Одна з таких, побачивши Мотрю, кидається до неї, руками, як кліщами, стискає її і питається: "Бачила їх? Хлопчик і дівчинка, кажи, бачила?" І трясе Мотрею, неначе відповідь хоче витрясти з неї.
"Не бачила я дітей твоїх, жінко".
"0-ох!" — ніби мечем, тим криком прошибає повітря і біжить далі, щоб знов когось стрінути й питати, поки не наткнеться на ворогів і поки ті не заспокоять її навіки. Там знов молодиця, з розпущеним волоссям, з очима, пущеними в стовп, біжить навмання крізь попіл і жужелицю гарячу, не зважаючи на те, що вогонь запалив її спідницю, що лізе по ній, добирається до живого тіла,— біжить і благає милосердя людського, щоб порятували її мужа, якого тяжко поранило там біля брами. Чіпляється до кожного, кого лише стріне, завертає з дороги, не може зрозуміти, як це ніхто не слухає її, не співчуває, і з божевільним прокльоном кидається в огонь. Не може перетривати свого горя.
І бачить Мотря, як поранений у груди козак, затуливши рану рукою, щоб вгамувати кров, біжить до своєї квартири, забувши, що вона спопеліла,— біжить, спотикається й падає. Огонь обхоплює його, займається одежа, і він горить.
Не один. Таких багато тепер. На пожарищі скрізь дотлівають труни.
Гидкий сопух розходиться кругом...
Утікати, утікати звідтіль!
І Мотря попадає в крутіж людської юрби. Як хвиля тріскою в ополонці, так юрба кидає нею. Зрозуміла, що доходить до одного з тих місць, де рішається бій, до брами.
Наші ще не здаються. Вулиця загачена валом з людських трупів, москалів і козаків. Наші з-поза того валу обороняють приступ до міста.
Лускають самопали, розриваються ручні бомби, козаки обороняються списами. Вождя тут нема. Кожний робить, що йому на гадку прийде.
Мотря бачить присадкуватого, сутулуватого чоловіка біля тачок.
"Розступіться люди!" — кричить. Мотря по голосі пізнає гетьманського коваля з Гончарівки, відомого зі своєї нелюдської сили. Він привіз повні тачки старих, з каменя точених куль, що лежали купою на валі, непотрібні нікому. Бере одну за другою й високо понад голови своїх пускає їх на ворогів. За кожним кидом, з-поза валу чути зойк, знак, що куля на пусте місце не впала. "Моя гармата ніколи не хибить",— говорить вдоволено й далі пускає пудові каменюки, ніби це не кулі, а галушки.
Ніхто не дивується його силі, його тихому завзяттю, бо в кожного є своє діло власне. Щасливий, хто має мушкет і набої! Ладує, міряє, стріляє,— і знов, і знов, забуваючи за тою пильною роботою про все.
Але таких щасливих мало.
Ті з мушкетами на самому переді. Дуло проти дула.
Їх найбільше падає. За кожним разом, як ворог, вдереться на вал, на них перша черга ступати з ним у рукопашний бій. До очей собі скачуть, стискаються смертельними обіймами, аж кості тріщать, аж очі вискакують з лоба.
Таких приступів відбили наші чимало.
Ворожа сила ламалася на козацькім завзятті. Кому ж би на гадку могли прийти ті щораз то інші способи оборони. Ось з батуринського присілка гончар нічого не робить, лиш з пожарища здорові головні добуває й тягне. Люди розступаються перед ним, він розмахується і горюча ломака, як кольориста ракета, летить на густо збиті поруч себе голови москалів. Розступаються, верещать, подаються.
І знов, і знов.
Кольористі огні пускає батуринський гончар. А його син, парубок молодий, як із мармуру кутий, поборовши москаля в рукопашнім двобої, бере його за ноги, розмахується і, як сніп через банти в стодолі, перекидає через вал на другий бік. "Вертайся до своїх",— приговорює за кожним разом.
Мотря бачить ці бої, що нагадують безсмертну поему Гомера, й очам своїм не вірить. Як бігла звідси до вежі, то гадала, що москалі вже вдерлися в город і що нема сили, котра могла б виперти їх назад.
А все ж таки їх відперли, і раз, і другий, і, може, десятий,— змаганням немає кінця.
Наші по-лицарськи б'ються.
Так що ж! І найбільшому лицарству буває кінець. Коли б не Ніс, коли б не тая зрада! А так... І Мотря бачить, що в безладній боротьбі наші не витримають довго.. Забагато сил тратять.
Продирається вперед. Дехто пізнає її. "Мотря Василівна тут! Мотря Василівна з нами!"
Чує, що радо вітають її, хоч що значить вона, жінка втомлена й виснажена до краю?
Стає біля коваля. Він уже останніми кулями кидає.
"Дядьку! Беріть провід. Без проводу нас переможуть".
"Як гадаєте, Мотре Василівно?"
"На землю",— говорить Мотря.
"На землю!" — гукає громовим голосом коваль.
"Допустити їх до валу, а тоді стріляй і вали в них, чим хто може".
Коваль повторює наказ.
Козаки з мушкетами криються за валом, міщани, парубки, хлопці припадають до землі. Москалі гадають, що батуринці перестрашилися нового приступу і втекли. Збитою лавою посуваються вперед від брами, вузькою вуличкою між двома високими стінами старих мурів до того валу з козацьких і московських трупів, що виріс протягом яких двох годин, мов остання охорона загроженої столиці. Посуваються, розтрачуючи по дорозі поранених і трупи, певні остаточної побіди, певні того, що ввійдуть у город.
Ще тільки кроків, може, сто відділює їх від валу, як нараз:
"Пали!"
Грюкнули мушкети, посипалися довбні, колоди, запалені головні, з могучої долоні коваля вихопилися і зажужжали в повітрі одна за другою дві останні кам'яні кулі. Ворог, не вспівши вистрілити, захитався, заметушився і з криком та вереском подався назад, оставляючи чимало поранених і вбитих.
"Пали!" — гукнув ще раз коваль, і в забарикадованій брамі зчинилася така суматоха, якої там нині ще не було, хіба тоді, як падало склепіння. Люди на людей напирали, толочили себе, з мушкетами кидалися на себе, розбивали собі черепи, кололи тригранними штиками, торощили себе.
Коваль, побачивши несподіваний успіх, хотів, щоб наші приступом на москалів пішли. Мотря не радила. "Нам треба щадити людей. Підождемо, аж вони на нас підуть". Ждали. Не сталося це так скоро, бо ворог довго не міг прийти до і себе. За той час батуринці винесли трупи набік і пораненим оглянули рани.
Поранених було чимало. Поки йшла невпорядкована боротьба, годі їм було видістатися з безладної товпи, не один, не маючи хвилини спокою, стріляючи або кидаючи чим там безупинно, не помічав навіть, що в нього ллється кров,— аж тепер це побачив або почув і відходив на бік, під мур, де старі козаки тамували кров хлібом і павутиною або прямо стрільним порохом, розпущеним у слині. Хто з поранених почував у собі силу, вертав назад у бій, хто ні — оставався під муром, дожидаючи вислідів важкої боротьби. Не перечислилася Мотря. Москалі дійсно ще раз наступили, і їх ще раз так само і з не меншими втратами відперто. Доріжка від валу до воріт, котрою вони наступали, так густо встелилася трупом, що солдати топтали по них, як по подушках. Замість тупоту чобіт чути було зойки та стогони, бо між трупами були ще й живі, тяжко поранені, що конали під підошвами своїх братів.
В батуринців вступала нова надія. Були й такі, що після відбитого приступу перелазили за вал і, забуваючи про страх і небезпеку, виривали з рук московських трупів теплі ще мушкети, відтинали від ременя або з ременем здирали порошниці і щасливо вертали до своїх. Гоститимуть ворога їх власними кулями і з їх власних рушниць. Хоробрий коваль з Гончарівки, не маючи своїх, як він казав, кам'яних галушок, щоб ними затикати ненажерну пельку ворожу, пробігав свою "армію", порядкував, роздавав роботу, заохочував, почував себе, як майстер серед челядників у великій кузні. "Лавами, браття, лавами, поміж лавами вільне місце лишіть, щоб ворожі кулі мали де падати. І не густо в лавах лягайте, чим рідше, | тим тяжче ворогові попасти!"
В сю мить кількома лавами загатили дорогу. Десь і рискалі взялися, кожний для себе ямку гребе, щоб голову за купиною сховати, бо так безпечніше.
Недавно ще товпа, схвильована, хоробрістю п'яна, але непевна й несвідома, що їй .робити,— тепер відділ карний і справний, фаланга, котру переломити важко. Без крику і вереску дикого, без лайки гидкої і без нікчемних прокльонів, певні своєї справи, з вірою у свої сили чекають, коли ворог знов кинеться на них. Зайняті своїм ділом, забувають, що діється в місті і на замку. Але чують, що в місті погано.
Нічого доброго не віщує цей божевільний гул.
Місто, як вулкан перед вибухом, клекотить. А найгірше з супротивного боку. Мабуть, там ворог теж переломив вали і вдирається на пожарище. Загасить його кров'ю!
Не одному хотілося б бігти туди, помагати, бо там теж свої, може, й близькі, але про те навіть не думай. Коваль пробігає між лавами, подає знак: "Готовись!"
Ворог ось-ось нахлине.
Коваль бачить, як за брамою вискакують і знов ховаються чорні ляльки, як у вертепі, чимраз їх більш , — хмара. А з тої хмари блискавки падуть. Москалі обстрілюють наших. Але їх кулі переважно у людський вал влучають. Трупів за живих беруть. А все ж таки деяка куля і в живого попаде.
Вже поранений той гончар, що так завзято головнями метав, а його гарний син віддав Богові духа. Вже й ковалеві куля передірявила шапку і, мабуть, чи не задерла чуприни, але він не каже нікому, щоб заколоту не було. Він тут вождь. А все ж таки вже не пробігає поміж лавами, а повзе, скрадається, як тигр, кожної хвилини готовий до скоку.
Добре, що доріжка спускається вдолину. З кожної лави можна ворога брати на ціль. Видно кожний його рух, крок, лави, як сходи, знімаються одна вище другої, а ворог удолині.
(Продовження на наступній сторінці)