І.
ЯК ОЛЕНКА СУСОВА ПРОПАЛА
Не було на всьому Опіллі кращої сторононьки за оту долину над річкою, що вся поросла очеретом. А по горбах обабіч річки праліс шумить.
Там дуби тисячолітні, там граби, там буки, що кронами, здається, хмар досягають – стрункі такі та високі. Ярами збігають струмочки прозорої джерельної води й вливаються до річки, що в'ється долиною.
Біля річки на пагорбі стояла садиба. Жив у ній Семен Сус із своєю сім'єю. Невеличка вона була у нього. Старий, столітний дід Артем, жінка Ярина, два сини – Хведірко та Іванко, й дочка Оленка.
Семен був трудящий і діти вдалися не ледащі... Вся сім'я мала в що одягнутися в будень і в свято. Комора була не порожня й у хаті всякого добра повно та й чистенько скрізь. А як у святки посходяться, бувало, гості, то господарі приймали їх як ніхто.
А ще була одна причина, чому Сусам так добре жилося. В їх хаті панувала згода й слухняність порадам старого діда, який, не зважаючи на похилий вік, своєю силою та розумом не одного молодого міг засоромити.
Що дід, бувало, скаже, – то святе! Щоправда, він ніколи не наказував, чи сяк, мовляв, чи так мусить бути, а тільки наче б радив, що так би воно було добре. Але всі слухали цих порад, мов наказу. – У старого досвід є! – говорив, бувало, Семен людям, – то й слухати його слід.
І слухали; та й добре їм велося. Жили щасливо, задоволені. Аж ось, немов грім з ясного неба, впало на них нещастя.
Одного дня каже батько синам:
– Підете сьогодні на Заліс орати.
– Добре, тату! – кажуть сини.
Пішли.
Під полуднє мати зварила полуденок і сказала Оленці:
– Оленко, понесеш Хведіркові та Іванкові полуденок на Заліс.
Оленка пішла. Дорогу вона знала добре, чого ж їй боятися? Спершу полем, далі лісом, за лісом сіножаті, а там і їх поле – Заліс...
Іде, іде, зайшла в ліс...
Ігій! А це що! Та ж не раз вона ходила сюди! Звідки тут взялося роздоріжжя? Ніколи його не бачила. Хіба це хтось нову дорогу прорубав? Чи може полуда на очах? І ніяк не розбере, якою дорогою іти їй...
– Га, що ж діяти! Піду навгад праворуч. Туди, здається, найпевніше. А може ні? Може ліворуч іти?...
Аж чує над собою голос:
– Чого ти так задумалась, Оленко?
Оленка оглянулася аж – зирк – на дубі, на вершку сидить чудовисько: кудлате з ніг до голови, вуха й ніс у нього величезні, очі маленькі та меткі, а борода довга, довга – вп'ятеро така, як чудовисько...
Оленка не дуже злякалася, але все ж таки несподівана зустріч збентежила дівчину.
Та по хвилині вона подумала собі:
– Тю, чого я збентежилася? – Це, мабуть, Див! А Див не робить людям шкоди, він добрий, хоч і негарний...
І відповіла:
– Несу братам у поле їсти, та блуд мене вчепився і я збилась зі шляху...
А по хвилині спитала:
– А звідки ви знаєте, що я Оленка?
– Ха, ха, ха! – засміялося чудовисько аж луна пішла лісом, – я не знав би тебе, я ж усіх людей знаю. Не бійся нічого! Це Помана водить тебе, адже я сильніший за неї! Вона мусить мене слухати! Я проведу тебе в Заліс до братів! Сміло за мною!
Оленка, як ми вже сказали, не була боягузом...
– Дуже вам буду вдячна! – відповіла чемно й пішла за чудовиськом, що не йшло дорогою, тільки обік, перестрибуючи з дерева на дерево, мов білка.
Ішли вони довго, довго...
Оленка стала вже нетерпеливитися:
– Щось ви мене задовго ведете! – каже. – Мабуть, і ви не знаєте шляху?
– Я не знаю шляху! Я всі шляхи знаю, як свої зуби. Тобі так здається, що це довго...
– Та бо вже вечоріє! – зауважила Оленка...
– Це не вечоріє, тільки сонце міниться і тому так стемніло.
Ідуть, ідуть знов, аж бачить Оленка – стоїть замок. Такий пишний та великий, що чудо! Оленка ще ніколи такого замку не бачила! Із цікавості вона забула про все: і про братів, і про полуденок, що для них несла...
Увійшли у ворота, а вони за ними враз і зачинилися...
Чудовисько свиснуло в пальці. Вмить вибігли слуги...
– Одведіть Оленку в кімнату на горі в башті, що я вже раніше призначив для неї.
Слуги схопили Оленку і таки на руках понесли її. Вона й не відчула як опинилась на горі у кімнаті: ні драбиною, ні сходами не йшли ні вона, ні слуги! Кімнатка була гарна, хоч і маленька...
А чудовисько каже до неї:
– Тут тобі, Оленко, жити й вікувати! Не бачити вже тобі ні батька, ні неньки, ні братів твоїх. Ти моя бранка! Будь слухняна, то й добре тобі буде...
Тільки тепер Оленка не витримала і заплакала:
– Добродію ласкавий, навіщо вам мене бідної! Пустіть мене до братів, вони ж голодні...
– Не журися – не голодні! Я вже послав їм сніданок...
– То відпустіть мене додому до батенька та ненечки, щоб не тужили за мною...
– Не журися, вони не будуть тужити за тобою. У них замість тебе буде син, якого твої родичі за всіх вас полюблять...
Сказало це чудовисько та й зникло за дверима, які самі зачинилися на сім замків, на сім печаток запечаталися...
Оленка впала на постіль і залилась гіркими сльозами:
– Ненечко, батечку, братчики мої, ой, не побачити вже вас мені нещасній!...
Плакала Оленка, а далі й сліз не стало...
Тілько й відради, що ластівка! Вона над її віконцем гніздечко виліпила собі й часто щебетала Оленці:
– Не журися, Оленочко, не ридай! Прийде час, прийде хвилина, горю край, знайде тебе родина. Прийде лицар молодий та й звільнить з неволі всіх дітей твоїх батьків. Тільки надії ти не втрачай, жди і вір у нову силу, що дасть волі благодать, темним духам дасть могилу...
Не багато розуміла Оленка з цього щебету ластівки, та все ж таки щебет птички заспокоював дівчину й будив у її серці надію, що прийде її неволі кінець...
– Ждатиму, – сказала собі, – плачем не накличу собі долі...
І вона ждала...
II.
БРАТИ ШУКАЮТЬ ОЛЕНКУ
Пізно увечері повернулися брати з поля.
– А де ж Оленка? – спитала мати.
– Оленка!? Її нема? Вона ж і не була в нас, – сказав Хведірко.
– Ой, горенько моє, – зойкнула мати в тривозі. – Якесь лихо сталося. Напевно заблудилася, коли досі немає...
Батько заспокоював матір:
– Може злякалася десь там у лісі та й заночувала в лісника. Побачимо завтра, коли не вернеться, значить, щось лихе сталося з дівчиною й доведеться шукати її.
Так радив і дідусь...
Невесела була ніч. Ніхто в хаті не спав... Рано, скоро світ, схопилися всі та чекали нетерпляче Оленки... А Оленки як нема, так нема!
Батько вибрався до лісника, що жив ген під Залісом.
– Чи не ночувала у вас Оленка? – питає.
– Ні, – каже лісник, – зовсім я не бачив її.
– Ой, горенько, пропала дівчина! – вдарився батько об поли. Сумний він повернувся до хати. Стали в хаті раду радити, що робити?
А дідусь каже:
– Нема іншої ради, тільки комусь із нас треба піти шукати її.
– Ясно, що тільки так, – притакнув батько, – та кому ж іти? Ви найскоріш дали б раду собі, дідусю, але це вже не на ваші ноги та й не на ваші сили. Випадало б мені йти.
– Ні, тату! Годі, щоб господарство без вас залишилося! Піду я, – каже на це Хведірко.
– Він добре говорить, – похвалив дідусь, – нехай іде він! Хлопець молодий, дужий, і не дурний, дасть собі раду.
На цьому стало.
Тільки мати була не рада цьому:
– Моє материнське серце чує, що і йому грозить лихо, – мовила вона.
Але Хведірко наважився. Мати все приготувала йому в дорогу й він, попрощавшись з усіма, пішов.
Іде, іде, аж зирк – ластівочка біля нього. Так і щебече:
– Як прийдеш на роздоріжжя, не дивись на дерево й не слухай Лихого. Іди ліворуч!
– Щось воно вже є, – подумав Хведірко.
І пішов дальше. Іде, іде – аж ось і роздоріжжя...
– Туди, ліворуч, – каже до себе. – Ластівка говорила йти ліворуч.
І вже хотів іти далі, коли чує:
– Це ти, Хведірку, йдеш Оленки шукати?
Хведірко оглянувся навколо себе – нема нікого. Зирк на дерево, аж там чудовисько! Кудлате з ніг до голови, вуха й ніс величезні, очі маленькі та меткі, а борода довга, довга – вп'ятеро така, як чудовисько.
Хведірко пригадав собі, що ластівка щебетала, щоб вгору не дивитися, та вже запізно було...
Він сміливо каже до Лихого:
– Еге, сестри я шукаю. А ти звідки знаєш Оленку?
– Знаю, бо вона в мене! – каже Лихий.
– У тебе? – здивувався Хведірко.
– У мене, що ж тут дивного! Сподобалась мені, так я і взяв її.
– Ти мені віддай сестру, а ні, то не вийдеш живий з моїх рук! – скричав люто Хведірко.
– Ха, ха, ха! А диви! Жаба до коня пнеться! Та знаєш, Хведірку, мені сподобалась твоя відвага й завзяття! Ходім до мене, будемо битися! Коли побореш мене, візьмеш сестру, а коли ні, то я тебе візьму в неволю.
– Згода! – відповів Хведірко, – нехай буде по-твоєму.
Пішли.
– Де ж моя сестра? – спитав Хведірко, коли прийшли до замку.
(Продовження на наступній сторінці)