"Мотря! Кочубеєва Мотря!"
В сінях на фершала наткнувся, на німця. Ішов, не поспішаючи. Совісно та спокійно робив свою службу. За те й гроші брав. Дивувався тільки, чому це його до двора кличуть тоді, як на вулиці так багато діла. Але кличуть — іде.
Побачивши вищого офіцера, здоровить його.
"Фершал?"
"Так, ваше високородіє, з третього походного лазарету, Якоб Беме".
"Спіши! У тії двері, просто до голубої зали. Вона ще живе. Може, врятуєш. Спіши!"
Побіг.
Якоб Беме озирається за ним від порога: "Здурів?"
СКОРІН
Той офіцер звався Петро Павлович Скорін. Він відзначався не тільки великою хоробрістю та божевільною, як казали, відвагою, але також незвичайною уродою.
Був це такий. красунь, що не тільки жінки ставали, мов наврочені, коли він переходив вулицею, але й мужчини дивилися залюбки на цього живого Аполлона. Так його й прозивали в полку.
Кращого мужчини годі собі подумати. Навіть цар любив Скоріна і не бив його в злості, як інших,— прямо не підносилася рука. Дякуючи тій вроді, Скорій чимало побував за границею. Його посилали, як особливого кур'єра до заграничних посольств, бо цар любив похвалитися перед світом, чимсь незвичайним.
А незвичайним являвся Скорін не тільки вродою, але також дуже політичним поведенням, котрим здобував, собі загальну прихильність і доброзичливість. А все ж таки близьких друзів він не мав.
Не тому, щоб не міг когось полюбити й прив'язатися до нього, але прямо — Скорін був дивак. Серед найширшої забави вставав, махав розпачливо рукою і виходив. Ані в вині, ні в костях, ні в дівчатах не знаходив смаку.
Найбільше ще з усього любив коні. Бувало, як не має служби, то сяде на коня й траплялося, що й півднини гуляє Бог вість де. А по ночах книжки читав, чужомовні. Який кому хосен з такого друга?
Скорін був мовчазливий, але язик мав гострий, як бритва. Як бувало затне кого, то вже не відлижешся ніколи.
Коли б не цей язик, він нині був би вже, може, близько до самого царя, як Меншиков. Але Скорін не підлещувався до нікого, навіть до царя ні. І тому, хоч і був вищим офіцером, але до найвищих не дійшов.
Від літ трьох, з того часу, як з батуринським царським полковником був у гетьмана на балу, ще більше став мовчазливим. Говорили собі, що в голові йому перевернулося, бо дуже його там шанували. Сам гетьман попід руки його водив і знайомив з найкращими і найбагатшими "черкашенками", між іншим — з Кочубеєвою Мотрею.
Та дійсної причини мовчазливості і відчуженості Скоріна ніхто не знав. Скорін влюбився в Мотрю.
Загордий був, щоб її це сказати. Боявся гарбуза. Бо всі говорили, що Мотря дуже носа дере і не на пірнач, а на булаву поглядає. А до того вона завзята українка, а він корінний москаль. Так і не захочуй печеного льоду. І Скорін наказав своєму серцю мовчати. Потім стала відома історія Мотрі з гетьманом, потім вона віддалася за Чуйкевича і — аж нині зустрінувся з нею уперве після того незабутнього для нього балу. І, бач, яка зустріч!
Скорін сидів у вартівні і роздумував над усіма подробицями тієї дивної стрічі. Ніби хтось вигадав таке, ніби це казка, як взагалі усе, що нині діялося в Батурині,— одна страхітна казка, після якої, мабуть, він довго не засне.
Як добули москалі Батурин, Меншиков дав Скорінові наказ обсадити гетьманський двір, бо гадав, чи нема там важних паперів і "перзон" до гетьмана близьких, від котрих можна б добути дещо про його змову. Меншиков знав від Носа, що в Гончарівці заховані також гетьманські клейноди, а може, й другі скарби, бо всього в такім поспіху годі було забрати.
Скорін, заки добували Батурин, "дерся як диявол", він загалом бився останніми часами так одчайдушне, що всі казали — смерті собі шукає. Але дивитися на солдатські звірства і злочинства в здобутому місті йому було незвичайно важко, і тому він утішився, як Меншиков послав його захищати гетьманський двір. Це він і зробив рішуче, скоро, безпощадно.
На жаль, заки прийшов туди, "братія" погуляла дещо. Побили дворецького, вбили якогось бандуриста і ще декого та розграбили чимало. З близьких до гетьмана "перзон" не знайшов тут Скорін нікого, якщо до таких не вчисляти Мотрі.
"Мотря?" — і він задумувався, чи йти до неї, чи ні.
Хірург сказав, що вона жива, тільки виснажена дуже і "стурбована сильно". Боїться о її ум. Не всяка "комплекція" може перенести такі "пертурбації" та "іритації", а жіноча зокрема! Скорін знав, що йому, як командантові двора, треба б переслухати Мотрю, заки вона остає ще під свіжим вражінням подій і заки не придумає яких викрутів, щоб затаїти правду, але, з другого боку, він не важився турбувати її. Вроджене лицарське почуття казало йому пошанувати її.
"А якщо Мотря Василівна втече?" — прийшло йому на гадку.
Як царський офіцер, він стривожився, як Скорін — ні. Навіть хотів, щоб утікала. Відповість... Нехай! Він же мужчина.
Краще відповідати йому, ніж їй. А до того — так надоїло життя. Надоїло жити в розріз зі своїми переконаннями. Досить тієї облуди...
Але вона не втече, раз,— що не може, а по друге,— тому, що не схоче. Не з таких вона, що втікають.
І Скорінові зробилося страшно за Мотрю. Один допит...
"Треба щось порадити на те".
Довго бився з гадками. Поки що він тут командант. Всі мусять слухати його. Може, вивезти Мотрю... Вивезе... Коні є, а віз теж, мабуть, десь ще знайдеться. Покладе, накриє, візьме ескорт і виїде з міста. Полковника Скоріна ніхто не здержить. Хай спробує?
І, не задумуючись довго, пішов у двір.
* * *
"Мотре Василівно,— говорив, несміливо підходячи до неї, як винуватець,— я полковник Петро Павлович Скорін. Ми знайомі з балу у гетьмана в отсьому самому дворі. Пригадуєте собі?"
"Полковник Скорін?.. пригадую собі... Чого тобі треба від мене, пане полковнику?"
Не знав, як їй це сказати, але почував радість, що відізвалася до нього. Голос її впливав на нього, як після бурі музика. Хотілося слухати, не зважаючи на зміст, лише сам звук. Легше ставало на душі.
"Мотре Василівно,— почав тихо й лагідно, ніби не офіцер.— Вам тут оставатися годі. Дозвольте перевезти вас".
"Мене? Перевезти? Куди ж би то?"
"Куди прикажете. Я готовий до ваших послуг".
Перестрашено глянула на нього. Благородність ворога гірше злякала її, ніж злякало би звірство. Не сподівалася.
Силуючись на спокій відповіла: "Спасибі Вам, Петре Павловичу,— і руку простягнула до нього.— Спасибі, але ви самі бачите, що прихильністю вашою мені хіснуватися годі".
"Чому, Мотре Василівно?"
"Бо мені й балакати з вами важко, а не то втікати".
"Важко — бо ворог, розумію... Простіть".
"Ні не те, Петре Павловичу, не те. Але я хвора, дуже хвора, балакати не можу".
Він мовчав, та не відходив від неї. Хотілося висповідатись перед нею, скинути гріхи. Нагадувалися слова псалмопівця: "Умиєши мя і паче сніга убілюся".
"Приміщу вас у возі,— почав,— як у колисці, і їхати будете безпечно, не бійтеся. До Скоріна ніхто придиратися не посміє".
Мотря всміхнулася гірко.
"Забуваєте, Петре Павловичу,— сказала,— що ви полковник в армії його величества царя".
Облила його кров.
"Ні, Мотре Василівно, я це тямлю, добре тямлю. Відвезу вас у безпечне місце, вернуся і скажу, що зробив. Не жахаюся кари".
Подивилася на нього довго-довго:
"Ви, Петре Павловичу, справжній герой".
"Я, Мотре Василівно, тільки людина".
"Бути людиною в теперішніх часах — це найбільше геройство. Але, бачите, і мені хочеться бути, як не героїнею, так хоч людиною. Будь ласка, зрозумійте мене. Я з Батурина втікати не можу і не хочу. Хочу тут спокутувати свої гріхи... Але я все ж таки дякую вам, Петре Павловичу. Щирим серцем дякую вам".
Сказала це так, що Скорін не смів більше ні слова відповісти. Побажав спокійної ночі, вклонився і вийшов.
* * *
Скорін вернувся до вартівні.
"От тобі жінка!"
Відіпняв шаблю і кинув капелюх на лавку.
"Значиться, нічого не порадиш. Дивними шляхами блукає наш талан. Усе, мабуть, розгадає колись чоловік, тільки свого призначення — ні".
Сів і голову опер об стіну. Дивився у вікно.
Сніг ліпив. Ніби завзявся вибілити Батурин. І добре. На рано не буде видно тих калюж крові, мозків, кишок, того всього, від чого робиться чоловікові гидко, аж млосно...
В голові йому шуміло, як на потоках. Може, тому й здавалося, що в Батурині тихло. Батурин не ревів, лише гуготів глухо.
"Мабуть, уже й кричати нема кому. Доконали, замучили — кати".
Несвідомо ноги згиналися в колінах. Кляк, голову похилив на стіл і, як над могилою, в котру тільки що спустили покійника, став шептати молитву: "...вічний упокій даруй, Господи, представшимся рабам твоїм... вічний упокій… вічний упокій". Втомлена думка ніяк не могла відірватися від тих слів, не міг спромогтися Скорін на те, щоб піднятися і положитися спати, хоч було вже так пізно...
Благовістилося на день.
ЧЕРВОНІ ПАНЧОХИ
"Петре Павловичу!" — гукав знайомий голос.
"Петре Павловичу!" — і хтось шаблею грюкав до вікна.
(Продовження на наступній сторінці)