— Ну, що? Чому не відповідаєш, ясна княгине? Волиш бути невільницею? Роблю по твоїй волі.
Вона на це скричала:
— Не я невільниця, а ти! Ти, потурначе, невільник турецького султана! Ти, ти підлий невільник, раб! Тільки підлий раб може так знущатися над безсилою людиною! Перед своїм паном трясеться та й хоче, щоб бодай слабші від нього тряслися перед ним! Ти раб, раб, підлий раб! — кричала вона й, наче це приносило їй полекшу, повторяла раз у раз:
— Раб, раб, підлий раб! — А потім плюнула йому в лице: — Маєш, бусурманський рабе, від мене заплату за всі твої знущання наді мною!
Така зневага розлютила потурнака до краю. Він замахнувся на неї нагайкою, та вона втекла в кут кімнати.
— Ні, стривай,— кричав він,— не я тебе битиму, ти не варта цього! Плеснув тричі в долоні. Явився євнух.
— Покликати тут двох вартових! Хай прийдуть із нагаями! — наказав.
За хвилю ввійшло двоє дужих та кріпких драбів із ремінними нагаями в руках.
— Тридцять нагаїв дасте цій невільниці,— наказав і знову сплеснув раз у долоні. На це явилася стара туркеня.
— Зняти з неї дорогі одяги й зараз по покаранні дати їй найгірший одяг невільниці та вживати цю невільницю до найпідліших робіт.
Стара хотіла вивести її, та баша наказав:
— Ні, тут зніми з неї одяг, її тут битимуть.
І стара насильно здерла з неї одяг до сорочки.
— Бийте! — наказав він.
Оба драби кинулися на нещасну жінку й простягнули ЇЇ на землі. Один придержував її, що не могла й рухнутися, а другий бив, Пшерембський числив удари та кричав:
— Сильніше, сильніше бий!
І падали на нещасну княгиню удари за ударами щораз сильніші. Кров стала прискати з-під нагая довкола, а за двадцятим ударом княгиня зомліла. Наказав відливати її водою. Коли прийшла до тями:
— Бийте дальше,— сказав.
Били, а він числив, ,за десятим ударом нагая сказав:
— Досить!
Вартові відійшли, а Пшерембськйй мовив до старої туркені:
— Дай їй одяг невільниці й візьми її до роботи.
Стара вивела побиту княгиню, Пшерембськйй пішов у свої кімнати. Там довго ходив лютий-прелютий.
— Я мушу її опір зломити! — говорив до себе.— Мушу! І Потім велів осідлати собі коня й виїхав на місто.
Стара призначила княгиню до послуг на кухні: носити воду й дрова та молоти на жорнах. Слухняно сповняла княгиня всі розкази. А як казали вже йти на нічліг, упала, мов нежива, на постіль у куті, що призначили їй. Заснула твердим сном. .
Потурнак Пшерембський, чи то пак уже Мустафа баша, вибіг із гарему сам не свій. Велів осідлати собі коня та й поїхав у місто до свого приятеля, багатого купця Ібрагіма, теж потурнака, сербина родом. Цей як побачив Пшерембського, аж скрикнув:
— Що з тобою, башо?! Виглядаєш, мов п'ятдесят київ на п'яти дістав!
— П'ятдесят київ на п'яти? Ні, приятелю, я щось більш зазнав. Та ходім у твою потайну кімнату, там я тобі оповім усе.
Потайна кімнатка Ібрагімова це була кімнатка, що до неї нікому з домашніх не вільно було входити. Там держав він у сховках, під ключем, дорогі вина, там приймав тільки своїх найближчих приятелів.
— Добре, ходім,— сказав купець Ібрагім.
Увійшли в невеличку кімнатку, де, крім вигідних м'яких диванів, наргіль і чималої шафи, не було більше ніякої обстанови.
Ібрагім засунув двері на засувку, отворив шафу, вийняв із неї чималу пукату бутлю з червоним грецьким вином, узяв дві срібні чари і, показуючи на дивани:
— Сідаймо,— сказав.
Посідали на диванах навпроти себе, як турки, підібгавши ноги. Потім оба взяли в руки цибухи однієї наргілі, і Ібрагім каже:
— Говори, що з тобою?
— Налий перше вина,— кинув Пшерембськщі.
— Хай буде по-твоєму! Вино, цей заборонений Магометом напиток, додає язикам звивності, оживлює мізки,— сказав на це Ібрагім і наповнив срібні чаші по вінця перлистим червоним вином.— На твоє здоров'я, башо,— каже, піднявши чару.
Випили.
— А тепер оповідай, башо, що з тобою?
— Що зі мною? — почав Пшерембськйй.— Я й сам не знаю, що в моєму нутрі, в моїй душі діється! Ти знаєш, бо я оповідав уже тобі, чому я покинув рідну країну й став мусульманином та перейшов під високу руку падишаха...
— Знаю, знаю,— перебив йому Ібрагім,— гарне личко молодички повело тебе туди. Ти могутнім бажав стати й силою узяти милу. Ну, та й скоро осягнув усе, ти щасливий в Аллаха!
— І я думав, що щасливий, та воно не так, мій Ібрагіме!
— Чому? Гризе тебе совість, що ти батьківську віру покинув? Ось я також! Правда, часом обзивається совість, та я придавлюю її вином та тютюном...
— Ні, не те, приятелю! Совість і в мене часом обзивається, та я дужчий від неї!
— Ну, то що ж? Хіба твоя молодичка не піддається тобі, а ти по вуха залюблений.
— Так, не піддається! Та це ще не те, що так прибило, мене....
— І це не те! А що ж? Кажи вкінці,— перервав Ібрагім і випустив клуби диму з рота...
— А те, що я їй сьогодні ще більш зненависнів! Розлючений, велів я її бити нагайками.
— Ха-ха-ха! Дивний спосіб примусити до любові!
— Не до любові примусити хотів я її биттям, а покарати за зневагу! Я грозив їй, що продам її, а вона з радістю прийняла цю погрозу та ще й плюнула мені в лице...
— Плюнула тобі в лице й бачив це хто?
— Ні, ніхто не бачив.
— Ну, то начхай на це!
— Я так і зробив би, та вже запізно! Не завернеш! В першому гніві я не знав, що роблю, й велів службі дати їм тридцять нагаїв...
— Ага, й це так прибило тебе!
— Авжеж! Тепер я вже не можу мати надії, що приверну її серце до мене. Ніякої надії!..
Ібрагім наповнив наново чари вином і каже:
— Хто знає, башо! Жінки дивні сотворіння! Хто знає, чи нагаї не привернуть її до тебе! Вона бачила, що ти м'який до неї та опиралася тобі, а тепер...
— Ні, Ібрагіме! Не знаєш ти її! Вона горда, з княжого роду й не стерпить зневаги. І це мені тепер не дає спокою! Я повинен би позбутися її, продати! Та не можу! Для неї я змінив віру, для неї зрадив рідну країну, без неї не можу жити! Тим більше тепер, коли вже маю її в своїх руках.
— Я розумію тебе, башо, та не трать надії! Я все-таки думаю, що по цій науці, що ти дав їй, вона отямиться й піддасться тобі, а там і полюбить.
— Ой ні, Ібрагіме, ні! Вже я її не приверну до себе. Пропало!
— Ще не пропало! Кажу тобі, що жінки дивні сотворіння! В не одної, що не зробить ні добре слово, ні діло добре, зроблять нагаї чи киї.
— Може, ваші сербинки такі, але не наші, не вона...
— Жінка скрізь одна й та сама! А ти тепер підійди до неї ласкаво, скажи, що ти це зробив із великої любові до неї, що тебе це гірше боліло, як її.
— І вона буде тішитися моїми душевними муками!
— Може, та все ж таки призадумається над цим і пізнає, що вона для тебе є всім, а з другого боку, що про поворот до першого чоловіка нема що й думати їй...
— Це саме, на мою думку, найбільш додає їм завзяття! Вона все вірить, що він прийде з військом і визволить її.
— Ну, то вбий у ній цю віру.
— Ба, а як?
— Просто скажи їй, що ЇЇ чоловік згинув, або ще краще —: оженився з другою...
— Вона не йме віри мені.4
— То підішли когось із її земляків, щоб сказав їй це.
— Знаєш, Ібрагіме, твоя рада добра! Я спробую.
Пізно в ніч пили ще оба та курили, а там і позасинали так на диванах...
Княгиня Оленка спала твердо, як ніколи, й була б спала ще довго, та нараз почула крик старої туркені:
— Гей, уставай! Годі вилежуватися! Скінчилися твої добрі часи! Не хотіла ти бути панею в баші, будеш невільницею. Вставай! — кричала й копала її.
Княгиня Оленка зірвалася й стала протирати очі.
— Вставай, вставай до роботи! Княгиня підвелася.
— До жорен підеш, ячмінь молоти на хліб для невільників. Слухняно подалася вона в підсіння, де стояли жорна. Там уже було дві старі невільниці. Біля них був дозорець із нагаєм.
— Ось тобі нова невільниця до жорен. На наказ баші маєш із нею якнайгостріше поводитися,— сказала до дозорця.
— Буде по його волі,— відповів дозорець. А як стара відійшла, сказав до нової невільниці:
— Що це за диво! Ще ніколи не мав я тут такої молодої та гарної невільниці. Мабуть, ти дуже провинилася, що тебе аж така кара стрінула.
Княгиня— Оленка не відповіла йому нічого.
— Ах, ти не розумієш мене! Ти, певно, слов'янка,— й повторив ще раз ламаною слов'янською мовою: — Ти, певно, дуже провинилася, коли аж так тебе покарали.
Та княгиня замість відповіді на питання, сказала по-турецьки:
— Пристав мене до роботи, це твоя справа!
— А так?! — сказав дозорець.— Добре, добре! Ти горда, бачу! Ось ставай біля цих жорен та й мели!
Жорна були ще старосвітські. Каміння оберталося так, що в ямку на краю каменя вкладалося дрючок і так вправлялось в рух жорна..
(Продовження на наступній сторінці)