— Це справді недавно,— признає перший.— От я вже п'ятнадцять літ не був у нашому Ценеві, то вже шмат часу...
— Авжеж,-— притакує запорожець,— я ще тоді малим хлоп'ям бігав по болоні понад наш Ценів. Не знав ще ні горя, ні лиха,— зітхнув козак.— А потім утікати прийшлося...
— Утікати? А через віщо?
— Через плюгавого економа! Він на панщині побив мою неньку, а я тоді засів на нього з ломакою. Думав сперіщити, добре, а вийшло що інше. Замість по спині, засягнув по голові, й клятий економ повалився без духа. Я в ноги та до хати! А на другий день уже приходили за мною. Щастя, що мене не було дома! Як я вернув, мати каже: "Хтось убив економа, а вони за тобою питають. Кажуть, що це ти, бо сліди ведуть до нашої хати".
"То таки я, мамуню",— відповідаю мамі. А мама руки заломила: "Боженьку, що буде! Навіщо ти це зробив?" А я їм кажу: "Я, мамо, не хотів його вбити, тільки набити добре, помститися за знущання над вами! Та він голову підіпхав, ломака засягнула по голові, й він повалився неживий". А мамуня руки ломлять: "Падоньку ж мій нещасливий! Що ж тепер буде з тобою, що ж тепер ти вдієш нещасний?" — "А ніщо, мамо,— кажу їм,— не можна мені тут ні хвилиночки бути, треба в світ за очі!" "В світ за очі? — плачуть мама.— Та куди ж ти втечеш, синоньку, від них?" — "А туди, мамуню, куди їх руки не сягають, де всім покривдженим захист,— на Запоріжжя! Благословіть мене, мамуню, на дорогу!"
Поблагословили мене мамуня, а я в ліс та лісами аж у Винницю зайшов, а відтіля полями на Умань, а там і в степи та й на Січ. Одну просьбу маю до вас, татусю, як вернете в село, скажіть моїй мамуні, що бачили мене живого та здорового,— сказав схвильованим голосом козак.
— Авжеж, що скажу,— відповів недавній каторжник,— та й тобі буду старатися передати вістку від мами. Тяжко воно буде, правда, та я вже подбаю. Хтось усе й із нашого Поділля на Запоріжжя тікає.
Я вже буду питати за такими. До смерті буду вдячний тобі і усьому Війську Запорожському за визвіл із турецької каторги.
Ось так розмовляли недавні каторжники з запорожцями, пригадували давнє, розпитували про теперішнє...
— Як в краю? Як у моєму селі? — чулися питання каторжників. А отаман Богданко Ружинський розпитував про те, де на Чорноморському побережжі найбільше християнського невільника;
Ґ кажуть йому бранці:
— Найбільше в Кафі, та їх тамечки добре стережуть, місто сильно укріплене. Та й уже знають і турки й татари про те, що ти, пане отамане, гуляєш по Чорному морі. А Кафи вони стережуть над усе, бо там їх маєток, там головний торг невільниками з усіх усюдів. Напевно, вже там війська повнісінько.
А козацтво на те:
— Нічого, що війська повнісінько, але скільки бідного невільника визволили ми б відразу.
— А що, браття,— каже на те Богданко,— не шкодило б попробувати козацької шаблі, чи просіче, чи зазубиться на мурах Кафи!
— Авжеж, авжеж! — гукає козацтво.— Треба, треба попробувати! А отаман Богданко продовжує:
— Та, браття, той, що полізе в воду, не спитавши броду, нерозумно робить! Треба перше розвідатися, які там сили, а тоді з Богом! Тому вишлемо насамперед кілька козаків, що добре говорять по-турецьки й татарськи, на розвідини. Принесуть вісті про сили ворога в Кафі і в сусідстві її. Думаю, так буде добре.
Козацтво притакнуло. Тоді отаман:
— Та поки що спочинку нам треба! До берега веслуй! Пішов отаманський наказ по чайках:
— До берега веслуй!
Глядять очі керманичів на квадранти, й керми на північ до берега навертають.
Узялися козацькі руки до весел, зашуміла вода, запінила.
А тим часом стало світати.
Пливуть...
Червона заграва зі сходу вдарила на море, осяяла темні хвилі. Свіжим холодом дихнуло. Козацтво хреститься, ясний ранок вітає... У відлюдному місці причалили до берега. Повитягали чайки на берег, поховали в хащах. Отаман варти порозставляв. А тоді каже:
— Хто між товариством татарську чи турецьку мову знає й здатний на розвідини йти, хай у мене голоситься!
Не довго тривало, як зголосилося п'ять запорожців,. А шостий, отаманів побратим Покотило, теж голоситься:
— І я піду на розвідини, отамане! Знаю я й турецьку, й татарську мови, знаю й звичаї бусурманські...
Зрадів князь Богданко на цю охоту побратима:
— Добре, добре, побратиме! Дуже тішуся, що ти йдеш! Поручу тобі щось таке, що іншим не поручив би. Але ти мій побратим, ти не відмовиш мені!
— Кажи в саме пекло йти — піду! — каже Покотило.
— Може, й у пекло треба буде, не знаю! Не в те пекло, що на тому світі, а що на цьому, в бусурманське! Ти мусиш мені вивідати, де сидить Пшерембський та чи є в нього моя Оленка.
— Гм,— пробурмотів Покотило,— в бабські справи лізти. Та нічого, може, вирятую християнську душу.
Видали їм турецькі одяги, й усі шестеро заразісько поперебиралися в них:
— Ха-ха-ха! Справжні бусурмани! — сміялися козаки. А Покотило, як прощався з князем Богданком, каже:
— Не сподівайся мене, побратиме, скоро! Не жди мене тут! Треба мені буде довго нюшити, нишпорити, заки попаду на кишло потурнака, сподівайся мене на Січі.
— Добре, брате! Нетерпляче дожидатися буду тебе там! Прощавай та вертай щасливо із вісткою доброю.
Щиро обнялися оба побратими та й розійшлися. А козацтво взялося багаття розводити та обід готовити. По невибагливому козацькому обіді спочивало козацтво по трудах ночі.
Хто спить, хто так лежить у м'якій траві.
Заслужений спочинок. Немає тільки спочинку вартовим та отаманові похідному, князеві Богданкові.
Та вартові кожної години змінюються — одні на спочинок ідуть, а другі, свіжі на їх місця приходять.
Нема тільки спочинку йому, отаманові похідному. 4 Він по таборі ходить, усюди., заглядає, а вже найбільше на вартових позір дає...
Це ж не дома на Січі, а на чужині, ворожій землі,— треба дуже берегтися, все напоготові бути!
Нема спочинку отаманові князеві Богданкові Ружинському.
Та не тільки тому спочинку не має, що треба табору, як ока, берегти, а й думи не дають спочинку, спокою не дають...
То отаманське око по таборі козацькому несеться, а думи поза табір в'ються:
"Що там моя бідна Оленочка діє в лабетах потурнака? Де вона пробуває? Чи дуже знущається над нею покруч? Чи вдасться побратимові віднайти потурнацьке кишло, чи довідається він що-небудь про Оленку?"
Не дають важкі думи спокою...
Зітхає тяжко князь.
А сонце вгору знімається — вже й полудень.
Недовго дождав отаман Богданко, як вернули перші звідуни.
— Батьку отамане,— голосять,— увесь Крим безборонний, бо все здібне до оружжя пішло на виправу. Тільки старці, жінки та діти й невільники' та їх наглядачі залишилися. Можна погуляти в Криму, визволити багато невільників!
— Добра вістка,— каже Богданко,— та от цікаво, куди подалася татарська орда?
Цього не знали перші звідуни. Аж на другий день прибули останні звідуни, крім Покотила. Князь Богданко й не чекав його.
"Не скоро він вернеться з вісткою, потрібною мені! Нелегку роботу має! Добре десь зачаївся клятий потурнак, добре береже своєї до-бичі розбишака",— думав князь Богданко.
Невеселу вістку принесли звідуни:
— Подалися татари чорним шляхом на Волинь та на Поділля! Радіють тут ті поганці, що— зостали. Багатий, кажуть, ясир буде та й іншого добра привезуть у Крим татари, коли вернуть,— голосили звідуни.
— Радіють! — скрикнув.— Не будуть радіти, як ми погуляємо в них на' Криму! Як долине до них вістка про запорізьке гуляння, думаю, скоро кинуть Волинь і Поділля та в свою землю повернуть.
Випрямився отаман Богданко та й сказав грімко:
— Погуляємо, товариство, на славу Запоріжжя та на добро землі рідній! І невільника визволимо чимало, і татар завернемо з дороги. Я певен, що як тільки почують вони про нашу гостину в Криму, не гаючися, повернуть рятувати своїх. Тому зараз у похід! Не гаймо ні хвилинки!
— У похід, у похід! — гриміло козацтво. А отаман говорив:
— То відома річ, у сухопутному поході треба нам коней. Що чайка на воді, то кінь у степу запорізькому козакові! Шкода нам гаяти часу, вертати по коні на Запоріжжя! Підемо, браття, по коні в татарські степи! Чайки зоставимо, тут захисне та безпечне місце! До кожної чайки приставимо по троє людей — нехай бережуть, вартують! Отаманом над вартовими буде Шах! А всі інші — в похід! Ага, а всі визволені каторжники, як хочуть, зостануть біля чайок, а хто хоче — з нами в похід.
. Небагато каторжників зостало біля чайок., тільки ті, що вже дуже були знесилені, а всі інші сказали:
— Підемо в похід!
— Славно! — загриміло козацтво їм у відповідь.
І стануло товариство в лави та й рушило в похід.
— Попереду підуть звідуни, щоб вислідити, де найбільші табуни коней пасуться,— каже отаман Богданко.
Задудонів степ під козацькими ногами, зашуміли, зашелестіли високі трави степовії.
Під вечір вернули звідуни:
— Недалеко відсіль великі табуни татарських коней пасуться.
Буде на кожного запорожця по два, а то й по три! Варта біля них невелика! у
(Продовження на наступній сторінці)