Стала обертати жорна. Важко йшло їй! Хоч сон і покріпив її трохи, та боліло ще тіло від вчорашніх побоїв і чула в тілі знесилля, та й непривична була до такої роботи. Але вона з затисненими зубами взялася до роботи. Думи не давали їй спокою:
"Що мені діяти, що робити зі собою? Втікати? Про втечу нема що й думати! Ніяк неможливо! Хіба смерть собі заподіяти! Душу запропастити! Боже, прости Мені, що я подумала таке! Прости, Всевишній, що я аж так зневірилася. Ні, я вірю, Господи, що ти не опустиш мене! Я все перетерплю! Я певна, що він, мій Богданко, не забув мене! Він, сокіл мій ясний, певно, прилине з лицарством і визволить мене з рук нелюба потурнака. Я не трачу віри...
І завзято обертала жорна. Аж дозорець, що приглядався її роботі, чудувався в дусі:
— Де то в такій ніжній жінці стільки сили береться? Аж тут знову прийшла стара.
— На наказ баші беру її назад! — сказала до дозорця.
— Я знав, що вона тут довго не буде. Вона загарна до жорен. Стара нічого не відповіла йому, тільки забрала княгиню й повела назад у гарем:
— Задобрий баша для тебе, джаврко! Знов велів тебе переодягти в гарний одяг та відвести до твоєї кімнати в гаремі. А ти, невдячна, все ще опираєшся йому.
І переодягла її, відвела її в давню кімнату. Там уже чекали на неї обидві невільниці, Катерина й Оксана.
Сумно гляділи Катерина й Оксана на княгиню Оленку, як відійшла туркеня. В очах їх виднів жаль і співчуття. Губи наче хотіли щось промовити, та, мабуть, думка не вміла дібрати слів таких, щоб не вразили нещасної княгині. І обидві мовчали.
Аж першою обізвалася княгиня Оленка:
— Чого ви так поніміли обидві? Говоріть що-небудь, оповідайте, що чули, що сталося, як мене тут не було?
Тоді обізвалась Оксана:
— Нового нічого не сталося. Тільки є чутка весела для нас, невольниць.
— Весела? Яка ж? — зчудувалася княгиня.
— А така,— говорила далі Оксана,— що вся Туреччина в тривозі. Я чула, як євнух Алі говорив із вартовим Мехметом, Мехмет оповідав євнухові, що запорізькі козаки знову гуляють по Чорному морі. І кажуть, велика сила чайок, мабуть, чи не з п'ятсот. А проводить ними "якийсь дуже хоробрий та славний лицар отаман Богданко. Скрізь по прибережних містах над Чорним морем велика тривога. Султанські галери рушили проти козаків. Та самі турки кажуть, що вони не в силі нічого зробити козакам. "Знищити козацькі чайки так само важко, як зловити ластівку на лету!" — говорив Мехмет.
Княгиня скрикнула:
— Богданко називається отаман?!
— Так назвав його Мехмет!
— Боже, Боже! Може, це він, може, це мій Богданко? — заголосила княгиня.— Чомусь мені так здається, що, це ніхто інший, тільки він!
— Можливе, дуже можливе! — говорила рада Оксана, що княгиня оживилася.— Ви ж, ясна княгине, оповідали нам, що ваш князь був на Січі ще парубком, то можливе, що він тепер вернув на Січ, щоб при помочі січовиків вас вирвати з неволі.
— Не тільки можливе, я певна цього, щораз певніша. Він, мій Богданко — отаманом запорожців. Він іде визволити мене. І визволить і мене, і вас зі мною. Ну, тіштеся, радійте разом зі мною,— й узяла їх за руки та бігала з ними по кімнаті, мов дитина радіючи.
— Будемо вільні, вільні будемо! — викрикала. —
Оксана, Катерина й собі раділи з княгинею, бігали, сміялися. Вони, правда, не дуже йняли віри, що козакам удасться визволити княгиню й їх. І скільки вже разів мали вони цю надію! Кожна чутка про появу козаків на турецьких берегах будила її в них. І все дарма. Як визволяють, то визволяють тих невільників, що працюють не в кріпостях. Та такої твердині, як Аслан-Кермень, не здобути козакам! Закріпкі мури тут, забагато великих гармат.
Вони знали це, та не хотіли відбирати надії княгині. Хай тішиться. Однак поволі ця радість княгині перейшла й на них. Як княгиня, так і вони обидві, стали веселіші й жвавіші. Весело та щиро сміялися, гуторили, бігали — наче забули своє горе.
Так воно в житті йде: тут горювання, плач, а тут відразу вже й сміх, веселощі. В найважчому горі малесенька іскорка надії, і уже нова сила прибуває, радощі барвистими квітками цвітуть. Десь усе горе й смутки всі тікають далеко-далеко...
Всі ми бігали, веселилися, а потім княгиня знову:
— Нумо, пісень співаймо, але веселих-веселих! Зачинай, Оксано! І дзвеніли в гаремі веселі пісні одна за одною, аж євнухи та інша прислуга чудувалися, й раз у раз відхилялася важка заслона, чиясь голова показувалася з-за неї.
— Чого їм так весело? — дивується вся прислуга.— Вчора збили оту горду княгиню до крові, а сьогодні вона, мов нічого не було?
Щось воно в цьому є! А євнух Алі каже:
— Видно, поміг лік, що його вчора наш баша дав їй! Тридцять солоних нагаїв нагнало їй розуму до голови.
— А ще в додатку, як прийшлося жорна крутити,— каже перший євнух.
— Авжеж,— кинув Алі,— ну втішиться наш баша, як побачить таку зміну в своєї улюбленої...
Не знав Алі, що то саме він був причиною цих веселощів, чи радше його розмова з Мехметом, підслухана Оксаною.
Було вже геть із полудня, як Пшерембський явився в гаремі.
Алі зараз підбіг до баші та сповістив його про зміну, яка зайшла в поведінці княгині Оленки:
— Весела стала, бігає, сміється, танцює й співає,— говорив Алі Пшерембському.
А Пшерембський подумав:
— Видно, Ібрагімова правда! Вона аж тепер пересвідчилася, що годі їй дальше опиратися мені.
А в кімнаті, де була княгиня Оленка з Оксаною та Катериною, вже тихо було. Набігалися, насміялися, наспівалися, тепер сіли спочивати.
Повагом увійшов баша в кімнату.
Оксана й Катерина позривалися з місць, поклонилися баші низько і спішно вийшли.
Княгиня Оленка сиділа на дивані й навіть не поворухнулася.
— Здорова була, княгине,— привітав він її.
Вона нічого не відповіла на його привіт. Пшерембський не звернув на це уваги, тільки говорив:
— Чув я, що ти приходиш поволі до розуму! Це добре! Старе треба забути, дорогенька, його не завернеш! Так, видно, доля хотіла, щоб ти моя була! Еге ж, доля! Будь певна, що в мене тобі зле не буде! Я знаю, що тобі все ж таки важко привикнути до мене, тим більше, коли подумаєш, що я тебе силою взяв.
— Не силою, а нападом уночі, як розбишака,— зронила на це княгиня.
— Хай буде й так! Так, нападом уночі, як розбишака, але ж до цього змусила мене моя безмежна любов до тебе! Щоб тебе здобути, вирікся я християнської віри, вирікся рідної країни. А що інакше годі було, то я мусив викрасти. За тобою я й у пекло пішов би.
— Підеш туди без мене,— сказала княгиня твердо.
— Не дбаю, що буде по смерті, аби за життя ти моя була. Бо люблю тебе, люблю над усе!
— Я чула це вже від вас, пане Пшерембський, чи то пак Мустафа башо, чула вже сотні разів. Та хто любить когось, цей не мучить його, не знущається над ним. Радше сам терпітиме за того, кого любить, ніж мав би йому найменшу прикрість зробити.
— Ні, княгине,— на це Пшерембський,— я не так розумію любов. Коли я люблю, то хочу мати, ні, мушу мати ту, що її люблю! А не я винен у тому, що для досягнення мети мушу робити прикрості тій, що її люблю. Та я сподіваюся, ти таки її зрозумієш, мою любов, і оціниш її як слід, полюбиш мене.
— Ніколи! — заперечила княгиня. А. він продовжував:
— А як і не полюбиш, то бодай будеш мені приятелька. Я й цим за-доволюся. Бачиш, як мало жадаю я від тебе й терпляче ждатиму тієї хвилини, коли ти прихилишся до мене.
В цей момент з'явився вартовий і доповів, що прибув із Великої Порти гонець із важним листом від султана.
— Так бувай здорова, княгине, а за вчорашнє не гнівайся на мене. Я сьогодні жалкую, дуже жалкую, що дався аж так захопитися люті. Більше цього не буде.
— Буде чи не буде, мені байдуже,— відповіла на вид спокійно. Баша подався в свою кімнату й велів туди прикликати султанського гінця.
Незабаром увійшов гонець із звитком у руці, перев'язаним шовковим мотузочком. Поклонився баші й передав послання. Баша взяв письмо, поцілував його і передав свому тайникові:
— Прочитай,— сказав.
Тайник так само _віддав честь султанській грамоті й читав письмо наголос. Султан взивав башу, щоб подбав про укріплення твердині, про запаси стрілива, бо на Чорному морі знову появилися запорізькі козаки й тривожать турецькі побережжя. Сила їх доволі велика, а при своїй відвазі та сміливості готові вони нападати й на твердині.
— Воля нашого милостивого султана й наслідника пророка Маго-мета буде виповнена,— сказав баша,— запорізькі ушкали поломлять зуби на мурах Аслан-Керменя, якщо зважаться здобувати його.
Гонець відійшов, а баша покликав до себе всіх військових начальників і подав їм до відома султанський наказ.. Додав від себе, щоб кожен у своїй ділянці подбав про приготування до оборони.
— Я не вірю в це, щоб запорожці зважилися нападати на нашу твердиню, але забезпечитися треба, воля султана мусить бути виповнена.
Довго тривала нарада, кожен ставив різні домагання, подавав різні ради. Були й такі, що вірили в можливість, нападу запорожців на Аслан-Кермень.
(Продовження на наступній сторінці)