрав сиротят до себе. Дівчинка ж бігала собі по селу, малою, потім, як піднялась трохи, доглядала, а разом і гралася з малими дітками опекуновими, а стала дівкою — видали заміж за якогось п’яничку-диякона. Хлопчика опекун віддав у бурсу розуму добувати. Скільки прийняла лиха дитина в тій бурсі; скільки раз його нівечили, били, — воно й щот розтеряло. Забили до того, що з моторненького, опецькуватого хлопчика зробилася якась тупиця, убоїще, котре нічого не вчиться, а тільки й думає, як би кому капость зробити. Шкода за шкодою, розпутство за розпутством — стали думкою й гадкою бурсака. Коли не вкраде ножичка, чорнильниці, то піддрочує товариство на пустощі, на сваволю; а підріс — давай молитися скляному богові... Мучились з ним "святі отці", мучились, та й вигнали з філософії... голого, босого й простоволосого! Де його на світі дітися? Куди голову прихилити? Хтось, мабуть, на жарти, раяв іти в університет. Молодий Шавкун задумався... Одначе не пішов в університет, а потяг пішки додому, до себе в Хитуни, де на батьківськім місці оселився зять. Шавкун побратався з зятем — і закурили вдвох селом, обходячи парафіян, а додому іноді рачки прилазячи. Сестра довго терпіла. Далі почала лаяти чоловіка й брата, стала докоряти йому, що він убрався на все готове та й останні злидні пропиває, останній шматок хліба одриває своїми здоровими руками від рота малих її діток. Шавкун на лайку мовчав, як у рот йому води налито. Гірка правда, мабуть, дуже колола йому очі. На другий ранок він став співати перед сестрою лазаря, який він нещасний; хвалився їй своєю надією на університет, коли б тільки рублів з півсотні грошей. Сестра назвала його думку "дурницею", раяла йти куди-небудь у канцелярію "хліба заробляти". Шавкун не послухав сестри. Зібрав, які позоставались, манатки, зв’язав у клуночок, хотів піти "на одчай" шукати долі. Сестра зжалилась, вийняла з скрині тридцять карбованців — останні гроші, як вона на чорний день ховала від свого недбайливого чоловіка — оддала братові. Шавкун попрощався, пішов. Через місяців три написав сестрі, вже з Києва, що вія таки свого доскочив — зробився студентом. Як і з чого він жив, про те тільки він да бог відає; одначе вижив два роки. Та старий гріх знову прокинувся, завів його на третім курсі в темну, а з темної — на вулицю... Опинився Шавкун серед великого города без шага грошей, без знайомих людей, без веселих товаришів, котрі тепер його цуралися, з одною бідою — "вовчим білетом" в кишені... Сказано: хоч у Дніпро з мосту! Шавкун у Дніпро не кинувся, а покинув Київ, покинув товариство, книжки (і потім було ніколи не заглядає в них — не любив, якщо й розказують про них) та ноги на плечі, побрів у Гетьманське. До сестри йти було соромно. Шавкун пішов до свого товариша молодих літ, знакомого нам Чижика, котрий служив тоді в опеці. Чижик порадив піти до когось старшого, попрохатись. Шавкун пішов, упросився в опеку, де йому обіцяли, як приліжатиме, давати по десять гривень у місяць. Шавкун і тому радий. Став він виводити стрічку по стрічці, списуючи копії; став одбирати спершу по десять гривень, далі по двадцять, а через рік дійшов до трьох рублів. Зробився паничем — хоч куди! Тихий, слухняний, до старших привітний, став Шавкун кидатись у очі старшим: забачить здалека, — шапку здіймає, а Василя Семеновича вгледить — у пояс кланяється. Панюга помітив "покірне телятко", звелів перейти йому з опеки до себе в канцелярію. Не було, здається, для Шавкуна щасливішого дня на світі, як той, коли його зазвав гетьманський царьок у кабінет до себе та став йому казати, що як він себе шануватиме, то зробить його чоловіком! Шавкун не міг слова вимовити від радості та від страху, — то блід, то червонів; а вийшов од великого пана, перехрестився і сів у канцелярії за стіл. З того часу день у день, ніч у ніч Шавкуна можна було тільки й бачити, що в канцелярії, де він сидів, перегнувши спину, над бумагами, ні на кого не глядя, ні до кого не обзиваючись, немов для його не зосталось нікого й нічого на світі, окрім тих бумаг. Шавкуна хвалив письмоводитель; перед святками предводитель жалував йому по десять рублів, з котрих Шавкун часточку посилав сестрі, а останні ховав у шкуратянім гаманці на самім дні своєї невеликої скрині. Незабаром старий письмоводитель умер, а Шавкуна посадили на його місце. Став він не остання спиця в колесі. Де взялися у людей шана й повага до його! Тепер уже перед ним так шапки здіймали, як він колись. Оже Шавкун не вповав ні на шану, ні на вповагу, а держався пословиці: за свій грош — кожен хорош! Через те, здається, не було в його більше ніякої думки, як тільки про гроші. Багатство, гроші — от що йому й снилося! Жив він собі тихо, скупо; оженився на такій же скупій, як і сам, панночці — та й складали вони добро, не знаючи самі кому, — бо й дітей не було. Ні великої радості, ні малого горя не знало життя їх.
Так оцей-то щирий віл, котрому нічого просидіти, не розгинаючись над бумагами з раннього ранку до пізньої ночі, оцей прониза й підлиза, котрого навчило життя, де треба поклонитися, кому треба догодити, — держав тепер цілий повіт у своїх руках, заправляючи ним по своїй хіті, замість недалекого й ледачого "предводительського синка". Той і лапки поклав: роби, мов, що хоч, що знаєш!
А тут — новина за новиною, робота за роботою. Не вспіли з "викупними грамотами" управитись, насилу накинули кріпакам землі, котрих вони тепер, як огню, боялися, щоб, бува, з землею не вернулася неволя, як підскочило земство, з виборами, з радами.
— Оце... до чого дожились!.. — бідкаються панки, де тільки не стрінуться. — Там — воля... крестян одняла, землі побрали... А це либонь уже хотять з мужиків поробити панів... якесь земство видумали!!
— Егеж, до того йдеться — піддакують другі. — Де ж пак? У гласні вибиратимуть і дворяни й мужики... Учора Омелько в мене кізяки різав, а завтра, може, сидітиме рядом зі мною, за одним столом... Я — гласний, і він — гласний...
— Ні! Не діждете, не діждете, хамове кодло! — сердилась старенька пані, ударяючи кулаком об кулак, і зачинала на всі боки костити "кодло" й тих, що довели дворянство "до такого безчестя".
Шавкун не лаявся, не сердився. Він аж мов повеселішав, як забалакали про земство. Він добре знав, що воно його рук не стече, — а може, й погріє-Настав новий вік й для нашого Чіпки. То таки що тихе, щасливе життя у себе дома, з любою жінкою, з старою матір’ю, а то таки й на громаді, серед людей Чіпка не останній... Люди стали його знати, поважати й шанувати, бо іноді Чіпка ставав декому й у помочі. Хоч він не любив тепер розкидатись, а при нужді чоловікові поможе. Чи хрестини де: кого ж його в куми? — Чіпка, чоловік добрий, послухає. Оже Чіпка сам ніколи не ходив у куми; зате Галя по селу цілу метку хрещеників мав. Коли бог не дає своїх діток, хрещениками втішається. Лободі дочку давати, а в скрині всього-на-всього десять карбованців — не стане й на горілку. Що його робити? Де б його рук зачепити? "Ти б, чоловіче, —рає Лободиха, —пішов до Варениченка: може б він позичив до нового хліба?" — "А справді", — одказує Лобода та прямо до Чіпки. Чіпка порадиться з Галею — і вродиться в Лободи весілля, — цілий тиждень поїжджани п’ють та гуляють.
— Нема чоловіка добрішого, як у нас Чіпка! — хваляться піщани і здіймають шапки, ще здалека побачивши Чіпку.
Та хіба одні піщани?
Вештаючись раз по раз по ярмарках, промислуючи полотнами, став Чіпка відомий на цілий повіт. У тестя якось раз зустрівся з становим Дмитренком — тим самим, що прозвали "кобиляча голова", за те, що любив дуже менджувати кіньми. Чіпка й становому подобався. Удруге стрілись вони на ярмарку — і стали сватами. Становому подобався молодий Чіпчин жеребчик, котрого тесть подарував. Дмитренко й пристав: проміняй та й проміняй! Довго Чіпка не згоджувався, — та нічого не вдієці: проміняв. Становий собі взяв доброго молодого жеребчика, що аж кров крізь шкуру світилась, а оддав Чіпці старого-старого драбастого гусарського коня, котрого продали з полку, як розбився на ноги. Дмитренко ж такий радий, дякує Чіпці, обіщає до його в гості заїхати. А Чіпка дивився на драбастого, мов уперше на віку коня бачив, сплюнув та й замовк.
Приїздить з ярмарку додому. Випряг коней; увійшов у хату, поздоровкався з матір’ю, поцілувався з Галею.
— Галю! — каже, — сподівайся гостей...
— Яких?
— Становий буде.
— Чого він тут забув? — питає Галя, дивуючись.
— Скучу, каже, за драбастим конем, то й до вас заверну, — жартує Чіпка.
— За яким конем? Що це ти бозна-що верзеш?!
Чіпка тоді розказав, якого зробив мінька.
— Отак він і з татусем, — каже Галя. — Як пристав... Татусь, правда, довгенько-таки не подавався. А тут — підскочила якась лиха година — треба у стан... Так він перше ніж у стан поїхати, взяв та й одвів до Дмитренка пару коней.
Дмитренко чоловік правдивий — не одурив Чіпки. Через місяць після того котить він Пісками, та прямісінько під Чіпчин двір. "Тпру!" — спинили коней перед порогом. Галя й Мотря разом кинулись до вікон подивитись, хто там.
— Никифор Іванович дома? — питає їх становий з повозки.
Галя хотіла була одказати, що нема, та почервоніла, незчулася сама, як промовила: — "Дома".
Тут і Чіпка нахопився: вийшов назустріч, здоровкається.
— Оце я до вас у гості... Буде де переночувати? — питає становий.
— Коли ваша ласка, просимо до хати! — запрохує Чіпка.
(Продовження на наступній сторінці)