Тихо круг гетьманського двора. Живої душі тепер у ньому нема. Лиш біла пані ходить по покоях, руками чеше довгі коси і зітхає.
Двірська прислуга, розуміючи, що не оборонить панської домівки, розбіглася на чотири вітри. Кого догнали і вбили, а кому поталанило добратися крізь великий гетьманський сад до очеретів і човном передістатися на другий бік.
Тільки старий дворецький не втікав. Як надбігла перша московська ватага, він собою заступив їй двері.
"Покажи нам, де гетьманські скарби?"
"Не знаю. Я їх не ховав".
"Половина тобі, а половина нам. Не бійся, не скривдимо. Покажи!"
"Не знаю і не покажу".
"Так ми тебе",—і почалася намова не словами, а ділом.
Питали його батогами й вогнем — не виявив нічого. Скатованого вкинули до темниці, щоб нарозумився.
Там він руку на себе наложив.
Старий лірник нав'язував струни на обсмаленій бандурі, ніби він важнішого діла й не мав. Так його й застали грабівники.
Гадаючи, що це гетьманський бандурист, стали придиратися до нього. Обіджений бандуру на голові кривдника розбив.
За те й лежить тепер під старими липами біля двора і зимний сніг накриває його і його розбиту бандуру... Присипає.
Гойдаються на гілляках повішельники, гілляки скриплять, товчеться гайвороння над ними, варти стережуть гетьманського двора, Батурин стогне, ридає, реве.
Вартові зустрічаються з собою.
"Ріжуть наші".
"Та же не гладять".
"Здалеку страшно, а зблизька привикаєш".
"Всякого норову люди бувають. Наше діло робити, що велять".
"А совість?"
"Бачив ти її?"
"А ти?"
"Відколи мене в гамаші встромили, забув про неї. Для нас, брат, нема тепер ні совісті, ні Бога, а є одно — начальство".
"На-чальство..." — і розходяться у різні боки, бо з вартівні вийшов офіцер.
Але й він, почувши нестяменний зойк і гул, затулює вуха рукою і подається назад.
Скриплять гілляки, гайвороння товчеться, сиплеться зимний сніг, великими, густими платками, крізь котрі, ніби крізь сітку, мерехтить червона заграва.
Сніг перемагає огонь. Гасить те, чого не згасила людська кров.
Вже його кругом двора нападало стільки, що весь двір, ніби в білу сорочку вбрався. А все ж таки, як сильніше вітер повіє, на тім білім рядні видно золоті та криваві смуги. Хитаються гілляки, і від них чорні тіні на білий сніг падають.
Сніг іде.
* * *
Великий гетьманський сад. Зразу у ньому липи, ясени, клени, а поміж ними — стежки, вулички в'ються, то знов — розлогі муравники зі статуями і грядками всіляких заграничних квіток, то ставок з містком до острова, а там уже ні стежок, ні грядок, лише усяка деревина, усякі корчі густо, по власній уподобі ростуть, ніби це не сад, а прямо дикий байрак, котрому й кінця немає.
Тільки де-не-де захована поміж корчами самотня лавка стоїть. Тут гетьман любив відпочивати. Дивився на небо, на хутори далекі, розкинені кругом, на церкви з золоченими хрестами, що мерехтіли в синій далечині, дивився і думав про долю тієї країни.
Тепер — усе те присипане снігом, ні стежок-доріжок не пізнати, ні статуй, тільки на одній з лавок, ген далеко в глухім гущавнику, від поля, щось чорне бовваніє.
Сніг іде...
Сніг, білий, зимний, так рівно, спокійно іде. Може, він горами великими ляже, аж до неба... Може, вкриє собою і живих, і трупи, і зло, і добро. І не буде ні пожежі, ні крові, лише один великий, білий, німий і бездушний спокій. (Думка вривається, як павутина, Мотря не може її зловити. З'являється нова.)
Тими стежками колись "він" ходив. Може, це його думки шелестять з останніми листками... (Вжахнулася...) Він?.. Гріх думати про нього... О, ох, який там плач, який там шльох... терновий вінець, коли ж тому кінець?..
(Мотря хусткою голову обтулює щільно.)
Сніг іде...
(Думка шовковою ниткою снується.) ... Там, у тому дворі, прощалася з "ним"... Як поїду за Десну, не верну аж на весну... Гадала, на крилах прилетить — не до неї, а до столиці... Не поспів... А тепер — запізно... Тепер усьому кінець... лиш не їй... (Затулює вуха руками.)... Той крик вверчується в мозок. Перед ним не втечеш — хіба сховаєшся у себе... (Замість думок з'являються питання.) Чому не поїхала з "ним"?.. Просив, благав, не послухала... Вартівником у Батурині залишилась... Мала ключ від іншого світа... (На цей спомин здригається ціла.)... Огонь—лід, лід—огонь, лід...
Сніг іде...
(І знову питання.)... Чому з Чечелем не пішла?.. Тягнули її, пробивалася, дійшла аж сюди, а далі сил не стало. Ледве дотягнулася до лавки...
І добре. Добре так. Сказала собі, що Батурина не кине... І не кине... Тільки хвилину посидить, сил набере... (Щоб тільки в очах не було так чорно!) І в город!.. (Питання)... По що?.. (Відповідь)... Як то по що?.. Захищати його... (Питання)... Попелища і трупи?.. (Відповідь)... Хоч би й те. Вона і Батурин — одно...
Вітер регоче в корчах: "Ха-ха-ха!.. Весняний дощ і суховій, дійсність і мрія, ха-ха!"
Від того сміху зимніше, ніж від холоду.
В кістках і в голові болюча порожнеча. Тільки той гул, що від городу летить, як гураган. Втікати, втікати перед ним у нетрі власної душі!..
...Ковалівка, Батурин, Бахмач, сонце і сміх, стужа і плач... Поранковий усміх днини, і довгі, темні, вечірні години, і ніч, глуха, німа, в котрій нічого нема, лише горе, широке, безкрає, як безодня, преісподня... бе-бевх!.. Душа, завішена в просторах, між небом і землею, в болючій нерішимості, в безсильному, тимчасовому триванню, перехилюється і падає стрімголов...
Бе-бе-вх!
Сніг іде...
ЗНАЙШЛИ
Вартові з офіцером перешукували гетьманський сад, чи не сховався хто.
Зі смолоскипами бігали, заглядаючи між корчі.
"Жаль, що собак нема, собака носом чує".
"Солдат від собаки не гірший".
"А все-таки нюх не такий. Куди!"
"А розум?"
"Гадаєш, собака дурна?"
Балакали, як за добрих часів, і бавились снігом.
Попереду офіцер.
"Цс!" — дав знак рукою, щоб стали. Сам, як кіт, причаївся і — прискочив до лавки.
"Ти хто?"
І відтрутило його, як звичайно відтручує живого чоловіка від мерця.
"Посвітіть!"
Розмотав хустку, струснув сніг: "Гум! Жінка і не з простих. Та ще нічого собі... Мабуть, не заков'язла".
Відізвався в нім інстинкт мужчини. Казав двом солдатам взяти її уважно і віднести в двір — під відповідальністю за недоторкальність особи. Знав своїх людей.
"Як береш? Ну, як береш? Це ж не сніп? Бачиш? З панів, не Матроша яка! Скотина!"
Якнайобережніше взяли й попрямували до двора.
"Зрозумій їх! Казали істреблять усіх без розбору, хлопів і жінок, старих і дітвору. А тут — під відповідальністю".
"Бо пані. Не Матроша. Чув?"
"Всі вони руку за собою тягнуть, ті пани".
"Крук крукові не виклює ока".
Оглянулися, чи хто не слідкує за ними. Впевнившися, що ні, нарікали далі: "Дурні ми з тобою, брате".
"А тобто чому?"
"Бо тому, що не мудрі. Наш брат мордує бідного хохла, а нам би так укупі та, ще попросивши вольницю донську до спілки, одної ніченьки темної та невидненької та зробити усім тим баринам-кровопивцям отак о!" — він рукою показав на горло.
Товариш зацитькував його: "Ще чого доброго збудиться і зачує".
"Не бійсь! Її вже ієрихонські труби не збудять. Така, як кість".
"То нащо двигати трупа?"
"Спитайсь його. Вони до живих не мають інтересу".
"Правда. Цар трупів у спирт кладе і платить".
"За трупи?"
"І за спирт з аптеки — особливо".
"Трупів у Батурині набере нині, скільки схоче".
"Та не таких, як йому треба. Він хоче особливих".
"0-соб-ли-вих".
Доходять до двора. Там ще й декілька незруйнованих кімнат.
В одній приміщують Мотрю на шкіряній канапі.
"Нічого собі",— зауважує солдат.
"Красива, та не для нашого брата. Нашому братові і порізаних досить".
Солдати лихі, що не дали їм в місті погуляти.
"Багато того добра змарнували нині, ой багато!"
"На мене, то досить, коли б вирізати хлопів".
"І старих баб".
"Хай буде і старих баб, а дівок, та ще гарних, ніяк ні. Гріх".
"Гріх марнувати дар божий".
"Світлійший і дівок різати велів, щоб не плодилася ізміна".
"Не вигубиш черкаської породи і не викоріниш ізміни".
На тім і вривається розмова. Але солдатам не спішно розходиться.
"Красива бариня",— мляскає товстими варгами один.
"Не для пса ковбаса!" — зауважує другий.
"Чого стоїш? Ну, чого стоїш, стерво! — гукає від порога офіцер.— Пашол вон!"
І солдати розскакуються, як собаки від ласого шматка.
Офіцер залишається сам на сам з невідомою.
Він продрог. Ходить по кімнаті, потираючи руки. "Та й погода яка. Гу-у-у!" — Підступає до годинника на магоневій комоді.
(Продовження на наступній сторінці)